Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати. – Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна. І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах… – Це що таке?! – ахнула жінка. – На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу. – А чого ти посміхаєшся? – здивувалась Надія Денисівна. – Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш! Надія Денисівна не розуміла, що відбувається
Іван стояв, притулившись до дубка, що ріс на подвір’ї, і чекав.
Сьогодні вона затримувалася. Так буває іноді, адже в неї випускний клас…
На обличчі Івана застигла мрійлива посмішка…
…Ось з’являється біля будинку дівчина, на яку він чекав щодня, і він кинувся до неї:
– Привіт, Любо!
– Привіт! – ніжно посміхається вона.
– Тебе звуть Іван?
– Так, – сміливо кладе він руку на її плече. – Ходімо погуляємо…
Ні не так! Отак:
– Люба, ти втомилася?
– Так, через місяць випускні іспити.
– Хочеш я тобі допоможу підготуватися.
– Звичайно…
…Іван струснув головою. Картинка була такою ясною. Він важко зітхнув і прошепотів: – Ніколи цього не буде.
Наприкінці будинку показалася Люба, худенька проста дівчина, скромно одягнена.
Порівнявшись з ним, вона кивнула головою і попрямувала до свого під’їзду. Іван уже збирався йти додому. Але тут дівчина знову вийшла і попрямувала до магазину.
– Ще трохи постою, – зрадів хлопець, дивлячись їй услід.
…Іван з дитинства був слабий. Скільки себе пам’ятав він або сидів вдома, або лежав у лікарні. Навчався дистанційно та дуже успішно, брав участь у всіляких олімпіадах. Комп’ютери були його пристрастю.
У п’ятнадцять років став заробляти в інтернеті.
Зараз йому дев’ятнадцять, і він цілком забезпечений юнак.
Ось тільки слабий… Лікарі сказали, що потрібні ще процедури, і він зможе більш менш пересуватися…
…- Щось довго не повертається? Піду назустріч. Досить просто так стояти, – і він повільно пішов убік, куди пішла дівчина.
Підійшовши до магазину, Іван побачив дівчину – вона плакала. Він підійшов і вперше зважився заговорити:
– Люба, ти чого плачеш?
Дівчина розгублено подивилася на нього і раптом почала розповідати, як дитина дорослому:
– Мама, дала п’ятсот гривень. Вони у нас останні. Поклала їх у кишеню куртки, а вони зникли.
– Люба, я теж вирішив сходити в магазин по продукти, у мене на картці є гроші. Я й за тебе заплачу.
– Ні, Іванку, – рішуче похитала та головою.
– Люба, а ти мені допоможеш донести пакети.
– Я тобі допоможу.
– Тоді ходімо!
Як прикро та соромно, просите таке дівчину…
– Люба, ти допоможеш набрати мені продуктів?! – пішов Іван на хитрість, продукти йому зовсім не були потрібні.
– Гаразд.
Іван одразу зрозумів, наскільки недолуге це прохання – дівчина вибирала тільки найдешевше.
І тоді він сказав таке, що й сам злякався:
– Люба, я завжди мріяв з тобою познайомитися і зробити тобі щось приємне.
– Зі мною познайомитися?! – дівчина розгублено зупинилася.
Окинула поглядом хлопця, що стояв перед нею. Це тривало якусь мить, але він все зрозумів. Все зрозуміла і вона, і щоб згладити незручність, промовила:
– Я згодна.
– Тоді забирай, все, що ти поклала в кошик!
Не зрозумівши, в чому справа, дівчина повернула продукти на місце. Іван усміхнувся:
– Тепер уяви, що ти принцеса, – продовжуючи посміхатися, додав він. – Тепер вибирай!
– А…
– Грошей у мене вистачить.
Набрали вони два повні кошики. Іван, не дивлячись, на касу приклав картку. Потім, разом, щасливо посміхаючись, розклали продукти в три пакет й Іван, взявши в руку найменший, винувато промовив:
– Люба, тобі доведеться нести два.
– Донесу! – кивнула головою та…
…Вони, весело говорячи про життя, йшли додому і зовсім не поспішали. Зупинилися біля його під’їзду, поставили пакети на лавку.
Хотілося ще побалакати, але на її телефоні заграла мелодія.
– Ой, мама! – розгублено промовила дівчина.
– Люба, де ти ходиш? – пролунав жіночий голос.
– Мамо, йду!
Вона подивилася хлопцю в очі і винувато знизала плечима.
– Іди! – кивнув той головою.
– А як же ж пакети? Давай я тобі допоможу.
– Свій я донесу, а це твої.
– Іванку, ти що?
Але той уже попрямував до дверей. Повернувся, глянув на неї сяючими очима і зник за дверима…
…Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати.
– Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна.
І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах…
– Це що таке?! – ахнула жінка.
– На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу.
– А чого ти посміхаєшся? – все дивувалась Надія Денисівна.
– Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш!
Надія Денисівна не розуміла, що відбувається.
Коли вона зайшла на кухню, мати здивовано витягала з пакетів, те що вони давно мріяли з дочкою спробувати, і на що ніколи не вистачало грошей.
– Мамо, я загубила п’ятсот гривень.
– Зовсім нічого не розумію, – Надія підозріло подивилася на дочку.
– Мамо, а Іванко за все це заплатив.
– Який Іванко? Той який слабий?
– Так, – дочка була здивована. – А як ти здогадалася?
– Та він з тебе очей не зводить. Весь будинок про це говорить.
– Мамо, це правда?
– Ти краще скажи: навіщо ти це все взяла, – строго запитала Надія.
– Хотіла принцесою себе відчути. Мамо, адже ми з тобою завжди хотіли спробувати ось ці цукерки з оцим чаєм. І каву, і сир.
– Люба, він тобі подобається? – Надія підозріло подивилася на дочку.
– Так, – кивнула дівчина.
— Може, ти за нього й підеш?
– Не знаю.
– Ти зовсім з розуму не сходь. Він слабий. Як ти уявляєш життя з ним?
– Не знаю, – повторила дочка.
– Ось ти й подумай!
Але задумалася мати й сама.
– Гаразд, мамо, давай вечеряти!
…Іван знову чекав на неї. На душі було якось по-особливому, радісно.
Ось вона з’явилася з-за будинку.
Побачила хлопця, кинулась до нього:
– Привіт, Іванку! – а очі такі радісні.
– Доброго дня, моя принцесо!
– Яка ж я принцеса?!
– Для мене справжня…
…Вони йшли парком, тримаючи за руки маленьку дівчинку.
Чоловік злегка похитувався, зовсім трохи, майже непомітно.
– Тату, я втомилася, – дівчинка протиснулася до батька.
– Ходи на ручки, моя принцесо!
– Іванку, я ж твоя принцеса, – посміхнулася дружина.
– Люба, ти вже королевою стала… Тепер принцеса наша Ганнуся…