Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати. – Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна. І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах… – Це що таке?! – ахнула жінка. – На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу. – А чого ти посміхаєшся? – здивувалась Надія Денисівна. – Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш! Надія Денисівна не розуміла, що відбувається

Іван стояв, притулившись до дубка, що ріс на подвір’ї, і чекав.

Сьогодні вона затримувалася. Так буває іноді, адже в неї випускний клас…

На обличчі Івана застигла мрійлива посмішка…

…Ось з’являється біля будинку дівчина, на яку він чекав щодня, і він кинувся до неї:

– Привіт, Любо!

– Привіт! – ніжно посміхається вона.

– Тебе звуть Іван?

– Так, – сміливо кладе він руку на її плече. – Ходімо погуляємо…

Ні не так! Отак:

– Люба, ти втомилася?

– Так, через місяць випускні іспити.

– Хочеш я тобі допоможу підготуватися.

– Звичайно…

…Іван струснув головою. Картинка була такою ясною. Він важко зітхнув і прошепотів: – Ніколи цього не буде.

Наприкінці будинку показалася Люба, худенька проста дівчина, скромно одягнена.

Порівнявшись з ним, вона кивнула головою і попрямувала до свого під’їзду. Іван уже збирався йти додому. Але тут дівчина знову вийшла і попрямувала до магазину.

– Ще трохи постою, – зрадів хлопець, дивлячись їй услід.

…Іван з дитинства був слабий. Скільки себе пам’ятав він або сидів вдома, або лежав у лікарні. Навчався дистанційно та дуже успішно, брав участь у всіляких олімпіадах. Комп’ютери були його пристрастю.

У п’ятнадцять років став заробляти в інтернеті.

Зараз йому дев’ятнадцять, і він цілком забезпечений юнак.

Ось тільки слабий… Лікарі сказали, що потрібні ще процедури, і він зможе більш менш пересуватися…

…- Щось довго не повертається? Піду назустріч. Досить просто так стояти, – і він повільно пішов убік, куди пішла дівчина.

Підійшовши до магазину, Іван побачив дівчину – вона плакала. Він підійшов і вперше зважився заговорити:

– Люба, ти чого плачеш?

Дівчина розгублено подивилася на нього і раптом почала розповідати, як дитина дорослому:

– Мама, дала п’ятсот гривень. Вони у нас останні. Поклала їх у кишеню куртки, а вони зникли.

– Люба, я теж вирішив сходити в магазин по продукти, у мене на картці є гроші. Я й за тебе заплачу.

– Ні, Іванку, – рішуче похитала та головою.

– Люба, а ти мені допоможеш донести пакети.

– Я тобі допоможу.

– Тоді ходімо!

Як прикро та соромно, просите таке дівчину…

– Люба, ти допоможеш набрати мені продуктів?! – пішов Іван на хитрість, продукти йому зовсім не були потрібні.

– Гаразд.

Іван одразу зрозумів, наскільки недолуге це прохання – дівчина вибирала тільки найдешевше.

І тоді він сказав таке, що й сам злякався:

– Люба, я завжди мріяв з тобою познайомитися і зробити тобі щось приємне.

– Зі мною познайомитися?! – дівчина розгублено зупинилася.

Окинула поглядом хлопця, що стояв перед нею. Це тривало якусь мить, але він все зрозумів. Все зрозуміла і вона, і щоб згладити незручність, промовила:

– Я згодна.

– Тоді забирай, все, що ти поклала в кошик!

Не зрозумівши, в чому справа, дівчина повернула продукти на місце. Іван усміхнувся:

– Тепер уяви, що ти принцеса, – продовжуючи посміхатися, додав він. – Тепер вибирай!

– А…

– Грошей у мене вистачить.

Набрали вони два повні кошики. Іван, не дивлячись, на касу приклав картку. Потім, разом, щасливо посміхаючись, розклали продукти в три пакет й Іван, взявши в руку найменший, винувато промовив:

– Люба, тобі доведеться нести два.

– Донесу! – кивнула головою та…

…Вони, весело говорячи про життя, йшли додому і зовсім не поспішали. Зупинилися біля його під’їзду, поставили пакети на лавку.

Хотілося ще побалакати, але на її телефоні заграла мелодія.

– Ой, мама! – розгублено промовила дівчина.

– Люба, де ти ходиш? – пролунав жіночий голос.

– Мамо, йду!

Вона подивилася хлопцю в очі і винувато знизала плечима.

– Іди! – кивнув той головою.

– А як же ж пакети? Давай я тобі допоможу.

– Свій я донесу, а це твої.

– Іванку, ти що?

Але той уже попрямував до дверей. Повернувся, глянув на неї сяючими очима і зник за дверима…

…Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати.

– Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна.

І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах…

– Це що таке?! – ахнула жінка.

– На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу.

– А чого ти посміхаєшся? – все дивувалась Надія Денисівна.

– Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш!

Надія Денисівна не розуміла, що відбувається.

Коли вона зайшла на кухню, мати здивовано витягала з пакетів, те що вони давно мріяли з дочкою спробувати, і на що ніколи не вистачало грошей.

– Мамо, я загубила п’ятсот гривень.

– Зовсім нічого не розумію, – Надія підозріло подивилася на дочку.

– Мамо, а Іванко за все це заплатив.

– Який Іванко? Той який слабий?

– Так, – дочка була здивована. – А як ти здогадалася?

– Та він з тебе очей не зводить. Весь будинок про це говорить.

– Мамо, це правда?

– Ти краще скажи: навіщо ти це все взяла, – строго запитала Надія.

– Хотіла принцесою себе відчути. Мамо, адже ми з тобою завжди хотіли спробувати ось ці цукерки з оцим чаєм. І каву, і сир.

– Люба, він тобі подобається? – Надія підозріло подивилася на дочку.

– Так, – кивнула дівчина.

— Може, ти за нього й підеш?

– Не знаю.

– Ти зовсім з розуму не сходь. Він слабий. Як ти уявляєш життя з ним?

– Не знаю, – повторила дочка.

– Ось ти й подумай!

Але задумалася мати й сама.

– Гаразд, мамо, давай вечеряти!

…Іван знову чекав на неї. На душі було якось по-особливому, радісно.

Ось вона з’явилася з-за будинку.

Побачила хлопця, кинулась до нього:

– Привіт, Іванку! – а очі такі радісні.

– Доброго дня, моя принцесо!

– Яка ж я принцеса?!

– Для мене справжня…

…Вони йшли парком, тримаючи за руки маленьку дівчинку.

Чоловік злегка похитувався, зовсім трохи, майже непомітно.

– Тату, я втомилася, – дівчинка протиснулася до батька.

– Ходи на ручки, моя принцесо!

– Іванку, я ж твоя принцеса, – посміхнулася дружина.

– Люба, ти вже королевою стала… Тепер принцеса наша Ганнуся…