Люба ніколи й не підозрювала, що буде власницею трикімнатної квартири.

Велика квартира у центрі, хай і не найбільшого, але прекрасного міста, де пройшло її дитинство.

…Десятирічна Люба сиділа у себе в кімнаті й дуже переживала. Мати з батьком уже цілу годину сварилися на кухні. Потім вони перейшли в кімнату. Батько раптом чогось почав складати свої речі у велику спортивну сумку.

Мати плакала, щось виправдовувалася.

Що сталося, Люба тоді ще не розуміла. Ясно було одне – вина на матері.

Що вона наробила, чому батько себе так поводить Люба зрозуміла пізніше.

– Квартира моя! Любочка тут прописана і все буде в майбутньому тільки їй. Ти тут ніхто! – гукнув Олег дружині на прощання, а потім звернувся до дочки:

– Я тебе люблю, але змушений поїхати. Ти ні в чому не винна. Ми обов’язково з тобою будемо бачитися, тільки не часто. Я житиму далеко. На жаль, у мене немає там житла, і я не зможу тебе забрати. Але канікули будуть наші.

Після від’їзду батька сталося несподіване. У їхній квартирі одразу з’явився такий собі Микола, а через деякий час мати привезла і хлопчика віком п’ять років, сина цього чоловіка.

– Все! З мене досить! Забирай свого сина, тепер ти маєш велику квартиру. Справляйся сам, – якось сказала вона Миколі і залишила хлопчика поруч з величезною сумкою.

Мати Люби та Микола довго сварилися. Миколі та його синові, окрім житла, потрібна була прописка.

Прописати їх міг тільки батько Люби, але він навіть слухати про це не хотів, і вимагав забиратися з квартири стороннім.

Коли Олег приїхав побачити доньку, то Миколи із сином уже не було. Йому потрібна була прописка, а без неї і жінка, та ще й не власниця квартири, стала йому не потрібна. Мати Люби знову сварилася на колишнього чоловіка. Адже це він зруйнував її щастя.

– Ти не галасуй. Скажи дякую, що сама живеш тут. Але все це лише заради доньки. Своє щастя влаштовуй на іншій території.

Мати почала приходити пізно, часто весела. Не дуже гульбанила, але Люба це помічала і намагалася не зʼявлятися їй на очі.

Зате чоловіків додому вона поки що не водила. Дочка здогадувалась, що вона зустрічається з ними, подруги говорили.

Люба сама прибирала, готувала, сама купувала продукти. Добре, що гроші батько надсилав їй.

На літні канікули він забирав Любу до себе. Дівчинці подобалися такі канікули. Але школу ніхто не скасовував, і першого вересня треба було завжди повертатися.

Так тривало до вісімнадцятиріччя. Після цього мати почала говорити про квартиру. Якщо батько обіцяв квартиру доньці, то все треба було оформити. Люба її не дуже слухала, її влаштовувало все, а мама завжди починала розмову, коли була весела.

Після повноліття доньки це стало все частіше. Якось Люба, повернувшись з інституту, й застала вдома компанію друзів матері. Вона всіх виставила, а мати влаштувала чергову сварку.

– Ти ще матір рідну вистави! Вся у батька. Я тебе стільки років утримувала сама. Я мати! Мати!

– Тато платив аліменти, мене забирав.

– Платив. На тебе платив, а мені нічого. Навіть квартири нема.

– Ти ж живеш тут.

– Живу. І завжди буду! Ти моя дочка і завдячуєш мені. Якщо твій батько мене не утримував, то тепер це робитимеш ти. Мене звільнили. І не ганьби мене перед друзями!

– Припини rульбанити.

Через деякий час у квартирі з’явився Андрій. Мати хотіла заміж, але і цей чоловік дізнавшись, що квартира не належить їй, теж втік.

– Коли тато перепише на тебе квартиру?

– А тобі навіщо?

– Ти перепишеш її на мене.

– З якого дива?

– А я хіба не заслужила за весь цей час. Я ж матір. Мені треба влаштувати своє життя.

– Скільки пам’ятаю, ти тільки про свої заслуги й говориш. Але ти про обов’язки забула. У твоєї матері є квартира. Можеш туди переїхати.

– Мати жива, але я планую її квартиру продати у майбутньому. Навіщо мені одна кімната, коли тут три.

– Ви з бабусею ідеально підходите один одному. За двадцять років я бачила її п’ять разів. Три з них вона спала, їй було недобре. Пам’ятаєш, чому недобре?

Я виходжу заміж, сюди переїде мій чоловік! Незабаром у нас будуть діти. І тато обіцяв приїхати на наше весілля. Він житиме поки що з нами. Він має намір вирішити питання з тобою. Адже ти прописана у своєї матері. От і гульбанити будеш там з нею. Я не дозволю, щоб мої діти це бачили.

– Я сама піду від такої дочки!

– До мами? Іди.

– Ти невдячна! Нехай тобі буде соромно! Я йду.

Мати справді зібрала речі й поїхала. Куди? Напевно, до матері.

Люба вийшла заміж. Матір вона запрошувала на весілля, та вона навіть їй не відповіла. Батько оформив дарчу на квартиру.

– Ти стала дорослою та розумною, дівчинко моя. Тепер я знаю, що з квартирою нічого не станеться. Вона твоя. Тільки замки зміни. Мати, вона звісно мати, але… Ти сама розберешся.

Мати кілька разів намагалася зайти у квартиру доньки. Ключі не підходили. Вона сварилася.

– Хочеш бачити онуків, приходь у нормальному стані, – казала Люба.

Поступово її візити припинились. Трохи згодом Люба дізналася, що не стало бабусі. Значить тепер мама матиме своє житло. Вона єдина спадкоємиця.

Але спадкоємицею вона була недовго. Пішла за матір’ю. Квартиру забрали за борги. Мати примудрилася оформити кредит під заставу квартири. Життя минуло марно. Нічого не було, нічого не лишила…

У Люби все гаразд, сім’я, діти. Батько приїжджає у гості, він так і не одружився. Жінки в нього були, але брати шлюб він не поспішав. Він все ще працює, але збирається купувати квартиру у рідному місті, поближче до улюбленої донечки…

КІНЕЦЬ.