Люба прокинулась рано. Вона сходила у ванну, потім приготувала каву і раптом згадала, що вчора вимкнула свій телефон. Люба увімкнула його, а там… Купа повідомлень і пропущених дзвінків від чоловіка! Вона вирішила передзвонити. – Алло, Люба, що за концерти?! – почула жінка у слухавці. – Ти навіщо телефон вимкнула? – Я не просто вимкнула телефон, я й удома не ночувала, – сказала Люба. – Як це не ночувала?! А де Павлик? – Зі мною, звісно. Я пішла від тебе, Микольцю. Подякуй своїй матусі! Микола не розумів, що відбувається

 

-Надія Іванівна, нам треба серйозно поговорити, – сказала дівчина.

Надія спробувала зачинити двері.

-Надія Іванівна, що ви поводитеся, як дитина, – затримала двері дівчина.

Надія з досадою тягнула двері на себе.

-От же ж нахабна дівка, мало того, що причепилася до її сина, так і їй спокою не дає! – думала вона.

Дівчина пролізла у двері, прикрила їх і дивилася на Надію.

-Якщо ти зробиш ще крок, я буду когось кликати.

-Кличте.

-Я не жартую, я буду кликати! Хто небудь, – тихенько вигукнула Надія. – Допоможіть…

-Ось у цьому ви вся і є. Все тихенько робите, тихо шкодите і ховаєтеся, а потім сидите, склавши ручки, я не я, кліпаєте своїми очима невинними, – сказала дівчина.

-Та як ти смієш! Нахабна дівка. Йди з моєї квартири геть, чуєш.

-Я то підо, тільки й ви тижня не пробудете без продуктів.

-У мене є син, це він мені все привозить.

-Та годі вам, – дівка нахабно посміхнулася. – Серйозно? Ваш син із вами навіть розмовляти не хоче.

-Це ти винна, ти його налаштовуєш…

-Я налаштовую? Ні, шановна свекрухонька – це ви самі винні, що єдиний син не хоче з вами розмовляти, а зараз, коли у вас немає можливості вийти з дому, навіть не переживає про те, що ви там їсте і де берете продукти.

-Миколка передає продукти мені з кур’єром, – вигукнула Надія Іванівна.

-Та що ви кажете – посміхнулася дівчина. – Правда, чи що? Так ваш Миколка поняття не має, як це замовляти продукти.

-А хто ж мені відправляє кур’єрів? Ти, чи що?

-А хто ж іще? Господь Бог?

-Нахаба, йди.

-Піду, спочатку в лікарню вас завезу, вам же пора процедури робити.

-Без тебе обійдуся, у мене є син… Він мене й відвезе.

-Ааа, ну гаразд…
Дівчина ображено розвернулася і пішла.

-Треба синочку зателефонувати, – вирішила Надія…

-Алло, синочку, ти чому так довго трубку не береш? Микольцю, треба ж у лікарню мене відвезти. Яка Люба? А до чого тут твоя Люба? Я хочу, щоб ти мене відвіз. Що означає не можеш? У якому іншому місті? А як же… Що означає не заважати…

Люба сиділа в машині і була розгнівана – як їй це набридло!

Сім років вона намагається заслужити вже хоча б не любов, а просто прийняття її Люби, як людини, як дружини її сина.

Як матері її онука, якого вона бачила від сили пару разів, за три роки життя хлопчика.

Зателефонував чоловік.

-Любочко, піднімися до неї, треба відвезти на процедури…

-Ні, – сказала Люба сама від себе не очікуючи. – Ні, мене це все дістало нехай твоя мати їде, як хоче, я більше пальцем не поворухну, досить, мені набридло.

-Любо, – вигукнув Микола. – Ну не час зараз починати сварки, розумієш? Не час! Я на роботі, у мене складний об’єкт, Любочко, ну чому я маю слухати ваші примхи? Розберіться вже як-небудь, га?

Що ти мені пропонуєш? Все залишити і за п’ятсот кілометрів їхати додому, щоб відвезти матір на процедури?

-Я пропоную тобі самому пояснити своїй мамі…

-Та скільки можна, все… Мені ніколи, розберіться вже самі…

-Так… Звичайно розберемося, любий… Працюй спокійно.

Люба мовчки викликала таксі, зателефонувала свекрусі і сказала, що таксі вже чекає на неї, щоб завезти в лікарню.

-Сама тепер нехай їде, – вирішила вона і відключила телефон.

Потім Люба приїхала додому. День був втрачений.

Вона спеціально брала на роботі вихідний, щоб відвезти свекруху на процедури, а вона отак оцінила…

Люба почала безцільно ходити по квартирі.

Вона зібрала речі, свої і сина, улюблені іграшки, забронювала на добу номер у готелі.

Потрібно все обдумати, чоловік увечері повернеться додому, а вона на межі вже, може статися велика сварка.

Люба не хоче сварок, Люба не хоче нічого…

Павлик, хоч і маленький, але вже все розуміє. Почав ставити запитання, чому вони не ночують вдома.

-Мамо, а я в садочок завтра піду? Мені обов’язково в садочок треба піти, там Олег день народження святкуватиме, ми йому подарунок приготували.

-Звичайно підеш, – запевнила сина Люба.

Телефон вона не вмикала аж до ранку.

Люба прокинулась рано. Вона пішла у ванну, потім приготувала каву і раптом згадала, що вчора вимкнула свій телефон.

Люба увімкнула його, а там… Купа повідомлень і пропущених дзвінків від чоловіка. Вона вирішила передзвонити.

-Алло, Люба, що за концерти?! – почула жінка в слухавці. – Мало того, що ти залишила маму на сходах біля лікарні, ти ще й телефон вимкнула.

-Я не залишала твою маму на сходах біля лікарні, я взагалі її туди не відвозила, а викликала їй таксі.

Я не просто вимкнула телефон, якщо ти не помітив, я й удома не ночувала.

-У сенсі не ночувала? А де Павлик?

-Зі мною, звичайно, я пішла від вас, Микольцю. Подякуй своїй матусі!

-Чекай, що означає пішла, від кого від нас?

-Правильніше сказати ми пішли, я і Павлик. Від тебе і твоєї мами. На розлучення я подам пізніше, коли приїдемо з Павликом з моря…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩