Люба прокинулась рано. Вона сходила у ванну, потім приготувала каву і раптом згадала, що вчора вимкнула свій телефон. Люба увімкнула його, а там… Купа повідомлень і пропущених дзвінків від чоловіка! Вона вирішила передзвонити. – Алло, Люба, що за концерти?! – почула жінка у слухавці. – Ти навіщо телефон вимкнула? – Я не просто вимкнула телефон, я й удома не ночувала, – сказала Люба. – Як це не ночувала?! А де Павлик? – Зі мною, звісно. Я пішла від тебе, Микольцю. Подякуй своїй матусі! Микола не розумів, що відбувається

-Надія Іванівна, нам треба серйозно поговорити, – сказала дівчина.

Надія спробувала зачинити двері.

-Надія Іванівна, що ви поводитеся, як дитина, – затримала двері дівчина.

Надія з досадою тягнула двері на себе.

-От же ж нахабна дівка, мало того, що причепилася до її сина, так і їй спокою не дає! – думала вона.

Дівчина пролізла у двері, прикрила їх і дивилася на Надію.

-Якщо ти зробиш ще крок, я буду когось кликати.

-Кличте.

-Я не жартую, я буду кликати! Хто небудь, – тихенько вигукнула Надія. – Допоможіть…

-Ось у цьому ви вся і є. Все тихенько робите, тихо шкодите і ховаєтеся, а потім сидите, склавши ручки, я не я, кліпаєте своїми очима невинними, – сказала дівчина.

-Та як ти смієш! Нахабна дівка. Йди з моєї квартири геть, чуєш.

-Я то підо, тільки й ви тижня не пробудете без продуктів.

-У мене є син, це він мені все привозить.

-Та годі вам, – дівка нахабно посміхнулася. – Серйозно? Ваш син із вами навіть розмовляти не хоче.

-Це ти винна, ти його налаштовуєш…

-Я налаштовую? Ні, шановна свекрухонька – це ви самі винні, що єдиний син не хоче з вами розмовляти, а зараз, коли у вас немає можливості вийти з дому, навіть не переживає про те, що ви там їсте і де берете продукти.

-Миколка передає продукти мені з кур’єром, – вигукнула Надія Іванівна.

-Та що ви кажете – посміхнулася дівчина. – Правда, чи що? Так ваш Миколка поняття не має, як це замовляти продукти.

-А хто ж мені відправляє кур’єрів? Ти, чи що?

-А хто ж іще? Господь Бог?

-Нахаба, йди.

-Піду, спочатку в лікарню вас завезу, вам же пора процедури робити.

-Без тебе обійдуся, у мене є син… Він мене й відвезе.

-Ааа, ну гаразд…
Дівчина ображено розвернулася і пішла.

-Треба синочку зателефонувати, – вирішила Надія…

-Алло, синочку, ти чому так довго трубку не береш? Микольцю, треба ж у лікарню мене відвезти. Яка Люба? А до чого тут твоя Люба? Я хочу, щоб ти мене відвіз. Що означає не можеш? У якому іншому місті? А як же… Що означає не заважати…

Люба сиділа в машині і була розгнівана – як їй це набридло!

Сім років вона намагається заслужити вже хоча б не любов, а просто прийняття її Люби, як людини, як дружини її сина.

Як матері її онука, якого вона бачила від сили пару разів, за три роки життя хлопчика.

Зателефонував чоловік.

-Любочко, піднімися до неї, треба відвезти на процедури…

-Ні, – сказала Люба сама від себе не очікуючи. – Ні, мене це все дістало нехай твоя мати їде, як хоче, я більше пальцем не поворухну, досить, мені набридло.

-Любо, – вигукнув Микола. – Ну не час зараз починати сварки, розумієш? Не час! Я на роботі, у мене складний об’єкт, Любочко, ну чому я маю слухати ваші примхи? Розберіться вже як-небудь, га?

Що ти мені пропонуєш? Все залишити і за п’ятсот кілометрів їхати додому, щоб відвезти матір на процедури?

-Я пропоную тобі самому пояснити своїй мамі…

-Та скільки можна, все… Мені ніколи, розберіться вже самі…

-Так… Звичайно розберемося, любий… Працюй спокійно.

Люба мовчки викликала таксі, зателефонувала свекрусі і сказала, що таксі вже чекає на неї, щоб завезти в лікарню.

-Сама тепер нехай їде, – вирішила вона і відключила телефон.

Потім Люба приїхала додому. День був втрачений.

Вона спеціально брала на роботі вихідний, щоб відвезти свекруху на процедури, а вона отак оцінила…

Люба почала безцільно ходити по квартирі.

Вона зібрала речі, свої і сина, улюблені іграшки, забронювала на добу номер у готелі.

Потрібно все обдумати, чоловік увечері повернеться додому, а вона на межі вже, може статися велика сварка.

Люба не хоче сварок, Люба не хоче нічого…

Павлик, хоч і маленький, але вже все розуміє. Почав ставити запитання, чому вони не ночують вдома.

-Мамо, а я в садочок завтра піду? Мені обов’язково в садочок треба піти, там Олег день народження святкуватиме, ми йому подарунок приготували.

-Звичайно підеш, – запевнила сина Люба.

Телефон вона не вмикала аж до ранку.

Люба прокинулась рано. Вона пішла у ванну, потім приготувала каву і раптом згадала, що вчора вимкнула свій телефон.

Люба увімкнула його, а там… Купа повідомлень і пропущених дзвінків від чоловіка. Вона вирішила передзвонити.

-Алло, Люба, що за концерти?! – почула жінка в слухавці. – Мало того, що ти залишила маму на сходах біля лікарні, ти ще й телефон вимкнула.

-Я не залишала твою маму на сходах біля лікарні, я взагалі її туди не відвозила, а викликала їй таксі.

Я не просто вимкнула телефон, якщо ти не помітив, я й удома не ночувала.

-У сенсі не ночувала? А де Павлик?

-Зі мною, звичайно, я пішла від вас, Микольцю. Подякуй своїй матусі!

-Чекай, що означає пішла, від кого від нас?

-Правильніше сказати ми пішли, я і Павлик. Від тебе і твоєї мами. На розлучення я подам пізніше, коли приїдемо з Павликом з моря…

Микола не розумів, що відбувається.

-З якого ще моря, Любо?!

-Не знаю. Я у відпустці не була багато років, Микольцю, тому що твою маму не можна без нагляду залишати, а тепер мені все одно на вас!

Можеш передати їй що дівка більше не стоятиме між мамою і сином! Все… Бувай.

Микоал дивився на телефон.

-Ось так, – подумав він. – Хотів провчити дружину, і не поїхав ночувати додому. Увечері приїхав до друга. Гуляли всю ніч, а вночі дзвонив Любі, щоб дізнатися, чому вона його не шукає, але її телефон був вимкнений.

Микола потер долонями обличчя і взяв у руки телефон.

Ні, Люба жартує, просто образилася, що він вдома не ночував, та ще й мати влаштовує концерти, ніяк Любу не прийме, але він завжди вважав, що жінки домовляться між собою, на те вони і жінки, нічий бік приймати він не хотів, любить обох.

…Люба сиділа у кабінеті керівника. Той уважно слухав.

-Знаєте, що, Любов Миколаївно, у мене є невеликий будиночок, давно ще прикупили з дружиною за кордоном. Будиночок зовсім маленький, але від моря за десять хвилин.

Ми два роки там уже не були, їдьте з сином, ви ж можете відпочити пару тижнів, а потім і віддалено попрацювати? Ви це не поспішайте на розлучення подавати, поживіть, відпочиньте…

Люба була дуже здивована. Вона в розпачі прийшла до керівника, а він… Він такий… Люба розплакалася, чи не вперше в житті.

Поплескавши її по плечу, керівник зателефонував дружині і сказав Любі їхати за ключами.

Закордонні паспорти у них були, робили два роки тому, але нікуди не полетіли, свекрусі стало тоді недобре…

Звичайно це вона, дівка, винна, довела маму, вирішила забрати синочку незрозуміло куди… Пережили… Усе пережили…

Звичайно, Люба потім згадала, літала до заміжжя, одна літала і нічого.

Свекруха зателефонувала, коли Люба, пакувала улюблені іграшки Павлика.

-Домоглася свого? Домоглася? – почулося в слухавці.

-Угу, і вам добрий день.

-Ти мені не жартуй, це ти заборонила Миколці замовляти мені продукти, безсердечна? Я всього чекала від тебе, але такого!

-Це я, два дні не замовляю вам продукти, Надія Іванівна, я, дівка, це мої продукти ви наминали з таким апетитом, на мої гроші замовлені, на гроші дівки.

Тепер все, не будете більше переживати, я розлучаюся з вашим синочком, телефонуйте йому і нехай замовляє вам що ви забажаєте.

Жаль мені вас…

На кого ж ви тепер сваритися будете, мене не буде, ну нічого, приведе вам синочок гідну панночку, ось на неї і посваритеся, якщо вийде, звісно…

Знаєте, а я ж справді думала, що знайшла свою сім’ю. Маєте рацію, я ж дівка, від мене мати відмовилася, ще в пологовому, батько теж невідомий, так вийшло, що мене не вдочерив ніхто, я не знаю чому.

Все життя мріяла про сім’ю. Я не знаю хто мої батьки, не знаю.

Я бачила, як ви ставитеся до Миколки, думала, що хоча б крапелька вашого тепла і кохання перепаде і мені, а коли зрозуміла, що ні, думала, що хоча б онуку, але він теж виявився «тієї дівки».

Не дзвоніть мені більше, ніколи, не дзвоніть, я не хочу вас бачити і чути…

Люба видихнула, коли все це висловила і тихо сіла на ліжко.

Дзвонив телефон. На екрані фото чоловіка, який посміхається. Люба байдуже скинула виклик, взяла за руку Павлика, дві сумки й валізу і пішли до виходу.

Таксист, трапився балакучий, Люба не хотіла ніяких розмов, але дякувати йому, допоміг із сумками.

Політ пройшов добре, Павлик захоплювався краєвидами з ілюмінатора, а потім заснув.

Невеликий будиночок неподалік моря, виявився досить-таки великим будинком біля моря, з білої цегли, як у казці.

Через тиждень Люба вже скучила за роботою, керівник був дуже радий.

Подякувавши йому за все, що він зробив для них, Люба попросила надіслати роботу.

-Знаєте, адже я думала, що таке тільки в романах буває, що це просто казки, щоб зовсім чужа людина допомогла просто так…

-А я не просто так, я з корисливими цілями, по-перше ви перевірили будиночок, а по-друге навіщо мені втрачати цінну працівницю. А по-третє…

Колись мені теж допомогли, так що не варто дякувати, живіть хоч все життя там…

Любо, вибачте вже за фамільярність, Любов Миколаївно, але ви нам з дружиною тепер, як рідня, я за вас з Павликом відповідальність несу.

-Костянтин Петрович… Я…

-Досить, досить, зʼїздіть у місто, там дуже цікаво!

-А ми вже були…

Так Люба з Павликом почали нове життя… Павлик сумував за татом, за хлопцями з дитячого садочка, але йому так подобалося море, будинок, що все це компенсувалося з лишком.

-Павлику, подобається тобі тут? – Люба з сином сиділи на березі моря, у них була вечеря на заході сонця, навколо тиша і спокій.

-Так, – закивав хлопчик. – Дуже! Ще б тата… Тато, тато… Мама, там тато…

Малюк раптом помчав кудись берегом. Ось чоловік підхопив його на руки, високо піднявши над головою обняв, цілує.

Микола…

Чоловік обережно підійшов до Люби, яка сиділа і навіть не ворушилася. Ух, як все всередині в неї вирувало.

-Привіт, Любо…

-Привіт.

-Вибач…

Він розповів, що спочатку ображався, не хотів сам дзвонити, чекав, коли дружина перестане ображатися, але потім зателефонувала мати і строгим голосом сказала приїхати.

Вони довго проговорили з матір’ю. Ні вона не стане вмить хорошою, але вона багато чого зрозуміла й усвідомила, просить пробачити її і спробувати почати все спочатку…

Микола з Любою і Павликом живуть тепер на дві країни, так їм сподобався будиночок, що вони викупили його у керівника Люби.

Той казав, що приїжджатиме в гості, але поки що не зʼявлявся…

Зі свекрухою настав мир. Протистояння закінчилося, а Павлик нарешті дізнався, що в нього є бабуся… Рідна бабуся, яка його любить…

Джерело