Понеділок. Рано-вранці. Люба приготувала сніданок та розбудила чоловіка.

– А де дочка? — розсіяно поцікавився Тимофій, зайшовши на кухню.

– Як де? — злякано спитала Люба. – Спить ще.

Тимофій сів за стіл і знову заснув. Помітивши це, Люба штовхнула чоловіка.

— Кажеш, донька ще спить? — прокинувшись, одразу поцікавився Тимофій. — Чому вона спить? Хіба вона не буде з нами снідати? З нею все гаразд?

— Та що з тобою, Тимофію? — вигукнула Люба. — На мою думку, ти ще не прокинувся.

— Не прокинувся? — байдуже спитав Тимофій, його очі знову почали злипатися. – Я? Чому не прокинувся?

— Тому що, — відповіла Люба, штовхаючи чоловіка. — Не засинай, Тимофію. Сьогодні понеділок. Шоста ранку. Донька ще спить. А я встала раніше, щоб приготувати тобі сніданок і проводити на роботу. Дочку я підніму о восьмій і відведу в садок.

У цей момент Люба зауважила, що очі Тимофія знову заплющені. Вона знову штовхнула його.

— Не спи, Тимофію. Їж, давай. Адже охолоне каша.

– Хіба сьогодні понеділок? — здивувався Тимофій, розплющуючи очі і починаючи їсти манну кашу.

— Понеділок, звісно. А ти що думав?

— А я гадав, що сьогодні неділя.

Тимофій насупився і серйозно глянув на Любу.

— Ти кажеш, що відведеш доньку до садка? — спитав він тривожним голосом. — А хіба ж наша донька вже в садок ходить?

— Ти мене лякаєш, Тимофію, — сказала Люба.

– Лякаю? Чому ж?

– Своїми питаннями.

«А що таке я запитав? — подумав Тимофій. — Лише здивувався, що наша донька ходить у садок. Але тут немає нічого дивного, враховуючи вік нашої дочки».

І тут тільки Тимофій остаточно прокинувся і згадав.

– Ах так! — радісно вигукнув він. – Ну звичайно ж. У садок. Вибач, я ще не прокинувся. Мені чомусь здалося, що нашій доньці все ще три роки. Уявляєш?

— Що з тобою, Тимофію? Подивися, на кого ти перетворився. Тобі ще немає і сорока, а ти вже дні тижня плутаєш. Забуваєш вік дочки. Незабаром забудеш, як мене звуть. Я не здивуюся, якщо одного прекрасного дня, ти взагалі додому не повернешся.

– Чому не повернуся?

— Бо забудеш, де живеш.

— Я багато працюю, Люба. Дуже втомлююсь. Пізно лягаю. Рано встаю. Не висипаюся. Не сердься на мене.

— А чому ти багато працюєш, Тимофію? Чому пізно лягаєш? Чому не висипаєшся? Хто тебе примушує?

— Ніхто не змушує, Люба. Це щоб у тебе і в нашої дочки все було. Звідси і всі мої понаднормові щоденні, робота у вихідні та часті відрядження. Звідси й недосипання. До речі, Люба зовсім забув сказати. Сьогодні я знову їду у відрядження.

— Знову у відрядження?

— Усього на один тиждень, Люба.

— Ти ж нещодавно повернувся з відрядження.

— Це все тільки заради тебе та доньки. Люба. Тільки заради вас.

— Додому заїдеш із роботи?

— Ні, Люба. Не заїду з роботи додому. Адже я сьогодні знову залишаюся у вечір. А відправлення поїзда о 23 годині. Я фізично не встигаю заїхати додому. За всього бажання. Тому з роботи — одразу на метро та на вокзал.

— Обов’язково подзвони мені, коли сядеш у поїзд. Щоб я не хвилювалася.

— Я подзвоню тобі, кохана. Не хвилюйся за мене. Бережи доньку.

Тимофій пішов працювати. А Люба задумалася, що з її чоловіком відбувається щось дивне.

«І почалося це,— думала вона,— приблизно три роки тому. Саме тоді він почав щодня працювати понаднормово, у вихідні, і часто їздити у відрядження. Тут щось не так».

А ввечері, не дочекавшись дзвінка від чоловіка, Люба сама зателефонувала йому.

– У тебе все гаразд? — спитала вона, почувши змучений голос чоловіка. – Ти встиг на поїзд? З тобою все гаразд?

З’ясувалося, що Тимофій нікуди не поїхав, бо запізнився на потяг.

— Тоді чому ти мені не подзвонив? Чому не повідомив? І взагалі, ти де зараз?

— Я тобі дзвонив, — жалібно промовив Тимофій. — Але твій телефон було вимкнено.

«Дивно, — подумала Люба. — Але я не вимикала телефон. І цілий день була на зв’язку. Нічого не розумію. Гаразд, з цим розберуся пізніше. Зараз є серйозніші питання».

— А ти де зараз, Тимофію? – запитала Люба. – І чому ти не йдеш додому?

— Я сиджу на лавці, — відповів Тимофій.

— На якій ще лавці? – Не зрозуміла Люба.

— Звичайна лавочка, — відповів Тимофій. — Вона стоїть на подвір’ї нашого будинку. Навпроти нашого під’їзду.

– Нічого не розумію. Чому ти сидиш на лавці, а не йдеш додому?

— Бо вдома у нас чужий чоловік. Він мене не пускає. А про тебе він сказав, що ти забрала доньку та поїхала з нею на дачу.

Люба підійшла до вікна і подивилася на подвір’я. На лавці біля під’їзду нікого не було.

“Він від утоми вже погано розуміє, — подумала вона. – А що? Чому ні? Якщо він став забувати дні тижня та вік доньки! Непосильна праця та недосипання, і ось тобі результат. Йому здається, що я з дочкою на дачі, а вдома у нас чужий чоловік. Який жах. І що тепер робити? Якщо я навіть не знаю, де він зараз. І що це за лавочка така, на якій він сидить?”

Тривога за чоловіка не заважала Любі швидко думати та приймати вірні рішення.

«Буду розмовляти з ним якомога обережніше, — міркувала вона. — Щоб не злякати. Не повідомлятиму йому, що не бачу його на лавці. Навпаки. Скажу, що чудово його бачу. Це його заспокоїть. І тоді я, за допомогою питань зможу дізнатися, де він знаходиться».

— Виходить, ти сидиш на лавці біля нашого будинку? – уточнила Люба.

— Не віриш, можеш сама подивитися,— відповів Тимофій,— глянь у вікно.

– Точно! — радісно сказала Люба. — Я визирнула у вікно і одразу побачила тебе. Ти сидиш і в руках у тебе телефон. Поглянь на мене. Я махаю тобі рукою.

— Ти махаєш мені рукою? — здивувався Тимофій. — Але чому ж я тебе не бачу?

«Ще б ти мене бачив, — заспокоювала себе Люба. — Оце було б справді дивно. Отже, все не так страшно. І треба продовжувати розмовляти із ним спокійно. Вдаючи, що бачу його».

— Я чудово бачу тебе, Тимофію. Помахай мені.

— Маша, — відповів Тимофій.

— Я бачу, — сказала Люба.

— А я тебе не бачу. Що відбувається? Мені страшно.

Люба спокійним голосом відповіла, що в цьому немає нічого страшного. Що таке іноді трапляється.

– Як трапляється?! — вигукнув Тимофій. – З ким? Коли?

— Та з ким завгодно, — спокійно відповіла Люба, — таке може статися з кожним.

– Як це? – не зрозумів Тимофій.

– Та дуже просто. Наприклад, коли люди опиняються в іншому вимірі.

— Я ще у своєму розумі, — сказав Тимофій. — Який інший вимір? Жодних інших вимірів немає і бути не може.

«Спокійно, — думала Люба, — головне зараз — не сердити його. Почну з того, що виявлю його місцезнаходження. Це не важко. Я маю спеціальну програму».

Визначивши місце розташування чоловіка, а це виявився сусідній район міста, Люба почала думати, що робити далі.

«Отже, — міркувала вона, — Тимофій сидить у дворі чужого дому, впевнений у тому, що то його дім. З цього випливає, що він піднімався у чужу квартиру. А звідси й усі непорозуміння. Я це виправлю».

Навідними питаннями Люба змусила Тимофія назвати адресу тієї квартири, яку він вважав за свій будинок. І де сподівався побачити дружину та доньку. І тільки коли Тимофій назвав цю адресу, Люба зрозуміла, що тут не так просто, як вона думала. Це були невідомі їй номери будинку, під’їзду та квартири.

«Тепер я точно знаю, що він дуже погано почувається, — подумала Люба. — А причиною його втома. Він надто багато трудиться заради мене та доньки. Звідси та її дивна поведінка».

Люба вже знала, як діяти далі.

– Я зараз до тебе спущусь, – сказала вона. – Зачекай мене. Нікуди не йди.

Люба викликала таксі та зателефонувала мамі.

— Мені треба терміново виїхати, — сказала Люба. — А ти посидиш із онукою.

Мама жила в будинку навпроти і вже за п’ять хвилин прийшла до дочки. А ще через деякий час Люба вийшла з таксі біля того самого будинку, де на лавці на неї чекав Тимофій.

– Люба?! — вигукнув Тимофій. – Ти? Чому тут?

– В якому сенсі? – не зрозуміла Люба. – А де я повинна бути?

«Мамо люба, — подумав Тимофій, отямившись і розуміючи, що трапилося, — який я осел».

Близько чотирьох років тому у житті Тимофія відбулися великі зміни.

Він познайомився із Вірою. Незабаром у них народилася донька, і Тимофій мешкав на дві сімʼї.

А три дні тому Тимофій повідомив Вірі, що їде на тиждень у відрядження. І тоді Віра вирішила поїхати із донькою на дачу. А на час своєї відсутності дозволила пожити у її квартирі хорошому знайомому далекого родича. Цей знайомий приїхав до міста на конференцію. І, звичайно, Тимофія в очі не бачив і нічого про нього не знав.

А Тимофій, коли запізнився на поїзд, забув, куди він мав повернутися. І тому поїхав додому не до Люби, а до Віри. Яка на той момент була у від’їзді та відключила свій телефон. Ось і вийшло, що у квартиру його не пустили. І сказали, що його дружина поїхала із донькою на дачу.

Та сама втома і не дозволила Тимофію відразу в усьому розібратися. Він почав дзвонити Вірі. Але зв’язатися з Вірою не вдалося. І тут раптом дзвінок Люби. Який висвітлився на телефоні Тимофія, як дзвінок дружини.

І, розмовляючи з Любою, Тимофій був певен, що розмовляє з Вірою. Ось чому, коли побачив Любу, одразу все згадав і зрозумів, що помилився.

— Я дуже втомився, Люба, — сказав Тимофій. — Із моєю головою щось не так. Відвези мене звідси.

Наступного дня Люба, про всяк випадок, з’їздила на ту адресу, яку назвав їй Тимофій у своєму, як вона думала, втомленому маренні. Але нічого підозрілого там не виявила та заспокоїлася.

— З цього дня, — суворо сказала вона чоловікові, ніяких понаднормових, відряджень та роботи у вихідні.

— Але, Люба! — вигукнув Тимофій. — Це ж заради вас. Заради тебе та доньки.

— Ні, — суворо сказала Люба. — Одразу після роботи повертаєшся додому. І спиш щонайменше дев’ять годин на день.

— Але, Люба, як же…

– І не сперечайся. Інакше я поїду до тебе на роботу і серйозно поговорю з твоїм начальством.

— Про що поговориш, Люба?

— Про те, що вони порушують законодавство, змушуючи тебе так багато працювати, — відповіла Люба.

«Вона має рацію, — подумав Тимофій, — за законом я не можу так багато працювати понаднормово, а тим більше у вихідні. Та й із відрядженнями у мене не все чисто».

— Я зроблю так, як ти хочеш, Люба, — сумно зітхнувши, відповів він.

Тимофій не став сперечатися із дружиною. Він почав думати, як тепер йому жити далі.

«Для початку, – вирішив він, – доведеться скоротити витрати на себе. Доведеться багато від чого відмовитися. Іншого виходу немає. Інакше дві сім’ї мені не потягнути».

КІНЕЦЬ.