— Збирайте свої речі і йдіть з мого дому — заявила Люба нахабним гостям.

— Що? — здивувався Ілля.

— Ти нічого не переплутала, Любо? Ми взагалі до брата приїхали…

— Ідіть геть! — не вгамовувалася Люба.

— Якщо повернеться Володимир і дізнається, що ви накоїли, від вас мокрого місця не залишить.

Не сумнівайся, так і буде. Наостанок зауважу, що твоя Віолетта більше схожа на відьму, а не на нормальну людину…

… — Мамо, я більше не можу ходити в цю школу! — з надривом вимовила Даша і кинула рюкзак у кут передпокою. — Мені здається, що однокласники приходять не вчитися, а мене зайвий раз зачепити.

— Заспокойся, Дашо, — ласкаво відповіла Люба.

— І не потрібно зганяти свою образу на рюкзачку. Він тут до чого?

— Кажуть, що я хом’як в окулярах, що мене потрібно в цирку за гроші показувати, — Даша немов не чула маму, продовжуючи виливати душу.

— А Петро на фізкультурі заявив, що піді мною обвалиться підлога, якщо я пробіжуся по спортивному залу.

Любов веліла дочці переодягнутися, вимити руки і йти на кухню обідати.

Ну що за біда? Даша їсть дуже навіть помірно, а вага продовжує зростати. Вже її і на танці записали, але дівчинка і там не витримала насмішок від більш струнких танцівниць.

Але, на жаль, зайва вага — не єдина проблема Даші. Ще в садочку у дівчинки виявили поганий зір, виписали якісь хитрі окуляри і поставили на облік до дитячого фахівця.

— Я в цих товстих лінзах схожа на Гаррі Поттера або міньйона, — вередувала Даша, зранку надягаючи ненависні окуляри. — Мамусю, ну невже не можна щось зробити? Контактні лінзи поставити, щоб мене за них не дражнили.

— Дашуня, фахівці кажуть, що контактні лінзи тобі не підійдуть, на жаль, — зітхаючи відповідала Люба. — Ми тобі і так найгарнішу оправу підібрали…

Так чи інакше, кожен візит Даші до школи супроводжувався насмішками з боку однокласників і дітей з паралельних класів.

Слава Богу, дитина все одно вчилася на відмінно.

— Ваша Дар’я — дуже талановита дівчинка, — не втомлювалися хвалити дочку вчителі з усіх предметів.

— Якщо так буде продовжуватися далі, то у неї є всі шанси закінчити школу із золотою медаллю.

Але Даші від цього зовсім не легшало…

У неї зовсім не було подруг, ніхто не бажав спілкуватися з пухкенькою дівчинкою в окулярах в елегантній рожевій оправі.

— Володя, нам потрібно щось робити, вжити якихось заходів, розумієш? — радилася Любов з чоловіком. — Ми самі вчилися в школі, повинні розуміти, що діти за своєю природою схильні насміхатися над несхожими однолітками.

Даша замикається в собі, розумієш? Вона у нас немов відлюдник, у якого не має друзів.

— Люба, я все розумію, але що ми можемо зробити? — розводив руками Володимир. — Є у мене на роботі колега, Гриша. У нього син, ровесник нашої Даші. У нього така сама ситуація — в школі над ним постійно насміхаються, буквально проходу не дають. Так знаєш, що Гриша зробив?

— Що? — допитливо подивилася на чоловіка Люба. — Ну говори, не муч!

— Гриша записав свого Дениса на бокс, тепер проблема вирішилася сама собою, на кожну колючку на свою адресу хлопчик дає відсіч, — відповів Володя. — Але тут випадок виключно чоловічий, звичайно. Даші він навряд чи підійде.

Чого подружжя тільки не робило — і до шкільного психолога дочку водили, щоб фахівець доніс до дівчинки, що вона така ж, як усі.

Записали Дашу в гурток дитячого особистісного зростання, теж марно.

— Я не хочу йти до школи! — з такої фрази починався кожен буденний ранок.

Даша зі сльозами одягалася, немов їй належить йти на Голгофу, а не отримувати необхідні знання.

Так далі точно не могло тривати. Допомогла Надія Петрівна, мама Люби і бабуся Даші.

Вона прекрасно знала про проблеми онуки, від щирого серця їй співчувала і одного разу, прийшовши в гості, підкинула чудову ідею.

— Послухайте, дітки мої. Якщо дитина відчуває подібні труднощі, потрібно кардинально змінити обстановку.

— Яким чином? — хором запитали Надію Петрівну Люба і Володимир. — В інше місто поїхати?

— Ну навіщо ж так радикально? — розсміялася старенька. — Потрібно перевести Дашу в іншу школу, де абсолютно всі її будуть цінувати за багатий внутрішній світ, а не за зовнішню оболонку.

Надія Петрівна все своє життя пропрацювала у ВНЗ викладачем фізики, тому часом говорила не дуже зрозуміло.

Ось і цього разу вона закрутила занадто витіювато.

— Та що ви такі нетямущі? — щиро здивувалася Надія. — Переведіть її в іншу школу, але не в звичайну, а з якимось ухилом, наприклад, математичним.

Я точно знаю, що в сусідньому районі є математичний ліцей №10, там, на мою думку, навчаються дуже кмітливі та ввічливі діти. Якщо ви хочете, то я дізнаюсь про все по своїх педагогічних каналах.

Люба і Володимир були готові йти на що завгодно, аби тільки не бачити щоденні сльози дочки, вони дружно кивнули головою.

Надія Петрівна все з’ясувала в найкоротші терміни.

— Ну хто ж не знає Дашу Ігнатьєву! — зрадів директор математичного ліцею № 10 з дивним прізвищем Розтенковський. — Вона нам носа втерла минулого року на математичній олімпіаді…

Скажу вам по секрету, Любов Вікторівна, я тоді навіть переманити до нас хотів вашу дочку, говорив з директором вашої школи — той навідріз відмовився допомогти.

Звичайно, ви про це нічого не можете знати, але така розмова була. То що ви кажете, у Даші є проблема?

Люба докладно і детально розповіла Розтенковському про те, що Дашу, відверто кажучи, булять, не дають розвиватися як особистості.

— Беру! — потер руки директор.

— У нас чудові педагоги, і діти дуже ввічливі та лояльні. Діти швидко знайдуть спільну мову.

Дашу перевели з величезним небажанням. Директорка, огрядна жінка, як могла, вмовляла Любу залишити дочку, але мати була непохитна:

— Ви знаєте, Тамаро Аркадіївно, нічого особистого. Просто у вашому навчальному закладі панує не зовсім здорова атмосфера в дитячому колективі.

Ще трохи, і моя дівчинка впаде в таке зневіру, з якої її буде дуже складно вивести.

— Що ж, я все розумію, — сумно відповіла Тамара Аркадіївна. — Бажаю вам успіху на новому місці, якщо виникне бажання повернутися — ми завжди приймемо Дашу з розпростертими обіймами.

У новій школі Даші дуже сподобалося. Вчителі та діти прийняли її дуже привітно, тепер Даша йшла на навчання, немов на свято.

— Мамо! У мене з’явилося стільки друзів, ти навіть собі не уявляєш! І що найголовніше — вони не сміються над моїм зовнішнім виглядом — дуже багато дітей носять окуляри, є досить повні діти, — ділилася враженнями Даша.

Люба була дуже щаслива, що вони нарешті знайшли правильне рішення.

У дитини з’явився смак до життя, вона була мотивована вчитися, розвиватися і навіть виявила бажання записатися в спортивні секції, відразу дві — волейбол і бадмінтон.

— Мамо, моя подруга Лера туди ходить кілька років, їй так подобається… Можна, я теж запишуся? — боязко запитала Даша Любу.

— Навіть потрібно, дівчинко моя, — широко посміхнулася мати. — Давно відомо, що будь-які фізичні вправи допомагають позбутися зайвої ваги.

Тренери підказали батькам Даші фахівців з правильного харчування, ті підібрали потрібний раціон, вага почала знижуватися, повільно, але впевнено.

— Одні п’ятірки! — радісна Даша потрясла щоденником над головою. — Мамо, тато, я закінчила п’ятий клас на «відмінно»!

— Що ж, ти заслуговуєш на подарунок, — посміхнувся Володимир. — Він, до речі, стоїть у твоїй кімнаті, йди подивися.

Дівчинка кинулася до себе, зі спальні почувся її захоплений голос:

— Велосипед! Ура! Ви найкращі мама і тато в світі, дякую!

Увечері Люба влаштувала своїм домашнім святкову вечерю.

Володя запропонував:

— Дівчата, подивіться, як у нас все чудово складається, еге ж? Якщо так і далі піде, Даша не тільки золоту медаль у 11-му класі отримає, вона ще майстром спорту з волейболу стане.

Даша густо почервоніла, батьківські слова були їй дуже приємні.

Під час літніх канікул дівчинка побувала в спортивному таборі, звідки привезла масу позитивних емоцій.

Все йшло просто чудово, поки в один із днів не пролунав телефонний дзвінок…

— Так, Ілюша, привіт. Як твої справи? — досить сухо запитав Володимир.

Люба напружилася. Вона не дуже любила свого дівера, молодшого брата чоловіка.

Ілля був досить гострим на язик, але не дуже гострим у плані мислення. У свої 25 років хлопець так і не знайшов себе, як він говорив: «Я перебуваю в творчому пошуку», працював то вантажником, то продавцем побутової техніки.

Люба підозрювала, що Ілля просто не має освіти.

— Якого числа? — продовжував розмову по телефону Володя. — Старий, а ти впевнений, що твоїй подрузі у нас сподобається? Що? На всі сто відсотків? Ну добре, чекаємо вас у суботу…

Володя повісив трубку і жалібно подивився на дружину і дочку:

— Ілля з якоюсь новою подругою хоче нас відвідати в цю суботу. Каже, що та якась художниця, хоче помилуватися нашими церквами, може навіть намалювати їх.

Весь зовнішній вигляд Даші говорив про те, що вона категорично проти цього візиту дядечка.

Той свого часу дуже часто підколював племінницю на предмет окулярів і повноти, власне, нічим не відрізняючись від школярів.

— Краще б він не приїжджав, — зітхнула Даша. — Дядько Ілля дуже груба людина і ніколи не дарує подарунків…

— Заспокойся, крихітко! — підбадьорив доньку Володимир. — Ніхто тебе в образу не дасть, тим більше, поглянь на себе — ти ж у нас просто красуня!

— Добре, татку, як скажеш, — зітхнула Даша. — Зрештою, дядько Ілля — твій брат…

… — А ось і ми! — рано в суботу вранці ввалилися в квартиру Ігнатьєвих гості — Ілля з подругою Віолеттою. — Приймайте подарунки зі столиці!

Ілля вручив усім брелоки з живописними краєвидами Дніпра і представив усім свою пасію:

— Прошу любити і шанувати, це Віолетта, моя наречена.

Люба про себе зазначила, що Віолетта виглядала досить зухвало.

Переважна частина її тіла була вкрита дивними кольоровими татуюваннями, в носі красувалося масивне кільце, немов у молодого бичка.

«Напевно, у художників своя мода, — подумала про себе Люба. — Чого тільки такі татуювання коштують…».

Проте, вона привітно запросила гостей увійти і про себе зазначила, що Ілля та Віолетта привезли досить багато речей.

— Надовго до нас, Ілюшо? — запитала Люба дівера. — Таке враження, що ви на зимівлю приїхали…

— Поки вам не набриднемо! — якось розмито відповів Ілля. — Тим більше, Віолетта вирішила писати з натури, привезла з собою все необхідне.

Пасія Іллі одразу повелася не дуже тактовно і розумно. Вона з ходу почала критикувати Дашу:

— Дівчинко, як можна так себе запустити? Ти повинна важити як мінімум удвічі менше…

Люба не стала цього терпіти, слава Богу, Даша тільки оговталася від потрясінь у школі, а ця розмальована фіфа їй знову нагадує про вагу.

Вона відвела Віолетту на балкон і тихо сказала:

— Віолетто, у мене до вас велике прохання — не згадуйте при Даші про зайву вагу, це її дуже бентежить.

— Звичайно, Любо, не буду, — пообіцяла Віолетта. — Я просто висловила здорову критику.

Люба посадила гостей у залі, Володя пішов до магазину за хлібом, Ілля покликав Дашу поспілкуватися.

Дівчинка принесла свої золоті медалі за змагання, почала хвалитися успіхами.

Раптово Люба почула оглушливий плач дитини, настільки гучний, що здавалося, стеля обвалиться.

Люба кинулася в зал, застала там дочку, яка билася в істериці, на підлозі лежали її золоті медалі.

— Що сталося, Дашо? — запитала Люба дочку.

— Дядько Ілля запитав мене, де мої золоті медалі за повноту, — схлипнула Даша. — Мамо, він дуже сильно колить словами мене, а Віолетта весь час сміється, немов вона не в собі…

Люба в одну мить перетворилася на тигрицю, що захищає своє маля.

— Збирайте свої речі і йдіть з мого дому — заявила Люба нахабним гостям.

— Що? — здивувався Ілля. — Ти нічого не переплутала, Любо? Ми взагалі до брата приїхали…

— Ідіть геть! — не вгамовувалася Люба. — Якщо повернеться Володимир і дізнається, що ви накоїли, від вас мокрого місця не залишить.

Не сумнівайся, так і буде. Наостанок зауважу, що твоя Віолетта більше схожа на відьму, а не на нормальну людину…

… — А де гості? — здивувався Володимир, повернувшись додому. — І години не минуло… Це на брата не схоже…

— У них справи виникли, — підморгнула дочці Люба. — Просили передати тобі привіт. Правда, Даша?

— Правда, — прошепотіла дівчинка. — Їм у нас стало нудно, пішли картини писати.

— А я тортик прикупив, — здивовано простягнув Володимир. — Дашо, будеш торт?

— Ні, татку, дякую, — відповіла дочка. — Піду на велосипеді прокачуся.

Володя і Люба дочекалися, поки дочка піде, і переглянулися.

— Не схоже на неї, від торта відмовилася, — здивовано зауважив Володимир.

— Нічого особливого, — знизала плечима Люба. — Просто хороша мотивація, ось і все. Іди став чайник. Я не відмовлялася!