Люба та Андрій дружили ще у школі. У старших класах їх навіть називали нареченим та нареченою. Але потім між ними пробігла чорна кішка.

Андрій після училища став працювати у місцевого підприємця та й так ще підробляв. Хороші зварювальники мали попит, а Андрій був майстер на всі руки. Крім зварювальних робіт умів багато.

Люба теж працювала. Вона була кухарем, і влаштувалася в дитячий садок. Грошей платили небагато, але поки що її це влаштовувало.

– Як добре, дочко, що ти не стала підтримувати стосунки з Андрієм. Молодець. Батьків треба слухати. Не по дорозі тобі з ним, – сказала їй мати одного вечора.

– Так, Любо, який толк з цього робітника. У нього і будинку нормального немає. Хатинка батьківська, – підтримав її батько.

– Так. А ось Павлик будинок собі вже збудував, дружина йому потрібна. А поки що хатню помічницю шукає. Половину села вже перебрав. Придивляється.

– Павлик? Навіщо ви мені про нього говорите?

– А того й говоримо! Він питав про тебе.

– І що йому треба? Помічницею я до нього не піду. Він ще в школі до мене чіплявся. Фу! Як згадаю…

– А доведеться! Він хоче тебе взяти за дружину. Одразу за дружину!

– А хто мене запитав?

– А тут і думати нема чого. Він у нас найбагатший. Бізнесмен! Один, між іншим, у нашому селі. Будинок у нього на три поверхи, парканом обнесений. Знову ж таки машина, джип. Та й працювати тобі не треба. Нерозумною будеш, якщо відмовишся. Тож готуйся до весілля. Ми йому обіцяли. А він нам обіцяв ремонт зробити, сама знаєш – давно настав час, а грошей немає.

– Мамо, ми не в середньовіччі живемо. Ви обіцяли – ви й одружуйтеся. За ремонт мене віддати вирішили? Так я всі гроші вам віддаю, робіть.

– Ось вони всі твої грошики. На вбрання тобі підуть, все зберегла. Думаєш охочих за дружину в нього немає? Помиляєшся! А тебе він сам вибрав! Зрозуміла?

– Зрозуміла!

– Ось і добре!

Люба вийшла з-за столу і пішла до своєї кімнати.

– Ви тут приберете все. Мене не турбуйте, мені треба подумати. Буду входити в роль владної господині, – раптом сказала вона обернувшись без тіні посмішки.

– У тебе все вийде, доню. Яка ти молодець.

Люба зачинила двері на гачок і тихо вилізла у вікно. Вона вже не вперше таке робила. Після заборони батьків зустрічатися з Андрієм вони робили це таємно.

Ніхто про це навіть не здогадувався. Для всіх вони просто посварилися, а насправді було інакше. Кожен збирав гроші на спільне життя. Андрій давно мріяв поїхати від батьків, у будинку було й так тісно, крім нього ще троє молодших братів.

Люба його просто любила, як і він її. Вона теж давно мріяла поїхати від батьків.

Батьки виростили її слухняною дівчинкою, тільки вони не знали, що ховається під цим послухом.

Вони їй строго заборонили всіляке спілкування з Андрієм. Мати хотіла, щоб наречений був багатий, забезпечений, а в Андрія нічого нема.

Претендентів наречених було не так багато. Мати щоразу натякала Любі, але дівчина воліла сидіти у своїй кімнаті. Вона зачиняла двері, і тихо вмикала старе радіо. Потім так само тихо відчинялося вікно, і вона тікала на побачення. Взимку доводилося вигадувати інші методи…

– Люба. Завтра будь увечері вдома.

– Так я завжди вдома. Що знову сталося?

– Павло прийде робити тобі офіційну пропозицію. Треба обговорити кількість гостей, та й деталі весілля.

– Я з ним навіть не зустрічалася! Яку пропозицію? Може спершу погуляти треба хоч з ним?

– Поки ти думаєш, то або знайдеться інша, або він передумає. Ось тобі гроші, купи найкрасивішу сукню. І звільнися вже. Тобі незабаром виходити заміж, а ти каші вариш дітям.

– Всі? Ти мені даєш усі гроші, що я тобі віддавала?

– Так. Не заощаджуй, у тебе буде потім можливість купувати речі і дорожче.

– Добре як скажеш, – дівчина взяла з рук матері гроші. – Супроводжувати мене не треба! Я сама…

І Люба пішла, але зовсім не туди куди всі думали. Вона вирішила зробити те, що планувала давно…

…Минуло понад двадцять років.

Було дуже рано і Люба ще спала, як раптом пролунав дзвінок від її матері.

– Просто так вона не дзвонитиме, швидше за все щось з батьком, – спросоння подумала Люба і сіла на ліжку.

– Доню, тата не стало у лікарні, – сказала у слухавку мати й заплакала.

– Я зрозуміла… – тільки й сказала Люба. – Ми приїдемо…

З матір’ю й батьком Люба не спілкувалася дуже давно. Спочатку вона намагалася налагодити стосунки, але мати була непохитною. Дочка не послухалася її і втекла перед самим весіллям.

Того самого дня, коли було призначено зустріч із багатим нареченим. Коли Павло прийшов, її вже не було. Сватання не відбулося.

Мати не могла схвалити вибір доньки. Батько і зовсім мовчав. Слухняна дочка їх зганьбила…

– Яка ганьба, мамо, він навіть пропозиції мені не робив?!

Мати не розуміла дочку, а та матір. Розмови не виходило. Всі новини про батьків Люба дізнавалася від старшого брата, вірніше від його дружини. Брат також не дуже йшов на контакт.

Після втечі Люби його звільнили, якраз той самий Павло, бо він працював у нього.

Люба до батьків спочатку приїжджала, але бачачи їхнє невдоволення перестала. Пізніше вона обмежилася телефонними дзвінками та переказами грошей на свята…

…Батька поховали. Люба оглядала будинок матері, будинок свого дитинства. Він постарів, посірів, тільки пічка як і раніше біла. Мати білила її до кожного свята.

Пахло пирогами й старим сіном.

– Мамо, як ти будеш тут одна? Поїхали до нас. Адже ти ніколи не бачила, як ми живемо. Та й онуків бачила лише маленькими.

– Не хочу вам надокучати. Навіщо я вам.

– Мамо, у нас місця багато. У тебе буде своя кімната. Звичайно не три поверхи, але місця багато.

– Вибач мені, доню. Ледве життя тобі не зіпсувало. Розорився Павло, а якісь із міста мужики приїжджали, забрали його особняк. Говорили, що він їм винен. Разом із машиною. А він тепер гульбанить…

– І давно?

– Давно, з два роки як ти поїхала. Я переживала тобі сказати. Думала ти на мене образишся.

– Все у минулому, мамо. Я на тебе не ображалася. Поїдеш?

– Не знаю.

– Давай зробимо так: спочатку в гості, а потім буде видно.

– А куди я кота? Він ще молодий. Твій брат не візьме, у нього собаки. Розводять вони їх і продають. До мене ходять рідко, а я до них не ходжу, собаки великі, не хочу.

– Кота ми з собою візьмемо. У нас стара кішка пішла з дому. Ми все одно хотіли брати.

– Ну, якщо так… А Андрій?

– А що Андрій? У нас все добре. Він не буде проти. Ми з ним уже говорили про це. Зараз він зайде і спитаємо. Він машину оглядає перед дорогою. Якщо хочеш знати, він спеціально вийшов, щоб ми поговорили. А будинок хай стоїть…

– Тобі не потрібні гроші за будинок?

– Ти про що?

— Син хотів нас забрати з батьком, але треба було продати будинок. Хотів собак ще більше розводити. Ми відмовились.

– Не потрібні нам гроші. Ти сама все побачиш. Собачка у нас є, але він невеликий і добрий. Діти дуже хотіли. Мамо, ну чого ти плачеш? Все добре буде. Не можна тобі тут залишатися? Чому ви ремонт не робили, я ж я надсилала гроші?

– Гроші, гроші! – мати заметушилася. – Ось вони гроші, дочко! Я берегла їх. Все, що ти надсилала – все тобі. Пенсій нам вистачало з татом.

– Мамо!

…Мати вже третій рік живе у дочки і їхати не збирається. Іноді плаче, але це з радості. Незабаром у неї народиться правнук. Виросли онуки.

Великий будинок сподобався їй. Кіт освоївся на новому місці і подружився з собакою.

Андрій ніколи не згадує тещі, що вона була проти їхніх стосунків.

Люба та Андрій зуміли самі збудувати своє життя без вигідної пари. Усе пройшли разом.

Хто ж знав, що ніякої чорної кішки тоді між ними не було…

КІНЕЦЬ.