Всього лише рік тому наша робота була схожа на каторгу. А все через начальника, який уявив себе імператором і думав, що в праві розпоряджатися долями своїх працівників.

Навіть звичайнісінька дрібниця могла стати приводом для догани. Захотів у відпустку-потрібно просити, та й то на його розсуд; взяв лікарняний-тоді в наступному місяці залишишся без премії; вирішив вийти до 5 години вечора-ти що, з глузду з’їхав?

Він міг запросто підвищити голос, навіть на жіночу частину колективу. Думав, таким чином проявить свій авторитет і буде тримати всіх в їжакових рукавицях. У якийсь момент він став лякати нас звільненням.

Казав, найменший косяк — і вилетимо всі до чортової матері, мовляв, на співбесіду – ціла черга. Одного разу двоє колег з нашого колективу вирішили, що нерви їм дорожчі, тому написали заяву за власним бажанням. Так начальник цілий спектакль влаштував: говорив, що вони зі своїми мізками нікуди не влаштуються, а брати їх назад він точно не буде.

Але хлопці спокійно попрощалися і пішли. Начальник виставив оголошення і став чекати, що зараз телефон буде розриватися від дзвінків мільйонів бажаючих. Тільки цього не сталося.

Шеф, звичайно ж, намагався своїм виглядом показати, що все у нього йде за планом, але тільки ми-то розуміли, що він згорає від люті. Відтоді минуло вже два місяці. Не складно уявити собі стан начальника, адже він не зміг закрити навіть дві вакансії. Було кілька дзвінків, тільки от на співбесіди ніхто не приходив.

Зараз наш начальник – божий одуванчик. Від тирана, який був всього лише місяць тому, не залишилося і сліду. Ходить і каже всім, наскільки гордий, що управляє такою прекрасною командою, а коли підходиш до нього з папірцем, нервово жартує, типу: «сподіваюся, не на звільнення». Думаю, отримав по заслугах і буде знати тепер, як себе вести.

КІНЕЦЬ.