Лізу, відколи їй виповнилося дев’ять, виховувала бабуся Клавдія Іванівна. Батьки пішли з життя, повертаючись пізньої осені додому на стареньких «Жигулях». Вони продавали на базарі м’ясо і молоко, і тієї дощової ночі трапилося лихо.

Ліза вже розуміла, що після прощання з ними більше ніколи не побачить батьків. Бабуся Клавдія теж жила сама, її чоловік Єгор також віддав Богу душу вже давно. Так і залишилися вони вдвох: бабуся з онучкою. Ліза вже закінчила школу і зустрічалася з місцевим хлопцем Михайлом.

Мишко був вродливим і веселим, мав успіх у дівчат, таких хлопців називають бешкетниками. Характер у нього був вибуховий, він часто сварився з Лізою через дрібниці, але швидко мирилися.

Завжди першим мирився Мишко. Хоч і сварилися, але обоє знали, що будуть жити разом довго та щасливо.

— Лізо, що ти знайшла в цьому гульвісі та шибайголові Мишкові? Не пара він тобі, хіба з таким можна спокійно прожити все життя? Він такий самий, як і твій навіжений дід Єгор був. Ох, і натерпілася я з ним… Тому Бог його забрав рано, — бурчала Клавдія, коли онучка крутилася перед дзеркалом, збираючись на побачення до Мишка.

— Бабусю, та нормальний він, Мишко, він хоч чесний, — намагалася заступитися вона.

— А я кажу, він тобі не пара. Он на Павла подивися, ходить, як тінь за тобою, давно залицяється, а тобі хоч би що…

Не подобався Мишко Клавдії, бо міг грубо відповісти їй, коли та не говорила, куди пішла Ліза, лаявся на чому світ стоїть.

Павлові дуже подобалася Ліза, ще зі школи, він стриманий і чемний, але дівчатам такі хлопці рідко подобаються, змолоду всім до душі такі, як Мишко.

— Лізо, чоловіка для життя треба вибирати такого, як Павло, а ти дивишся на зухвалого та палкого Мишка. Павло сором’язливий і вихований. Послухай мене і придивися до нього.

Ліза з Мишком знову посварилися. Він поїхав до райцентру і не повернувся, хоч вона його й чекала. А він залишився ночувати у друга.

Ліза, звісно, вигадувала собі казна-що, аж до того, що він там запримітив собі міську дівчину. Але Мишко любив Лізу, він узагалі був однолюбом, просто дуже товариський і веселий.

— Я теж піду ночувати до подруги Маргарити, а Мишкові нічого не скажу. Нехай подумає, куди я подалася, на зло йому так зроблю, — думала Ліза й наступного дня сказала бабусі:

— Бабусю, я сьогодні ввечері до Маргарити, у неї залишуся ночувати, ми з нею домовилися.

— Ну до Маргарити, то й до Маргарити, — погодилася Клавдія й подумала: «Аби не з Мишком, знову ж прийде і буде “допитувати”, де та де Лізка».

Рано-вранці селом облетіла тривожна звістка: хтось намагався позбавити життя бабусю Клавдію. Ліза вибігла від Маргарити, коли її мати прийшла з двору і повідомила про це.

Ліза вбігла в будинок одночасно з приїздом швидкої. Клавдію знайшла в будинку на підлозі сусідка Раїса, вона принесла ранкове парне молоко і побачила таку картину. Вона і здійняла галас на все село та викликала швидку. У будинок зайшов слідчий Іван Романович.

Ліза потім смутно пам’ятала, як прийшли поліцейські, ставили якісь запитання, тільки одне було ясно їй, що бабусю хтось ударив по голові. Клавдію Іванівну поклали у швидку допомогу і відвезли в лікарню.

Над селом нависла тиша, і страх витав у повітрі.

Давно не траплялося такого в селі, хтось скоїв напад на бабусю. Особливо стривожилися самотні старенькі, Бог знає, який лиходій у них зʼявився в селі. А Ліза докоряла себе, що пішла того вечора ночувати до подруги.

Слідчий Іван Романович жалів Лізу, вона була донькою його загиблого друга, намагався дізнатися в неї щось, але вона нічого не могла сказати й навіть припустити не могла, кому заважала її бабуся. Потім вона разом зі слідчим поїхала в районну лікарню до бабусі.

— Лізо, може згадаєш, хто міг бажати зла твоїй бабусі, — допитувався Іван Романович, — мені моє чуття підказує, що хтось свій із села міг таке скоїти, тільки навіщо?

— Іване Романовичу, не знаю, — плакала Ліза.

У лікарні повідомили, що баба Клава ще не прийшла до тями. На щастя, її життю нічого не загрожувало, її одужання — питання часу.

Слідчий сподівався, що Клавдія Іванівна прийде до тями, а раптом вона бачила, хто до неї приходив тієї ночі, хоч і удар був завданий ззаду. Відкрила ж вона комусь двері, а може, й не зачиняла ще зовсім.

Ліза з Іваном Романовичем приїхали в село, він висадив її біля поліцейського відділку, і вона попрямувала додому, але здивувалася: на лавці неподалік її чекав Павло.

— Лізо, як ти? — він дбайливо підбіг до неї й накинув на плечі свою легку куртку.

— Нічого, — сухо відповіла вона.

— Може, прогуляємося, мені треба поговорити з тобою, — Павло давно залицявся до Лізи, але вона його сприймала, як друга.

Їй хотілося тепла, бабуся була в лікарні, вона боялася за її життя, хоч і заспокоїв її лікар, що бабуся виживає. Саме зараз Ліза гостро відчувала самотність і беззахисність, відчувала, що Павло ставав її опорою.

З Мишком вона посварилася, він ночував у місті, а вона не ночувала вдома тієї ночі. Після цього вони ще не бачилися.

Ліза втомилася і сказала Павлові:

— Проведи мене до дому, пізно вже. Додому хочу.

— Добре, Лізо, ходімо й вислухай мене. Я не хочу тебе засмучувати, але мушу висловити свої підозри, хто б міг це скоїти.

Ліза вичікувально дивилася на нього.

— Я думаю, що це твій Мишко, і навіть завтра зранку піду до слідчого і викладу свої підозри. За день до цього випадку ввечері його бачили у вас на подвір’ї. Він же був у поганих стосунках із твоєю бабусею, часто сварилися.

— Ні, це не Мишко, він такого не зможе зробити. Так, бабуся завжди була проти наших стосунків, вони сварилися, але щоб він міг ударити бабусю… Ні, я впевнена.

Але коли прийшла додому, ця версія наполегливо оволодівала її думками, невже і справді він міг таке вчинити? Вона сиділа, затуливши руками обличчя, напевно, вона не знала до кінця Мишка.

Тепер Павло раптом розплющив їй очі, і вона згадала, як бабуся добре відгукувалася про Павла. Годувала його смачними пирогами та ввічливо з ним розмовляла.

Наступного дня Ліза йшла з роботи, коли її гукнув Мишко.

— Лізо, — весь у мастилі, як зазвичай, у гаражі лагодив машину.

Ліза навіть такого забрудненого колись його обіймала, але тепер трималася на відстані.

— Ти чого, Лізо, серйозно образилася за те, що я в місті залишився ночувати? Ну ти ж знаєш, у Льохи я ночував, випили ми з ним. Чесне слово ми з ним удвох були й ніяких дівчат не було, та хоч у нього потім запитай. А ти, виходить, на зло мені ночувала у Маргарити… нерви мені захотіла потріпати…

Він намагався довести свою вірність. Але це вже не мало значення для Лізи, вона з презирством дивилася на нього.

— Лізо, я чув про твою бабусю, і мені дуже шкода…

— Тобі шкода? Ти підняв на неї руку і тобі шкода? — вигукнула Ліза.

— Ти що верзеш?

— Тебе бачили в нашому дворі.

— Так, я був там і розмовляв із твоєю бабусею, якраз перед від’їздом. Але вона, як завжди, прогнала мене, ти ж знаєш, як вона до мене ставиться. Так і не сказала, де ти. Це я сьогодні тільки дізнався, що ти у Маргарити ночувала, — він намагався виправдатися, — не нападав я на твою бабу Клаву, ну посварилися, ти ж знаєш, часто в нас із нею таке бувало. У мене ні на стареньких, ні на дітей і жінок ніколи не підніметься рука.

Ліза не вірила Мишкові й пішла геть від нього в бік дому, витираючи сльози. А вслід їй дивився Павло, з-за рогу гаража.

Наступного дня село знову було збуджене.

Селом облетіла звістка, що заарештували Мишка. Знайшли ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,  якісь відбитки на дверях будинку бабусі та Лізи, хоча Мишко ніколи не приховував, що він був у них у гостях, та й усі про це знали.

Ліза знову ввечері гуляла з Павлом, а той розповідав їй:

— Коли я приходив до вас на чай, спостерігав за твоєю бабусею, вона така дбайлива, навіть коли тебе не було вдома, вона мене пригощала пиріжками, від тебе ж не дочекаєшся…

Ліза сумно усміхалася.

— Так, моя бабуся така, добра і дбайлива. Ти їй завжди подобався.

— Так, правда. А може, ти вийдеш за мене заміж? — раптом запропонував Павло, — бабуся твоя була б рада, ну коли її випишуть.

— Коли це станеться, тоді й відповім, — сумно промовила вона.

Вдома було гірко в неї на душі. «Мала рацію бабуся, не пара мені Мишко. Таке вчинити, не дарма вона казала про нього, що він скандаліст і хуліган. Так, бабуся була права».

Наступного ранку зателефонував лікар із лікарні, вона ледве тримала в руках телефон.

— Лізо, твоя бабуся прийшла до тями.

Вона помчала до слідчого, а Іван Романович уже сідав у машину.

— Давай, швидше, лікар подзвонив… Там іще щось… сталося…

Коли Ліза вбігла слідом за Іваном Романовичем, побачила в палаті бабусі, що лікар і ще дві медсестри тримали Павла, і третя медсестра міцно зав’язала бинтом його руки.

— Що сталося, — запитав слідчий.

— Ось, вчасно ми зайшли з медсестрою, цей молодий чоловік душив Клавдію Іванівну, ми ледве розтиснули його руки, довелося кілька разів по потилиці вдарити.

Ліза була в шоці, зустрілася з очима Павла, вони були холодними, гордовитими й безжальними.

— Бабусю, — кинулася онука вона до неї, і розплакалися обидві.

За день Клавдію Іванівну виписали, а Мишка звільнили, і він одразу ж прибіг до Лізи. Клавдія Іванівна була вже не проти.

Коли слідчий запитав Павла, навіщо він мало не позбавив життя бабусю Лізи, він сказав:

— Хотів усунути конкурента Мишка. Його б посадили, а Ліза вийшла б за мене заміж.

— І ти хотів узяти гріх на душу?

— А що, сидів би він зараз… ех, шкода, не вийшло…

Ліза вийшла заміж за Мишка. У селі всі знали, що ці двоє не можуть жити одне без одного. Хоч і наближалася зима, а в Лізи на душі співали птахи, адже вона стала дружиною коханого Мишка.

Іноді перше враження, як і загальна думка, буває оманливим.

Людина, яка здається «ідеальною» на перший погляд, може приховувати в собі справжню злобу, а «непутяща» душа виявляється надійним і вірним супутником у житті.

Чи замислювалися ви, наскільки часто наша інтуїція підказує нам правду, навіть якщо логіка намагається переконати в протилежному?