Ліза їхала електричкою додому з обласного центру. За вікном миготіли вогники сіл, станції. Але Ліза їх не бачила, її застилали сльози. Час від часу вона діставала з сумочки якийсь папірець, перечитувала, і ніби не вірила в те, що там написано.

Люди заходили, виходили. Поступово вагон спорожнів. Всього кілька людей сиділо у різних місцях. Навпроти Лізи давно нікого не було, тому вона вже не стримувалася, а плакала і витирала сльози маленькою хустинкою.

– Така надія була на цю лікарню. Стільки про неї говорили, хвалили. Але мій випадок виявився безнадійним. Всі брешуть!

Бабуся-ворожка обнадіяла, сказала, що будуть у мене дітки.

Але лікар тільки головою похитав… Тільки гроші все збирають, наживаються на чужих бідах. За що?! Чому саме я?! Он у сусідів–гульвіс мало не щороку народжуються малюки.

Вдома вже п’ятеро, а сусіди кажуть, що й залишала у пологовому будинку вона неодноразово.

А їй, Лізі, за що таке? Чим прогнівила Всевишнього?

Раптом поруч із Лізою присіла якась старенька.

– Я ось ближче до виходу сяду, бо сумка у мене важка. Ви не проти?

– Звичайно, місця багато. Я вам допоможу із сумкою, у мене багажу немає.

Кілька хвилин їхали мовчки. Ліза витерла сльози і дивилася у вікно.

– Я усю дорогу на тебе дивилася. Турбує тебе щось, що сліз стримати не можеш. Може допомога якась потрібна? Ти скажи. Виговоритись тобі треба. Може й підкажу щось. Скоро вже вісімдесят років мені, пожила, розуму трохи набралася. Якщо не хочеш не кажи, вибач, що лізу в душу. Мені моя мама завжди казала:

– Ти поділися, світ не без добрих людей, допоможуть.

А якщо в собі все тримати, здоров’я не напасешся.

Ліза повернула голову до супутниці. Маленька старенька дивилася на неї добрими очима. Матір свою Ліза не пам’ятала, вирощувала її бабуся. Але й тієї вже не стало, залишивши Лізу одну. Тому притиснутись до рідного плеча вона не могла. Бабуся дуже була схожа на її бабусю. Особливо очі та посмішка.

– Може ви і праві, треба мені виговоритися… Я вийшла десять років тому заміж. Чоловік добрий, дбайливий. Але одне в нас було не так – ніяк не виходило діток завести.

Об’їхала усі лікарні. Скрізь кажуть, що здорова. І до бабусь, і до ворожок ходила. Усі обнадіюють. Дізналася ось про лікарню в обласному центрі. Ось їду звідти і везу свій вердикт, що ніколи не буде діточок… Ну, як мені не плакати. Чоловік тільки про дітей і говорить, а я пустоцвіт, нездатна ні на що…

Ліза знову полізла за хусткою. Бабуся мовчала, а потім заговорила:

– Я їду до своєї дочки. Вона доросла. Ти як розповіла, я одразу себе й згадала. Мені одразу після весілля вдалося завагітніти. Народила, але дитинки за кілька годин не стало… І так я трьох поховала… Виношувала й народжувала легко, а потім раптом вони йшли… Хто тиждень, останній місяць тішив мене… Лікарі руками розводили тільки.

Після поминок третього світ мені був не милий… Свекор допоміг. Каже:

– Що надумала?

Я йому:

– Як так мені жити, раз не можу вам спадкоємця народити?

– Значить не ще час ще, почекай. Господь, може, тебе перевіряє.

– Так у чому я завинила, що мене треба так «перевіряти»?

– Так йому видніше. Не нам судити. Але повір мені, все в тебе буде добре. Згадаєш мої слова потім…

…Так і сталося. Старшого їхнього сина з дружиною не стало. Дітки їхні у нас гостювали, ми з батьками ще тоді жили. Залишилися сирітками. Ми з моїм Мишком їх і забрали. Виховували, як своїх.

Я вже змирилася зі своєю долею. Хлопчаки мене мамою почали називати. А в сорок років подарував мені Господь донечку. Не думала, не гадала. І тут такий подарунок. Тому не варто тобі засмучуватися, голубонько. Ти ще молода, а лікарі вони часто помиляються.

…Тут оголосили їхню станцію. Ліза допомогла старенькій з сумками. На пероні її зустрічав якийсь молодик.

– Бабусю Катя! Я тут! – гукнув він.

Бабуся попрощалася з Лізою і пішла до внука.

Перон швидко спорожнів. Ліза чекала на чоловіка. Ось і він з’явився.

– Вибач, на роботі затримали, – сказав він. – Що сказали лікарі?

Ліза мовчки обійняла Сергія і заплакала. Потім відсахнулася і сказала:

– Якщо ти мене кинеш, я не буду ображатися. Я знаю, як ти мрієш про дітей. А я тобі цього дати ніколи не зможу…

– Стоп! Ти про що? Сама все вирішила? А хіба, окрім як народити, дитина в сім’ї не може з’явитися?

– Але всі знатимуть що він чужий?

– Давай обговоримо усі вдома. Буде й у нашому домі звучатиме дитячий сміх, ось побачиш.

…Через два роки у сім’ї з’явилася маленька Настя. Таємницю усиновлення вони приховували. Дівчинку привезли з іншого міста.

Але життя надіслало нові випробування. Настя росла дуже слабою. Ліза з лікарень не вилазила. Так минуло чотири роки…

…Одного сонячного дня Ліза з Настею повертались додому з лікарні.

Ліза відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор.

– Хм, і що це таке? – здивовано озирнулась вона навкруги. – Якось дивно в квартирі, порожньо, чи що…

Ліза зайшла в кімнату й оторопіла від побаченого! Всі шафи були з відкритими дверцятами, а деяких речей не було!

Ліза глянула на стіл і раптом побачила якийсь папірець.

Жінка розгорнула записку й очам своїм не повірила. Сергій писав:

«Пробач. Я так більше не можу. Ти вся в дитині. А я чоловік. Зустрів кохану жінку. Ми з нею вже рік. Незабаром у нас з’явиться дитина. Настю я не кину. Буду допомагати.»

Не встигнувши осмислити таку новину, Лізі довелося зустрічати свекруху.

– Нічого не говори. Я все знаю. Йти від дружини з дитиною – підлість. Я з ним розмовляла, слухати нічого не хоче. Ти не хвилюйся, я вам з Настусею допомагатиму.

– А навіщо вам це, няньчитися з чужою дитиною?

– У сенсі з чужою?!

– Так Настю ми ж удочерили. Вона вам ніхто…

– Ти думаєш, що я не знала? – раптом сказала свекруха.

– Сергій сказав?

– Материнське серце… Але хіба це важливо, хто народив дитину? Ви взяли за неї відповідальність, полюбили. Думаєте, що я не прикипіла всім серцем до дівчинки?

…Сергій подав на розлучення, сплачував аліменти. Спочатку приходив, спілкувався з Настею, але поступово його візити зійшли нанівець.

У важкі хвилини завжди поряд була колишня свекруха. Зустріти з садка, зводити на гурток, вивчити уроки завжди можна було сподіватися на її допомогу.

Настя пішла в другий клас, коли до Лізи став залицятися Микола.

Спочатку Ліза відкидала його увагу, але свекруха, побачивши її, коли та виходила з його машини, заявила:

– Я ось не розумію! Тобі вже тридцять п’ять, а ти як дівчисько ховаєшся! Якщо покохала, то пробуй, зустрічайся! Думаєш, я буду проти. Навпаки, тішуся за тебе!

І Ліза вийшла заміж. І майже одразу дізналася, що… Вагітна!

Гуляючи парком перед самими пологами, Ліза побачила здалеку стареньку, так схожу зовні на бабусю–попутницю з електрички. Чому вона її згадала, Ліза спочатку сама не розуміла. Маленький хлопчик притискався до бабусі, називаючи її бабусею Катею.

Після цих слів Ліза згадала ту зустріч. І зрозуміла, що назвати свою доньку хоче тільки Катрусею.

Пологи пройшли добре. Тепер у сім’ї ростуть дві доньки. Все погане забулося. Настя закінчує школу вже. Катруся пішла до першого класу. Ліза стала хорошою мамою.

Ось як буває. Треба тільки вірити й сподіватись на краще!

КІНЕЦЬ.