Ліза жила на другому поверсі п’ятиповерхівки. У цей будинок вони переїхали з чоловіком та п’ятирічний синочком три роки тому. Стосунки із сусідами Ліза підтримувала хороші, але не близькі, оскільки не вважала це за потрібне.

Тільки одна сусідка з іншого під’їзду, майже її ровесниця, Олена, часто почала спілкуватися з Лізою.

Вона любила виговоритися – все нарікала на свого недолугого чоловіка.

– От у тебе хороший чоловік, одразу видно, і працює, і не гульбанить, – хвалила вона Ігоря, чоловіка Лізи. – А мій Петрик недолугий коли гульбанить. І сваритися починає. Коли він гуляє, я навіть дочку відправляю до матері. Нам так важко…

Ліза співчутливо слухала і кивала, навіть не знаючи як поводитися при таких одкровеннях Олени.

Вони ж не були подругами. А Олена так і намагалася при кожній випадковій зустрічі у дворі поскаржитися на своє нещасне подружнє життя…

…Одного осіннього холодного вечора у двері Лізи наполегливо подзвонили. На порозі стояла Олена.

Вона стояла в одному халатику і домашніх капцях.

– Ой, Лізо, пусти мене, бо з чоловіком посварилися, – почала сусідка. – Дай посидіти в тебе, хоч зігрітись. Він завжди так… Донька до бабусі пішла.

Ліза впустила Олену і налила їй чаю. Чоловік Лізи, Ігор, визирнув на кухню. Побачивши, що дружина вислуховує скарги сусідки, привітався і пішов у кімнату.

Олена, плачучи, скаржилася на своє життя. Так минуло близько двох годин. Настав час спати. Олена подякувала Лізі і пішла до себе в надії, що чоловік вгамувався.

Коли Ліза закрила за нею двері, Ігор спитав:

– І що це було? Вона що, так щоразу до нас бігатиме? Цілий вечір просиділа, ми навіть з тобою не поговорили.

Ліза кивнула і відповіла:

– А що мені робити? Шкода її…

– То вона з ним розлучатися збирається? Або як? – запитав Ігор.

Ліза знизала плечима, і вони лягли спати.

Через кілька днів Ліза побачила у дворі Олену, що йшла під руку зі своїм чоловіком, як нічого й не було. Ліза була настільки вражена, що не могла відвести погляд від парочки.

Олена сухо привіталася з нею, кивнувши, і відвернулася.

Якийсь час сусідки не бачилися. Але якось знову у двері ввечері постукали.

Це була Олена. Картина повторилась. І цього разу Олена сварилася на свого чоловіка, сидячи на кухні з Лізою.

– Може, вам краще розлучитися? – запитала її Ліза.

Олена замовкла і потім відповіла:

– Та він, коли не гульбанить – хороший. І працює, і гроші приносить, і спокійний, і пробачення щоразу просить. Жаль мені його…

Ліза не стала більше нічого говорити. Того вечора Олена, просидівши на кухні у Лізи три години, знову пішла додому. Але протягом тижня вона приходила ще тричі. Чоловік гульбанив.

– І що вона зовсім до нас переселилася? – запитав Ігор у Лізи, не витримуючи вже її візитів.

– Їй нема куди, мабуть, більше йти. Не можу я не пустити її, – відповіла Ліза.

Через деякий час Ліза випадково дізналася від літньої сусідки, що виявляється, Олена вже у багатьох сусідів так сиділа, доки не набридала остаточно.

У своєму під’їзді її вже ніхто не пускає ще й тому, що чоловік Олени починає дзвонити у двері сусідів, де була його дружина, сварячись і на Олену, і на її всіх. Викликати когось Олена не хотіла.

Якось у Лізи була купа роботи. Вона зателефонувала чоловікові, попередивши, що затримається.

Ліза прийшла додому пізно. Вона зайшла у підʼїзд і одразу відчула приємний запах смаженої картоплі.

– О, хтось картопельку з часничком смажить, – подумала Ліза. – Треба й собі зараз приготувати.

Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла до себе в квартиру.

Ліза зайшла на кухню й оторопіла від побаченого! Біля її плити стояла Олена, посміхалася і смажила картоплю!

– Ой, а ми тут з твоїм чоловіком хазяйнуємо без тебе, – сказала Олена. – Мій знову гульбанить…

Ліза дивилася на сусідку, яка спритно помішувала картоплю на її сковорідці і не розуміла, що це таке відбувається.

– Думаю, що я даремно сидітиму в тебе, ось хоч картоплі посмажу, ти ж не вечеряла. Разом і поїмо… – посміхаючись, сказала Олена.

Чоловік Лізи сидів на кухні і читав щось у телефоні.

Мабуть здивування Лізи було таке велике, і все було написано на її обличчі, що Олена раптом відклала лопатку і пішла до дверей.

– Ну гаразд, я пішла… – сказала вона.

– Я проведу, – Ліза пішла слідом.

У коридорі, відчиняючи двері, вона сказала:

– Можеш ображатись, чи ні – мені все одно. Але господарювати в моїй хаті не треба. Ти в себе порядок наводь у сім’ї. І більше сюди не приходь. Зрозуміло?

– Зрозуміло … – буркнула Олена. – Я хотіла як краще…

– Як краще роби у себе на кухні, – сказала Ліза. – І свого мужика годуй. До побачення.

Вона закрила двері. А коли повернулася на кухню, то взяла картоплю і викинула у смітник…

– Оце так дружина в мене! – засміявся Ігор.

– Ага, – посміхнулася Ліза.

– Ну, ось всі її візити й закінчилися, я думаю, – сказав Ігор. – Давно настав час їй все пояснити…

Маленький синочок забіг на кухню і запитав:

– Картоплею пахне, коли їсти будемо?!

– Зараз я вам за своїм секретним рецептом приготую! – сказала Ліза. – Ви ж любите мою картопельку?

– Любимо! – одночасно сказали і чоловік, і син.

І всі разом засміялися.