— І тут я дізнаюся, що брат тепер ще з дружиною та переїжджають до бабусі! Тобто просто інтриг і задобрювання бабусі їм було мало, вирішили діяти рішуче, – засмучена Зоя.

— Так, просто так на такі кроки не йдуть, старенька, як я зрозуміла, та ще штучка, – хитає головою подруга молодої жінки. А що тебе бабуся до себе не кликала?

— Звала, – зітхає Зоя.

– Чоловік категорично відмовився. А хто б у здоровому глузді пішов жити до безглуздої бабусі, якщо є своя квартира? Нехай і однокімнатна, але своя. Але тільки це його квартира, я не маю нічого. І тепер уже я розумію так, що й не буде.

— А мама?
А що мама? У мами своє життя, вітчим, сестра. Мамі бабуся лише свекруха, та й то – колишня. Але від брата я такого не чекала. Я роками єдина, хто їздив до бабусі, продукти возила, у квартирі прибирала, за ліками бігала, вирішувала побутові питання. А тепер його дружина поквапилась, розтлумачила чоловікові, що і як робиться. Так неприємно!

— Ще б. А з бабусею ти пробувала поговорити?

— Пробувала, вона каже, що жити одній їй страшно, а я їжджу через день, цього їй мало. Їй щодня треба, щоб їй кашку варили, тиск вимірювали. А Віка при цьому мені так гаденько усміхається і бабусю по руці нагладжує: “Все буде добре, тепер Ви не одна, ми поряд”. А як їздити щодня, коли маю однорічну дитину на руках? Загалом, спадок я втратила, схоже.

Брат Зої молодший за неї на два роки, у них був один батько, з яким мама розлучилася, коли дітям стукнуло 11 і 9 років відповідно. Батько вживав, маму Зоя розуміє. Чоловік після розлучення жив із матір’ю, нової родини не створив, а кілька років тому його не стало від проблем з печінкою.

На той час Зої було 22 роки, а мама знову була одружена, зʼявилась її молодша сестра від вітчима. З бабусею Зоя стосунки підтримувала завжди. Батькові було паралельно на те, чи діти приходять, а бабуся тоді була цілком здоровою і онукам раділа.

Через 2 роки після того як батька не стало Зоя вийшла заміж, жити стали у квартирі чоловіка, житло також спадкове. Перші 4 роки дітей у них не було, а бабуся почала буквально на очах здавати. Брат жив своїм життям, бабусі зрідка дзвонив, мамі до колишньої свекрухи взагалі справи не було, тож Зоя з чоловіком єдині, хто займався проблемами літньої жінки кілька років.

— Чоловік щось вічно пересував і ремонтував, возив мене з сумками, то бабусю до поліклініки возив своєю машиною, – згадує Зоя. – Але характер у неї, звичайно… Могла й накричати на рівному місці, звинуватити, що в неї щось взяли і не спитали чи можна. Літня людина, пам’ять підводить, та й сама по собі людина така. Ось, здається, щойно кликала нас жити до себе в трикімнатну квартиру, а через хвилини кричить, що нам аби що в неї вкрасти, ось тут у неї гаманець лежав, де він? А він під подушкою лежить, сама ж його туди й засунула.

Чоловік переїжджати до безглуздої родички дружини відмовився, але допомагати не відмовлявся, як і раніше. Коли Зоя лежала на збереженні, він сам упорався, навіть варив бабусі їжу. І з немовлям Зоя рвалася допомогти літній людині, та й бабуся раділа, що їй правнука привезли.

А потім, за три місяці після появи у Зої сина, з дівчиною своєю розписався і її молодший брат. Дружину його звуть Вікою та Зої відразу стало зрозуміло, що дівчина дуже непроста.

— Житла у них не було, вони рік до цього прожили на орендованій квартирі і тоді теж брат до бабусі не прагнув, приїде раз на півроку, раз на місяць подзвонить і все, – засмучена Зоя.

– А тут, після їхнього одруження, як світ перекинувся. Зачастили до бабусі обоє. Приїжджаю, а Віка вже сидить і чай із бабусею п’є, чи тиск їй міряє. А чай, між іншим, із цукерками, а у бабусі цукор підвищений сильно. Я їй солодощі спеціальні купувала для з замінником цукру.

— Бачиш, як Вікуся мене балує? – з докором каже бабуся Зої.

– І виноград привезли мій улюблений, і цукерки. У тебе ж не допитаєшся.

— Я починаю лаятися з дружиною брата, з ним самим, що не можна їй їсти цукерки, а потім ця Віка дзвонить бабусі, при мені справа була і мало не зі сльозами каже, що рада б їй щось смачненьке привезти, але Зоя не дозволяє: “Тільки не з’їла мене минулого разу, а що буде від двох цукерок?”, – Обурюється Зоя. – І бабуся мені скандал влаштовує: “Не ображай хорошу людину, вона мене просто дуже любить”. Ага, покохала відразу, сил немає ніяких!

Позавчора Зоя, залишивши сина зі своєю свекрухою, поїхала до бабусі, закупила молочку, м’ясо, приготувала оладки вдома, як любить бабуся. А приїхавши, побачила у передпокої вузли та коробки. І бабуся радісно пояснила, що до неї переїжджають онук із дружиною.

— Тепер мені буде не страшно і не нудно, заїдуть у велику кімнату, у них багато речей, – радісно метушиться бабуся по хаті.

— Ну і все мені стало зрозуміло, не бачити мені спадщини, як вух своїх, – розводить Зоя руками.

– Так, прикро. Я багато років доглядала її, я мала право розраховувати на половину всього.

А брат кілька місяців тому тільки-но з’явився, а до того, де він був? А ще гірше від того, що Віка ця просто бабусю зжене на той світ. І дуже скоро. Тягатиме їй цукерки, виноград, інше. Чи надовго вистачить літньої людини?

Зоя спробувала поділитися своїми прикростями з мамою, а та спочатку відмахнулася, мовляв, розбирайтеся самі, я стару завжди терпіти не могла, а потім заявила, що дочка та її чоловік самі у всьому винні: “Треба було переїжджати, коли вас звали, а Вікі на горизонті не було”.

Що скажете? Зоя справді винна сама? І чи можна ще щось зробити? Або як у приказці: хто наважився, той і з’їв?

КІНЕЦЬ.