– Мамо, що сталося?

– Ніна, з поведінки матері зрозуміла, що її щось вибило зі звичної колії.

– Сьогодні зустріла твого батька, – відповіла Марина Петрівна.

– Боже, за що мені таке покарання? … … Батько Ніни пішов до своєї секретарки, Томи, три роки тому, коли дочці виповнилося одинадцять років.

Практично відразу ж після його відходу, батька перевели в інше місто, директором філії. Марина Петрівна дуже любила чоловіка і дуже переживала з приводу його зра ди.

– Ну, пішов і пішов. Скатертю доріжка. Знайди собі іншого, – казала Ніна мамі.

– Такого більше немає, – з тугою відповіла мати.

Антон Павлович регулярно дзвонив дочці. Щонайменше раз на місяць. Але зазвичай раз на тиждень…

– Ну то й що, що зустріла? Приїхав у справах. Як приїхав, так і поїде, – сказала донька.

– Ні. Він житиме в нашому місті, – продовжувала журитися Марина Петрівна…

– Доню, я приїхав. Давай зустрінемося у кафе. Зустріч відбулася того ж вечора. Розмова йшла про те, про це і ні про що: обговорили шкільні справи Ніни, удачі та невдачі батька по роботі. На прощання Антон Павлович намагався дати доньці гроші, але вона не погодилася.

– Скинь краще на картку мамі, – сказала вона.

Повертаючись додому, вона побачила Тому, що цілується з якимсь чоловіком. Ніна швиденько зробила фотку. Подзвонила батькові вранці.

– Тату, нам треба терміново ще раз зустрітись. Зустрілися в обідню перерву батька.

– Тату, я не знаю, моя це справа чи ні, і взагалі, чи варто про це говорити…

– Ти бачила Тому не одну? – перервав її батько.

– То ти знаєш?! – Вона завжди любила тільки його, а я тоді в неї закохався. Вона хотіла його забути, а я сподівався, що покохає мене.

– І що зрештою?

– Все в минулому. Ми розійшлися.

– Тату, а приходь сьогодні до нас. Мама досі кохає тебе… Марина Петрівна вибачила та прийняла чоловіка назад.

КІНЕЦЬ.