Я жила в Польщі 15 років. Спочатку все було важко, я працювала на кількох роботах, як могла — то на фабриці, то в ресторані, а ще подекуди брала підробітки, щоб забезпечити себе і підтримати рідних.

І хоча життя не було таким, як я собі уявляла, я твердо знала, що моя мета — заробити хороші гроші і повернутися додому.

І ось, через тридцять років, я мала достатньо, щоб купити будинок на Львівщині.

Так, це була моя мрія. Я завжди хотіла жити в рідному краї, займатися тим, що люблю, і відкрити свій бізнес.

Всі ці роки я відкладала гроші, думала про майбутнє, а коли вже набрала достатньо, вирішила: час повертатися.

Зібрала речі, продала частину того, що назбиралося в Польщі, і рушила додому.

В моєму новому домі, на щастя, все було готово. Я мріяла, що оселюсь там, буду насолоджуватися спокоєм, займатися своїми справами, і, зрештою, відкрию свій бізнес — маленький магазинчик з українськими сувенірами.

Ще до того, як поїхала, домовилась із сестрою, що вони з родиною виселяться, коли я повернусь. Сестра, звісно, погодилась, адже це була домовленість.

Але коли я повернулась додому, виявилося, що все зовсім не так, як я собі уявляла.

Моя старша сестра, її чоловік, та ще й дочка з трьома дітьми і зять з їхнім відсутнім робочим місцем оселились в моєму домі.

Як я дізналась? Дуже просто. Коли ми з сестрою спілкувались по відеозв’язку під час мого від’їзду, вона жодного разу не показала мені ні дочку, ні її дітей, ні зятя. Якось обминала цю тему.

І от, повернувшись, я почала питати, де всі. Сестра сказала, що їй не було куди їх дівати, і ось вони вже тут — в моєму домі.

Спочатку я подумала, може, вони зупиняться на кілька днів — хай, мовляв, розберуться з документами, знайдуть квартиру чи будинок.

Але я дуже швидко зрозуміла, що все набагато складніше. Виявилось, що вони не просто тут — вони відчувають себе тут як вдома і навіть почали мені ставити умови.

Як тільки я попросила їх звільнити будинок, сестра сказала, що вони виселяться тільки якщо я куплю їм новий будинок або квартиру, бо свою квартиру у Львові вони віддали синові з невісткою. І тепер у них нічого не залишилось.

А ось і найцікавіше — її дочка з зятем і трьома дітьми не мають де жити, і вони чекають, коли я їм щось куплю.

Ой, і не забувайте, зять теж не працює, бо в нього немає нормальної роботи, а троє дітей — це ж не жарт, вони хочуть їсти.

Я була просто в ауті. Це що за умови такі? Я ж не для того вивезла свою родину за кордон, щоб потім повернутися і дізнатися, що мені треба годувати всю їхню родину ще й по-хазяйськи на них витрачати свої гроші.

І ось, увага: вони мені кажуть — “Лишайся у Польщі, а ми виселимось. Але дочка з зятем хай так і залишаться тут з дітьми. А ти нам будеш грошима допомагати, і ще бізнес свій там відкривай, ми ж родина.”

Моя реакція? Спочатку я навіть не знала, що сказати. Я сиділа і дивилась на них, як на прибульців, яких ніколи не бачила. Вони не лише забрали територію, а й почали встановлювати правила.

Вони вирішили, що я повинна допомагати, бо вони зробили для мене так багато. І я почала сумніватися, чи не втомилася я від цього всього?

Але вони не зупинялись. Коли я намагалася пояснити, що будинок — це моя мрія і я вже не хочу відкладати свої плани через них, вони влаштували справжній шантаж.

“Якщо не допоможеш, ми залишимось тут назавжди!” — сказали вони мені.

Згодом стало ще цікавіше. Сестра почала заявляти, що я вже повинна забути про свої плани і заради них переїхати до Польщі, а тут просто сидіти й чекати, коли у них все вирішиться.

Вона навіть зазначила, що якщо я не допоможу, то вони залишать мене “наодинці зі своїми проблемами”, а вона і її родина будуть “завжди тут, вдома”.

Я зовсім не знала, що робити, тому що вони використали всі мої слабкі місця. Вони вмовили мене пропустити їх прописку у будинку, коли я була далеко, бо ж “так зручніше”, і я їм повірила.

Тепер ось маю таку ситуацію. Мені здається, що я потрапила в пастку, і не знаю, як звідти вибратись.

Допоможіть будь ласка порадами! Але і до юриста я, звичайно, теж піду на консультацію.

Джерело