Підходячи до свого під’їзду, Ліля бачила, що в нього зайшов незнайомий молодий чоловік, ведучи попереду хлопчика, у якого за спиною був портфель. Вона прискорила крок і зайшла майже слідом:

– Цікаво, в яку квартиру вони йдуть, не бачила ніколи їх, – подумала вона, піднімаючись за ними сходами, відстаючи на проліт.

Зупинилися вони на третьому поверсі, навпроти її квартири. Чоловік ключами відкривав двері.

– Доброго дня, – привіталася Ліля і підійшла до своїх дверей, дістаючи ключі з рюкзака.

– Здрастуйте, – почула вона голос чоловіка, і вони зникли в квартирі, Ліля теж зайшла у свою.

– Значить, нові сусіди, – думала вона. – Якийсь нелюдимий і похмурий, буркнув у відповідь і все, – невдоволено пробурчала вона собі під ніс.

Три місяця тому поховали Таїсію Михайлівну, яка жила у тій квартирі. Колишня вчителька початкових класів завжди була чемна і доброзичлива. Вона була вже старенька і слаба. Ліля іноді ходила до неї в гості, та просила щось купити в магазині, коли була слаба, і вони пили разом чай.

Так і не роздивившись своїх сусідів, Ліля після вечері посиділа в інтернеті і лягла спати.

Наступного дня в суботу Ліля відсипалася, а по обіді вирішила сходити в магазин. Вийшла з квартири одночасно зі своїми новими сусідами. То був чоловік із тижневою, а може й більше щетиною на обличчі, суворим поглядом, темноволосий. Він зачиняв двері, а поряд стояв хлопчик худенький, років сім. Хлопчик дивився з–під лоба, погляд був дуже сумним.

Коли чоловік глянув на Лілю, вона привіталася, у відповідь почула:

– Здрастуйте, – а хлопчик нічого не сказав.

Він узяв за руку хлопчика і пішов вниз сходами, Ліля запитала:

– Ви нові сусіди?

– Так, ми нові сусіди, – серйозно відповів він і пішов далі, тримаючи хлопчика за руку.

– Не збираюся я ні про що більше питати, – подумала Ліля – незручно нав’язуватися й цікавитись. Поживемо, побачимо. Тільки чому хлопчик мовчить?

Вона додумала, що хлопчик поки що не адаптувався, нещодавно переїхавши сюди.

– Цікаво, а де його мама? Щось я ще жодного разу не бачила її, завжди ходять удвох, – думала вона.

У голові Лілі крутилися різні думки з цього приводу, і навіть трохи лякаючі й незвичайні. Але вона намагалася відганяти такі думки від себе, вирішивши, що з часом все дізнається.

Так минуло близько місяця, з новими сусідами перетиналася рідко. А одного вечора в її квартирі пролунав дзвінок у двері, глянувши в вічко, побачила сусіда. Відкрила і впустила у квартиру.

– Доброго вечора, – привітався він чемно, – вибачте, що потурбував пізно. Але я тут нікого не знаю, а в мого Микити температура. Не знаю, що в цьому випадку зробити. У вас є термометр? Так, до речі, моє ім’я – Іван, а ваше?

– Ліля, – відповіла жінка і запросила гостя на кухню.

Діставши коробку з медикаментами, вона взяла термометр і ліки від температури, склавши все в маленький пакетик, і сказала:

– З ранку треба викликати лікаря, – Іван кивав головою.

Його обличчя вже не було таким суворим і було видно, що він переживає, почувається ніяково, мабуть від того, що довелося звернутися до сусідки.

– Дякую, я обов’язково поверну вам. Я раніше ніколи не лікував сина. Якщо вам щось потрібно буде, звертайтесь, – запропонував він.

– Зачекайте, – вона простягла йому тарілку, на якій лежала половина яблучного пирога, який спекла сама. – Ось, тримайте, передайте Микиті, нехай видужує, та й дитині їсти треба.

Іван соромився брати пиріг, але Ліля наполягла, а він усміхнувся дуже привітно, і його посмішка виявилася гарною та доброю.

Вранці Ліля встала рано, хоч у неї був вихідний, вона раптом занепокоїлася, а раптом Івану треба на роботу і Микита залишиться один. Вона рішуче подзвонила у квартиру, Іван відразу відкрив, він уже зібрався виходити з дому.

– Доброго ранку, а ви куди? Як Микита?

– Добре. Я на роботу. Температуру знизив і викликав лікаря. Пиріг ми з’їли, дуже було смачно, дякую, – сказав він

– Ви йдете, а як же Микита, а раптом йому стане гірше. А лікар прийде, треба дізнатися, яке лікування він призначить, і взагалі слаба дитина і одна.

Вони разом зайшли у кімнату, Микита лежав мовчки.

– Привіт Микито, як справи? – спитала Ліля, але той мовчав, тільки сумно дивився на неї.

Іван вийшов на кухню, вона слідом.

– Микита не розмовляє після того, як у сталося нещастя з його матірʼю. Лихо в нас сталося. Все буоо в диму. Ми з ним на той час були у моєї матері в селі… Його мами не стало…

Лікар каже, що згодом це пройде, він знову говоритиме. А в мене така робота, що не можу сидіти вдома. Працюю пожежником. Та й Микита вже справляється сам, бо ж він вчиться у другому класі. Я думаю, нічого страшного, він звик один, сам відчинить двері лікареві, – сказав Іван.

– Але так не можна! – Ліля була налаштована рішуче. – Давайте я посиджу з Микитою, у мене вихідний? Та й як дитина запам’ятає, що скаже лікар?

Іван тупцював на місці.

– Ну, якщо вам не важко, я дуже радий вашій допомозі, вибачте, але я поспішаю, запізнитися не хочу на роботу. Ось ключі від квартири, якщо що… – і він швидко вийшов.

Ліля ще не була заміжня, дітей своїх не було, але могла з ними порозумітися, але тут такий випадок, хлопчик мовчить.

– Микито, ти їв щось? – запитала вона його, а той кивнув на порожню чашку з–під чаю і недоїдений шматочок хліба з маслом. – Гаразд, піду приготую щось. Ти любиш омлет? – той знову кивнув головою і посміхнувся ледь помітною усмішкою.

Відкривши їхній холодильник, Ліля здивувалася, продуктів було дуже мало, але яйця знайшла. Нагодувавши Микиту, вирішила:

– Треба приготувати щось на обід, може Микитка поїсть, та й я сама теж.

Коли Іван прийшов додому то аж здивувався.

Він одразу відчув, як із кухні чується смачний запах приготовленої їжі.

Чоловік зайшов у кімнату і побачив, що Микита спить, а поруч у кріслі задрімала Ліля.

Вона розплющила очі.

– Ой, добрий вечір, ого за вікном темно. Лікарка приходила, правда вже пізно, мабуть багато у неї пацієнтів. У Микити нічого страшного, трохи горло турбує, ось рецепт, треба зранку викупити ліки. На плиті суп і плов, вечеряйте. Та й у холодильнику щось у вас порожньо.

– Так, я якраз на вихідних хотів закупити продуктів, – сказав Іван, дивлячись з подякою на Лілю. – Дякую вам, я на роботі сьогодні, напевно, вперше почував себе вільно без напруження. Напевно, не дуже переймався сином, адже з ним залишилися ви. Микита їсть у школі. Але вину свою визнаю, завтра заповню холодильник.

Ліля кивнула і навіть пообіцяла, що сама особисто перевірить. Обидва посміхнулися, і вона пішла спати. У п’ятницю ввечері зайшла після роботи, відвідала Микиту, температури вже не було.

Через тиждень Микита вже ходив до школи, Ліля іноді відвідувала його.

Вранці в суботу вона встала раніше, зробила прибирання і вирішила винести сміття. Виходячи з квартири, побачила, на майданчику Микиту з портфелем за спиною та незнайому жінку, яка закривала їхню квартиру ключем.

– Здрастуйте, а ви хто? – здивовано спитала вона. – А де Іван?

– Здрастуйте, я вчителька Микити, вдома в себе поки що з ним займаюся, вчора ввечері батько його не відповідав на телефон. От і довелося разом із ним прийти сюди й переночувати. А сьогодні йдемо до мене…

Ліля відчула незадоволені нотки у її голосі.

– Номер батька не відповідає, я дзвонила.

– Я їхня сусідка, вчора працювала допізна, тому не в курсі. Давайте з Микитою я залишусь, подивлюся за ним. Та й треба дізнатися, що трапилося з Іваном. Він взагалі-то хороший батько.

Микита радісно кивав головою, а жінка полегшено зітхнула і, попрощавшись, поспішила піти.

Микита вже посміхався Лілі, вона відкрила свою квартиру і завела його до себе, сказавши, що зараз повернеться, тільки винесе на смітник пакет зі сміттям.

Вона набрала номер роботи Івана.

– А хто його питає?

– Я сусідка і його син Микита зараз у мене. Що сталося?

– Іван у лікарні, була пригода, – він назвав лікарню. – А телефон свій він десь загубив, у нас учора була складна робота.

Незабаром Ліля з Микитою були в лікарні, зайшли в палату. Микита, побачивши батька в гіпсі, з підвішеною ногою, раптом кинувся до нього і вигукнув:

– Тату, тату що з тобою?!

– Ну що ти, синку, це не страшно, тато видужає, і знову ходитиме, – якомога веселіше сказав батько. – Синку, ти заговорив, яке щастя! – обіймав він Микиту.

– Так, тату, я можу говорити, я дуже злякався за тебе і ще тому, що тепер у мене є мама, – він кивнув на Лілю, а та раптом густо почервоніла.

Запала пауза, всі дивилися один на одного, а потім разом засміялися.

– Ну ось життя саме все розставило на місця, – сказав Іван. – Тільки ми з тобою, Микито, повинні запитати Лілю, чи згодна вона на це?

Ліля стояла і від несподіванки не могла вимовити жодного слова, а Микита взяв її за руку:

– Ти згодна, мамо? Я хочу, щоб ти завжди була поряд із нами.

Іван теж дивився, але вже напружено, а коли вона посміхнулася і сказала:

– Так, згодна, – він полегшено видихнув.

Щодня Ліля відвідувала Івана у лікарні, іноді з Микитою. Хлопчик знову пішов до звичайної школи, вчився добре.

А невдовзі Івана виписали додому, але він мусив приїжджати на прийом.

Колеги його привозили своєю машиною. У квартирі Івана тепер завжди була чистота й порядок, а з кухні чулися аромати свіжоприготовленої їжі.

– Так чоловіки, мити руки й за стіл! – щоразу командувала Ліля, а ті слухняно йшли у ванну.

Через пів року вони побралися, а через рік народився братик для Микити.

Андрійко був дуже кумедний і усміхнений, старший брат після школи завжди бігав до його ліжечка, а той, якщо не спав, то весело йому посміхався.