-Доню! Я така рада за вас! Давай там бережи себе! – радісно торохтіла Ліля в трубку. Після п’яти років сімейного життя дочка нарешті вирішила порадувати її онуком чи онукою.

-Звичайно, мамо! Обов’язково! – сміялась у слухавку Валерія. – Чесно кажучи, ми не планували, але вже раз так вийшло – буду берегти себе і готуватися стати найкращою мамочкою як ти!

-Ти будеш краще, ніж я! – Розплакалася Ліля. Попрощавшись з дочкою, вона ще кілька хвилин посміхалася екрану телефону, потім зробила крок і… Пакети з продуктами злетіли вгору, а сама Ліля полетіла вниз.

-Жінко! З вами все гаразд? – Почула вона голос. Поруч із нею схилилася молода дівчина, яка з тривогою дивиться на неї.

-Так… Начебто … – Ліля спробувала встати, але дискомфорт у нозі не дозволив їй цього зробити.

-Давайте я вам допоможу! – Дівчина не відходила.

-Дякую!

За допомогою співчутливої ​​дівчини Ліля підвелася, але йти не могла.

-Зараз я вас проведу! Тільки продукти ваші зберу! – Дівчина кинулася збирати продукти.

Дорогою вони познайомилися. З’ясувалося, що дівчину звуть Василина, що живе вона у гуртожитку поряд з будинком Лілі та що працює продавцем у супермаркеті, звідки щойно вийшла Ліля.

-У мене зміна закінчилася, я додому пішла, а тут ви, – пояснила Василина.

Вдома вона допомогла роздягтися Лілі та розкласти продукти.

-Давай я хоч тебе чаєм напою! – Лілі хотілося хоч якось віддячити рятівниці.

-Із задоволенням! – зраділа Василина. – А то я вранці нічого не їла!

-Ох! Так давай я тебе нагодую!

-Та незручно якось!

-Нічого незручного! – рішуче заперечила Ліля і встала, щоб піти на кухню, але одразу, ахнувши, сіла. – Здається, все серйозніше, ніж я думала! – Похитала вона головою.

-Нічого нічого! – підбігла до неї Василина. – Ходімо, я проведу вас на кухню і ви мені покажете, де що лежить.

Під керівництвом Лілі Василина швидко освоїлася і невдовзі вони, бовтаючи як давні подружки, насолоджувалися ароматним борщем.

-Ліля! А ти швидку викликала? – у дверях стояв Іван, що повернувся з роботи. – Так! Давай збирайся, я тебе відвезу, хай оглянуть!

За допомогою Василини, Іван допоміг дістатися дружині до машини.

-Ти дзвони, якщо що! – Помахала на прощання дівчина.

З ногою виявилося все серйозно.

-Як же це я так примудрилася? – журилася жінка. – І хто тепер тебе годуватиме?

-Ну що я, маленький чи що? – посміхнувся Іван. – У магазині завжди є пельмені  і вареники – тож витримаю!

Василина подзвонила наступного ранку і, почувши про стан Лілі, відразу до неї примчала.

-Жодних домашніх справ! Я все зроблю! – проголосила дівчина з порога. – Твоїй нозі спокій потрібен, а не стрибки по квартирі! Можливо, я не така ідеальна господиня, але вже приготувати та прибратия розуму вистачить!

-Але Василино, – це не зручно. Ми ледве знайомі, а ти вже так мене зобов’яжеш, – відмовлялася Ліля.

-Ніхто нікого не зобов’яже! Мені не важко! Тим більше, що я працюю не повний день. Чим мені займатися?

– Ти молода дівчина .. Думаю, у тебе повно своїх справ!

-Скакати по дискотеках та хлопчиках? – посміхнулася Василина. – Ну ні!

До допомоги Василини швидко звикли. Навіть Іван, який віддає перевагу виключно куховарству дружини, став прихильно ставитися до супів і котлет дівчини. Василина стала практично незамінною.

-Розбалуєш ти мене, – сміялася Ліля, – одужувати не захочу!

-Ні, ти вже постарайся будь ласка. У мене начебто особисте життя намічається. Переживаю, скоро мені тебе доведеться покинути!

-Що зовсім? – Захвилювалася Ліля.

-Не знаю. Хлопець у мене серйозний. Можливо, нам доведеться жити далеко один від одного.

-Ну хоч зрідка ми з тобою зможемо бачитися? – засмутилася Ліля.

-Все може бути, – знизала плечима Василина.

День, коли Лілі стало краще, жінка вирішила відзначити романтичною вечерею. Накривши стіл, вона почала чекати чоловіка. Іван знову затримувався. Останнім часом він все частіше став приходити пізно з роботи, пояснюючи це тим, що на носі сезон будівництв (Іван працював у фірмі оздоблювальних матеріалів) і потрібно як слід до нього підготуватися.

У коридорі почувся сміх. Василина? Вперше Ліля була не дуже рада бачити молоду подругу.

-Привіт! – Ліля з нерозумінням дивилася на те, як дівчина тримає її чоловіка під руку. – А… Що відбувається?

-Ліля, ти хотіла познайомитися з моїм хлопцем, так от, знайомся! Хоча ви вже давно знайомі, – на обличчі Василини сяяла безтурботна посмішка, наче вона зараз стояла не з чужим чоловіком, а зі своїм нареченим.

-Іване! Що це все означає? – Ліля не вірила своїм очам та вухам. Їй здавалося, що вона заснула, поки чекала на чоловіка. Ліля похитала головою, але сон не зник. Холодіючи, жінка почала розуміти, що це відбувається з нею наяву.

-Ліля, ти вибач, але так вже вийшло, – Іван, на відміну від Василини, не наважувався дивитись дружині в очі, – я сам не зрозумів, як закохався! Сподіваюся, ти нас зрозумієш і колись пробачиш! Тим більше, ми чекаємо на дитину!

-Що? – у Лілі вистачило духу мовчки дійти до кімнати та опуститися в крісло. З коридору почувся шепіт і незабаром у вітальню зайшов Іван.

-Ліля, будь ласка, не потрібна сцен. Ми дорослі люди. Так буває. Впевнений, і ти знайдеш ще своє кохання.

Ліля мовчала, роздивляючись на всі очі обличчя чоловіка. Вона не могла повірити, що її Іван такий вірний, надійний, дбайливий і люблячий, через тридцять років спільного життя ось так от спокійно їй повідомить, що покохав іншу. Стоп! Вони чекають на дитину! Так виходить, у них це давно закрутилося! Поки вона одужувала, він крутив на боці роман! Та на якому боці? У неї вдома! Під її власним носом! А вона… Вона нічого не помічала.

У голові стали спливати картинки одна неприємніша за іншу. От Василина, посміхаючись, ставить перед Іваном тарілку супу, ніби ненароком торкаючись його. Ось Ліля їде на процедури, а Іван із Василиною залишаються в машині на неї чекати. От Василина тікає на побачення і одразу дзвонить Іван, що затримується. Яка ж вона була..!

-Ліля! Я чекаю на відповідь! – у роздумах жінка не чула про що її питав чоловік.

-Га? Що?

-Коли ти з’їдеш?

-В сенсі? – Ліля не вірила, що цей кошмар може продовжитись.

-Ну … Квартира моя. Я її до шлюбу ще купив… А ти самодостатня жінка зможеш про себе подбати. У нас із Василиною скоро буде повноцінна сім’я – нам без житла ніяк не можна.

-Ти купував цю квартиру для нас, – до горла підкотила величезна грудка.

-Так. Ми й прожили в ній все наше сімейне життя. А зараз нашої родини нема. Ти можеш поки що пожити у Валерії. Їй якраз скоро буде потрібна твоя допомога, як бабусі.

-Як я пропустила той момент, коли ти став негідником? – Ліля втомлено піднялася з крісла і пішла збирати валізу. Залишатися в цій квартирі, де її так цинічно зрадили, було нестерпно.

____________________________________________________

-Мамо, Ну ти чого? – Валерія запитливо подивилася на матір. – Зараз вже Віктор приїдуть із дядьком Миколою, а ти все в халаті! Давай, поспішай!

Ліля слухняно підійшла до шафи. З того часу, як вона оселилася в будинку у дочки минуло півроку. Спочатку було дуже важко. І тільки гаряча підтримка дочки та зятя допомогла Лілі пережити це все.

Згодом стало краще, але час від часу спогади давали знати про себе. Як ось сьогодні, наприклад.

Діти чекали на приїзд дядька Віктора. Вперше за багато років той вирішив відвідати племінника.

Микола Вікторович спочатку не сподобався Лілі своїм командним голосом і неусміхненим обличчям. Коли він вперше запросив Лілю на прогулянку, жінка хотіла відмовитись. Але суворий погляд дочки переконав її прийняти пропозицію.

Чоловік виявився надзвичайно цікавим співрозмовником. Знав багато історій, був начитаний і, на подив Лілі, мав гарне почуття гумору. Їхні прогулянки увійшли у звичку і жінка щодня з нетерпінням чекала коли Микола Вікторович постукає у двері її кімнати з вже традиційним “Ліля, я буду щасливий, якщо ви до мене приєднаєтесь!”

У день, коли Валерія подарувала Лілі чарівну онучку, Микола Вікторович зробив жінці пропозицію.

-Але.. Я не готова на переїзд, – Ліля переживала, що наречений відвезе її на край землі, звідки вона не зможе вибратися до дітей та онуки.

-І я, – усміхнувся чоловік, – мені тут сподобалося. Я і будиночок нам придивився. Як розпишемося – одразу купимо!

-Але в мене немає грошей!

-Так я і не прошу. Я просто хочу, щоб ти мені повірила. Тому покупка буде вже після нашого з тобою весілля.

________________________________________

-Мамо! – До кімнати увійшла розгнівана Валерія. – Я не хотіла його пускати, щоб не псував тобі свято, але… Він був наполегливий.

Ліля обернулася від дзеркала. Іван.

-Що тобі потрібно, Іване? – спитала вона спокійно. Стільки місяців вона чекала на його появу, сподівалася на нього і ось… Він прийшов.. Пізно.

-Ліля! Прости мене! Вона мене обдурила! Не було жодної дитини! І квартиру вона забрала у мене, оформивши під неї величезний кредит.

-Як так? – Ліля подивилася на годинник. Микола ось-ось з’явиться.

-Я не знаю, як вона так обкрутила мене! Я сам підписав заставну!

-Від мене ти що хочеш?

-Прости мене! Давай почнемо все спочатку! І купимо квартиру вже у шлюбі! Ліля! Будь ласка! Адже ми не чужі один одному!

-Помиляєшся, Іване! Ми стали чужими того дня, коли ти мене зрадив! – Голос Лілі звучав так спокійно, що Іван зрозумів: це кінець. Жінка глянула у вікно і на її обличчі засяяла посмішка. Підхопивши з туалетного столика букетик троянд, вона попрямувала до дверей. – А зараз вибач, я поспішаю. У мене сьогодні весілля!

Іван підійшов до вікна, куди щойно дивилася колишня дружина. У дворі стояла прикрашена квітами машини, від якої відокремився високий чоловік на зустріч його… вже не його дружині.

КІНЕЦЬ.