– Все, – сказала про себе Ліля, – я так більше не можу!

Наче прочитавши за її виразом обличчя безвихідь, її подруга Олена, що стояла поряд у вагоні метро, запитала: – Все добре?

Ліля опустила голову і ледь помітно кивнула головою.

Поїзд прибув на потрібну станцію, дівчата попрощалися і Ліля попрямувала додому.

– За продуктами треба зайти, – промайнуло в неї в голові, – сил немає…

Вона дійшла до під’їзду, відчинила двері, знайомими сходами піднялася до ліфта і натиснула кнопку виклику. На мить прикривши очі, вона запитала себе: – Цікаво, а хтось живе інакше, чи всі так, як я?

У коридорі квартири було темно, вона намацала вимикач і включила світло.

– Нарешті, – невдоволеним тоном сказав чоловік Ігор, – продукти принесла?

– Я не заходила в магазин, – тихо відповіла вона, – ти весь день вдома, невже сходити не міг?

Не сказавши ні слова у відповідь, Ігор вийшов з коридору.

На кухні в раковині гора немитого посуду, суп, який чоловік забув вранці поставити в холодильник. Ліля окинула поглядом кухню і подумала: – Слава Богу, дівчатка виросли і не бачать, як я живу зараз.

– Ну, ми їсти будемо, – обурено запитав Ігор, – довго ще?

– Мені переодягнутися можна, – стомленим голосом запитала Ліля, – руки помити?

– Давай швидше, – поквапив він її, – я зранку ще не обідав.

В голові у Лілії, якось само собою спливли слова її матері, якої вже не стало:

– Довго ти ще так житемеш з ним? Ніхто не скаже тобі наприкінці життя, ось тобі ще одне, живи його, як хочеш. Життя одне, і воно тут і зараз, на кого ти його витрачаєш?

Ігор не працював вже два роки, компанію закрили, він виявився не потрібен і на цьому тлі, втім, як і на тлі всіх його переживань, він не поспішав щось змінювати. Видавши заміж двох своїх дочок, розслабився.

Повечерявши, Ліля звернулася до чоловіка:

– Скажи мені, Ігоре, скільки ще це все триватиме? Коли ти підеш на роботу?

– Скоро, – відпустивши ложку, відповів він, – як тільки так відразу!

– Зрозуміло, – сказала вона, – все буде тільки гірше!

Вони давно жили як чужі люди, не було близькості, щирості. Найкращими друзями Ігоря були телевізор та застілля з друзями, він не помічав дружину, а вона мовчала, «переступала через себе».

У суботу вранці, вона прокинулася рано, теплий літній день радував своїм сонячним промінням, Ліля посміхнулася і незважаючи на те, що вдома було багато справ, вирушила до парку гуляти. Пройшовши достатню відстань, вона відчула втому і присіла на лаву, заплющила очі і почала слухати спів птахів.

– Тяжко тобі, дочко, – пролунав голос літньої жінки, – але ж твоя мама казала правду, скільки ще ти збираєшся так жити?

Ліля від несподіванки здригнулася, розплющила очі і побачила на лавці, праворуч від себе стареньку жіночку.

– Хто ви, – здивовано спитала вона, – звідки стільки про мене знаєте, про те, що казала мені мама?

– Яка різниця, – усміхнулася старенька, – знай одне, вихід є завжди і найважче – це відчай, не пускай його у своє серце.

Ліля не могла сказати жодного слова. А старенька продовжувала:

– Дивні ви люди, через матеріальні блага готові на все, не розуміючи одного, кожен день – це безцінний Дар, і він ніколи не повернеться, і жодні гроші світу не здатні повернути вам посмішку мами, якої вже немає, як і у вас Ліля, ні ваш спокій, ні ваше здоров’я. Ми робимо вибір щодня, хоча б раз зробіть вибір на користь себе!

Вона поплескала Лілю по плечу і пішла.

Ліля довго сиділа на тій лаві, обдумуючи все те, що їй сказала ця загадкова бабуся, потім встановила додаток на телефон, зателефонувала ріелторам і поїхала дивитися квартиру.

– Ігоре, ти вдома, – вигукнула Ліля, відкриваючи ключем квартиру, – підійди, будь ласка!

Чоловік підійшов і, побачивши усміхнену Лілю, дуже здивувався.

– Дістань на балконі, на верхній полиці, будь-ласка, велику сумку, – попросила вона, – валіза у нас не пам’ятаєш де?

– У твоїй спальні, під ліжком, – ще більше здивувався Ігор, – а ти кудись їдеш?

– Так, дорогий, – засміялася вона, – назовсім їду!

– Не зрозумів, – обурився він, – ти зі мною розлучаєшся?

– Як хочеш, – грайливо відповіла вона, – хочеш розлучення, хочеш так все залишимо, мені все одно!

– А, що сталося, – вигукнув він, – можеш пояснити?!

– Можу, – відповіла Ліля, – набридло мені так жити, не можу більше, все, з мене вистачить!

– Так, ну це зрозуміло, – думав він уголос, – а задоволена чого така?

– Я тільки починаю жити, – весело відповіла вона, – неси сумку!

Ігор більше не промовив жодного слова. Він стояв і спостерігав, як сяяла його дружина, коли збирала речі. Ліля не взяла з собою нічого того, що могло б їй нагадувати, скільки років вона жила, забуваючи про себе.

Її орендована однокімнатна квартира знаходилася поряд з її роботою. Так, вона була маленькою, але дуже світлою. І в цій орендованій квартирі, у Лілі було найголовніше – ЇЇ спокій, дорожче за який, немає нічого на всьому білому світі…