Долю можна схопити за хвіст. Іноді можна. Греки недаремно бога щасливої миті, Кайроса, представляли голим і покритим слизькою олією. Але з чубчиком. Ось за чубчик можна вхопити Випадок, якщо вимудритися і виявити рішучість. За хвостик.

Ліля їхала в поїзді додому, до маленького міста. І вже залишалося їхати години дві, – поїзд уночі прибував. А з купе наприкінці вагона вийшов чоловік років сорока. Стояв, дивився у вікно. Хоча що там побачиш уночі? Не спалося йому.

І Лілі не спалося. Та й виходити незабаром. Вона теж біля вікна стояла.

І за хвилину Ліля зрозуміла – цей чоловік її життя.

Що довше говорили, то ясніше вона це відчувала. Наслання якесь. Серце тягло її до цієї сумної людини з сивими скронями. Він був музикантом. Їхав у велике місто на нову роботу. Давно жив один, так склалося життя. Доглядав лежачу маму, нещодавно мами не стало…

Але не про це говорили. Про музику. Про поезію. Про село, про чисті річки, про свіжість після дощу, про рожевий край неба на сході, про бабусь, про зелені зарості та курені, які будували в дитинстві, про сни та передчуття…

Говорили напівголосно. Іноді замовкали, але все одно продовжували говорити – подумки… Вони немов опинилися в теплому сяючому коконі, окремому від світу.

А потім провідниця нагадала Лілі, що настав час виходити. Ваша зупинка! Швидше, ви ж не встигнете, потяг стоїть три хвилини!

Ліля розгубилася, схопила сумку і квапливо попрощалася. Чоловік допоміг їй сумку доволочити до виходу. І так швидко сталося!

Ось Ліля вже стоїть на пероні, дощ мрячить, ліхтарі горять, пахне вокзалом. А поїзд поїхав. І поїхало кохання та щастя! Вона навіть телефон свій не дала. Навіть не спитала ім’я…

Таке швидке щастя, та моментальна втрата. Вперше у житті таке було.

І що? Ліля закинула сумку в камеру схову. Сіла у таксі та поїхала у велике місто. П’ять годин їхали, поспішали. А поїзд йшов шість годин.

Ліля витратила всі гроші до копійки. Нічого! Можна позичити потім, можна закласти кільце, неважливо! Це було неважливо. Важливо встигнути! І вона зустріла поїзд на пероні. І побачила Свого Чоловіка, сумного такого. І запитала: “Як вас звуть? Вітаю! Мене звуть Ліля!”. Все переплутала місцями.

Але чоловік рвонувся до неї, обличчя його засяяло. Він своїм очам не вірив. “Мене Геннадій звуть!”, – Він так відповів, стояв і дивився на Лілю. На високу сміливу Лілю, яка наздогнала своє щастя. Схопила нагоду за хвостик і не випустила.

А Геннадій узяв Лілю за руку. І не випустив до кінця перона. Ніс свій чемодан і не зводив з Лілі очей. З невиспаної, стомленої, розпатланої жінки. Своєї жінки. Яку він мало не втратив назавжди. Але вона змогла все змінити на краще.

І вони лишилися разом. Так і мало бути. Так склалась доля!

Але долі допомагає щаслива нагода, якою треба скористатися. Це ризиковано та дорого. Але іноді це є наше щастя. Але суєта життя підштовхує нас до виходу: скоріше, скоріше! А поїзд їде. Але іноді ще можна його наздогнати. І зважитися на сміливі вчинки.

КІНЕЦЬ.