Мені дуже шкода свою літню сусідку, не хотіла б таку старість для себе. Але як тут можна змінити щось?

– Мамочко моя ріднесенька, привіт, як ти там живеш зараз одна однісінька? Як господарство у тебе, як здоров’я твоє? Вже й не пам’ятаю коли тебе чула останнього разу, ми так давно з тобою не спілкувалися.

– Добре, донечко моя, – голос матері трішки затремтів від якогось душевного хвилювання та безкінечної любові до своєї єдиної рідної доньки. – Як у тебе справи зараз, як навчання, як Миколка, мій дорогий?

– З ним все добре, мамо, зараз ми вже з ним повним ходом готуємося до весілля. Мамо, я чого ж телефоную тобі саме сьогодні? Батьки Миколи тут збираються допомогти нам грошима, щоб весілля ми гарне для родини зіграли, щоб провели цей день, в колі близьких людей, щоб перед рідними і друзями очей не відводити в сторону, щоб все було у нас на найвищому рівні, я ось хотіла тебе теж попросити трохи допомогти мені, сама розумієш, що більше нікому підтримати фінансово мене. Сама розумієш, не хочеться бути бідною родичкою серед них усіх, вони люди заможні і не зрозуміють, чому ми не докладаємося до справи.

– Звісно, донечко моя, добре, моя мила. Аби у вас все було тільки добре, діточки мої, ти ж знаєш добре, що для вас лише найкращого бажаю, звичайно допоможу чим зможу, я ж останнє тобі готова віддати завжди. Скільки грошей потрібно тобі, скажи мені лише, рідна, я ж для тебе лише все бережу завжди!? Ти скажи, я щось обов’язково придумаю, якось викрутимося, у тебе ж бідненької нікого крім мене немає, я знаю! Хто ж тобі крім матері рідної допоможе?

– Ти ж сама розумієш, мамо, часи зараз такі дорогі, це ж не село якесь там далеке, у місті на весілля гроші великі потрібні, але й родину зібрати хочеться в такий важливий для нас день. І кафе, і сукня біла, ти ж знаєш, я мріяла про таке. Ти сама порадієш від того, яку красиву дочку ти виховала і в люди відпустила. Повір мені, родичі у нас багаті будуть, можеш не хвилюватися, я точно не бідуватиму тепер, у мене буде тут все добре.

– Добре, мила моя Оленко, зачекай трішки, я скоро відправлю тобі гроші, подивлюся, що маю. Я щось придумаю, але обов’язково знайду де взяти.

– Дякую, матусю рідненька, люблю тебе, чекаю, у тебе є місяць для того, щоб зібрати щось для мене, – сказала Олена та відразу щаслива вимкнула телефон.

А Ліда, витираючи сльози радості, швидкими кроками вирушила до шафи, де лежали її заощадження на “останній” день, як кажуть люди.

– Гаразд, я ще трішки поживу, відкладу, підзбираю, Оленці зараз вони потрібніші, – промовила вголос сама до себе мати, перераховуючи свій скарб.

Після цього Ліда продала стареньку машину, що залишилася від чоловіка, на яку вже давно поклав око її сусід, і перебралася в невеличку хатинку. «Уже давно треба було продати квартиру, куди я одна в таких хоромах».

Ліда збирала копійку до копійки дуже швидко, дарма, що грошей великих не отримала за все, але доньці має вистачити, треба поспішати, зараз вирішується майбутнє її. Сама жінка дуже раділа, що зібрала велику суму для єдиної доньки. Нехай свати знають, що вони не якісь там бідняки.

Незабаром велика сума, якій має стішитися її донька, була назбирана, і мама, з чистою душею і навіть якимось умиротворенням, відправила гроші доньці. І стала чекати запрошення на багате весілля. Понад усе мріяла доньку заміж вийти, потім вже й життя на захід піде.

Через тиждень після цього дочка зателефонувала матері, подякувала за гроші і попросила приїхати, тому що скоро буде весілля і вона, Оленка, буде дуже рада побачити свою маму на такому торжестві.

Ліда, немов помолодівши відразу на кілька десятків років, зібрала всі свої скромні пожитки, позичила трохи грошей на поїздку до міста, одягла найкращу свою сукню, і відправилася з важкими сумками гостинців до своєї улюбленої дочки.

Але ні на великому та незнайомому вокзалі, ні біля під’їзду будинку її ніхто на неї не чекав. Олена лише в короткому смс вказала адресу, а на телефонні дзвінки матері не відповідала. Але куди Ліді читати повідомлення з її очима? Дуже добре, що чоловік якийсь проходив повз і підказав, куди потрібно йти.

Постукавши у двері квартири і не отримавши відповіді, Ліда тихенько, немов чужа, відкрила двері, де вже гуляли гості. Всі танцювали та вітали молодих, байдуже дивилися в сторону Ліди. А молодих поряд не було.

Поміж гостей Ліда впізнала свою сваху. Вона, вже трохи перебравши, підбігла до неї і сказала, що весілля було тиждень тому, вони періодично ще тут гуляють з близькими, так радіють за своїх дітей.

З важким серцем Ліда зайшла в кімнату Олени, донька у цей момент вже міцно спала. Нічого мати не сказала їй, тільки поцілувала доньку і поїхала до себе додому, в село, в маленьку глиняну хату, яку купила заради щастя й майбутнього доньки.

Наступного дня лише Олена матері своїй зателефонувала, просила вибачення, що на весілля її не запросила, писала повідомлення, коли та не брала телефон, але Ліда нічого не відповідала.

Останнім повідомленням, яке надіслала Олена матері своїй, були дуже неприємні для Ліди слова: «Ну чому ти ображаєшся за мене? Ти навіть не вмієш виделкою правильно користуватися, ти б мене на весіллі зганьбила при людях. Невже не розумієш цього?»

Але Ліда, лежачи на лікарняному ліжку, так і не прочитала його, думками літала десь дуже далеко. Мати все віддала доньці! Все до останнього, і більше надії у Ліди немає! Але як далі жити? Що робити їй? Чи варто надіятися на доньку? Якщо ні то на кого? У неї вже й копійки зайвої за душею немає? Що ще тут мати може зробити?

Фото ілюстративне.

Джерело