– Лідо, та не переймайся ти! Просто твої батьки звикли все за тебе вирішувати, а ти, як слухняна дівчинка завжди їх слухала. І раптом уперше висловила свою думку. Тож твоя мама так і відреагувала, – пояснила Ліді Віка. – Я не можу все життя робити так, як здається правильним моїй мамі! Але й засмучувати її я теж не хочу.

Сім’я Євдокимових була звичайнісінька: мати – Валентина Семенівна, батько – Федір Петрович, та їхня дочка – Ліда.

Єдине, що відрізняло їх від деяких інших сімей, було те, що батьки одружилися пізно і Ліда з’явилася, коли Валентині було вже тридцять дев’ять років.

Нині Валентина Семенівна була на пенсії, займалася домашнім господарством. Федір Петрович, який вийшов на пенсію рік тому, продовжував працювати:

– Сили є, здоров’я теж – що це я буду вдома сидіти, – говорив він.

Ліда щойно закінчила університет і швидко знайшла роботу. Зарплата, щоправда, була невелика, проте дівчина працювала за фахом і могла з часом розраховувати на підвищення.

Вона почала підробляти років зо два тому, коли ще навчалася, і половину заробітку завжди віддавала матері. Не великі гроші, але все-таки допомога.

Коли дівчина почала працювати офіційно, вона запитала у мами, скільки грошей має віддавати на господарство. Річ у тім, що Ліда хотіла жити окремо від батьків і тому вирішила збирати на свою квартиру.

– Ти ж завжди половину віддавала, хай так і лишиться, – сказала мама.

– Але половина – майже вісім тисяч, я думала, що п’яти вистачить, – відповіла дочка.

– Але ж ми з батьком вкладаємо до сімейного бюджету все, що заробляємо, ще й пенсію. Це і на оплату рахунків, і харчування, і інші господарські витрати. А ще у нас рахунок у банку – на чорний день відкладаємо.

Ліда послухалася мами та погодилася.

Але мрія про своє житло нікуди не поділася – просто відсунулася на кілька років.

Якось за два тижні до дня народження Ліди, мама дала їй список:

– Лідочка, ось тут я записала продукти, які ти маєш купити на стіл. А приготувати я допоможу тобі.

– Куди так багато? Я думала ми просто чай поп’ємо з тортиком і все, – здивувалася Ліда.

– Ну що ти! А чим гостей годувати? Тітка Наташа вже дзвонила – вона з чоловіком та хлопчиками прийде. Людмила цікавилася, коли ти день народження відзначатимеш.

І інші теж питали. Загалом, я порахувала, виходить дванадцять гостей, якщо з дітьми. І нас троє – всього п’ятнадцять, – сказала мати.

– Мамо, а я не планувала всю рідню на свій день народження збирати! Тим більше, що двадцять два – це не ювілей.

– Я просто з подружками у кафе посиджу. Так що ти, будь ласка, повідом своїм сестрам, що я застілля збирати не буду.

– Ну, як же це, Лідочко! Адже ми щороку твій день народження відзначали! Люди можуть просто не зрозуміти!

– Чого не зрозуміти? Що мені не цікаво святкувати свій день народження у компанії п’ятнадцятирічних синів тітки Наташі та чоловіка тітки Люди, який наприкінці вечора засинає від надлишків випитого?

– Хочеш, я сама їм це скажу. Та в мене й грошей стільки немає, щоби нагодувати та напоїти цілу команду родичів. Щоб купити все за твоїм списком, мені треба витратити дві зарплати!

– І що робити? Адже вони вже налаштувалися, – розгублено спитала мама.

– Так і скажи: Ліда цього року день народження відзначати не буде. Багато справ на роботі. Або сама щось придумай. Зрештою я нікого з них не запрошувала!

Мати родичів на день народження не зібрала, але на дочку дуже образилася. Навіть не скуштувала торт, який та купила для домашнього чаювання.

Настрій дівчини помітили її подруги – Віка та Яна, з якими Ліда зустрілася у кафе.

– Лідо, та не переймайся ти! Просто твої батьки звикли все за тебе вирішувати, а ти, як слухняна дівчинка завжди їх слухала. І раптом уперше висловила свою думку. Тож твоя мама так і відреагувала, – пояснила Ліді Віка.

– Я не можу все життя робити так, як здається правильним моїй мамі! Але й засмучувати її я теж не хочу.

– Неприємно, але на цей раз замість свята сталася сварка. І тепер так завжди буде, якщо я зроблю щось по-своєму?

– А ти не думала спробувати жити окремо? – Запитала Яна.

– Думала. Але винаймати кімнату в гуртожитку я не хочу, а окрема квартира – це, напевно, дорого, – відповіла Ліда.

– Послухай, – сказала Яна. – Мене господиня попередила, що вона квартиру, яку я зараз винаймаю, продаватиме. Я маю місяць, щоб знайти собі інше житло.

– А спробуймо разом винайняти двокімнатну? Ти зараз батькам віддаєш вісім тисяч. Тут, можливо, вийде й дорожче, бо квартплата плюс харчування, зате – свобода. Не треба буде щоразу пояснювати, куди пішла, з ким, коли повернешся.

– Я подумаю, – сказала Ліда.

Вдома мама продовжувала дутися на неї, і дівчина вирішила погодитися на пропозицію подруги. Наступні два тижні вони шукали собі квартири.

Знайшли. Про все домовилися з господаркою, оформили договір, заплатили за два місяці, і лише після цього Ліда повідомила батьків, що переїжджає.

– Ти з глузду з’їхала? У тебе є своя квартира, а ти будеш по орендованих поневірятися? Я не дозволяю! – Заявила мама.

– Мамо, мені не п’ятнадцять років, щоб питати в тебе дозволу! Я просто тебе інформую: хочу жити самостійно!

– Самостійно? Ну, ну! Подивлюся, на скільки днів твоєї самостійності вистачить! – Усміхнулася мама.

Але, на подив самої Ліди, все склалося дуже добре. Вранці вони з Яною снідали та розбігалися – кожна у своїх справах.

Зустрічалися вдома лише ввечері. На продукти скидалися – смаки у них виявилися однаковими, прибирали та готували по черзі. Так і мешкали.

Ліді, яка вже відпрацювала у фірмі три роки, стали доручати складнішу роботу, та підвищили зарплатню. Звичайно, вона поділилася цим із батьками:

– Уявляєте, я тепер зможу з кожної зарплати відкладати на накопичувальний рахунок. Я прикинула – за чотири роки збереться сума, потрібна на перший внесок.

– А жила б удома, швидше могла б зібрати, – сказала мама. – Повертайся.

– Ні, мамо. Я вже звикла жити сама.

А за місяць батьки звернулися до Ліди з проханням:

– Ти знаєш, ми з батьком усю зиму хворіли, нам порекомендували з’їздити в санаторій до моря. Стали шукати, а на наш профіль все вже заброньовано.

– Знайшли один санаторій – хороший, прямо біля моря, і чудові відгуки. Але дорогий: з лікуванням та харчуванням дві тисячі двісті гривень на добу з людини.

– А нам треба щонайменше двадцять один день – інакше сенсу немає. Виходить майже сто тисяч.

– А я чим вам можу допомогти? – Здивувалася Ліда, – у мене на рахунку всього сорок.

– У нас є накопичення. Але внесок терміновий. Якщо зараз знімемо, то всі відсотки втратимо. Потрібно ще пів року чекати.

– А там і літо скінчиться, і ми знову в зиму підемо зі своїми болячками. Ти взяла б для нас кредит. А ми тобі потім все повернемо, – попросила мати. – Тобі ж дадуть таку суму?

– Думаю, що дадуть. Тільки тоді я не зможу нічого відкладати ці пів року, – сказала Ліда.

– Ну, то ми тобі потім все віддамо, і ти одразу на рахунок покладеш.

Ліда оформила на себе кредит та віддала гроші батькам.

Вони з’їздили до санаторію – повернулися засмаглі, задоволені.

Ліда вносила платежі за кредитом, а коли минуло пів року, нагадала мамі, що вони обіцяли повернути їй борг.

– Слухай, тут така справа: я вже прийшла зняти гроші, а мені у банку запропонували на цей внесок вищий відсоток.

– Але це поширюється лише на вклади із певної суми. Якби я зняла сто тисяч, то нам би відсоток навпаки знизили. От я й подумала: а навіщо гроші втрачати, адже ти почекаєш ще!

– Мамо, а про те, що я втрачу гроші, ти не подумала? Адже мені кредит дали на п’ять років, і відсоток там не маленький. Я розраховувала, що за пів року його закрию!

– Ну, виплатиш за п’ять років помалу, нічого особливого, – сказала мама.

– Там переплата буде майже тридцять тисяч. Це, на твою думку, нічого особливого? – засмутилася Ліда.

– А ти повертайся додому. Не треба буде за квартиру платити, скоріше кредит закриєш, – запропонувала мама.

– Ні! Ось тепер я точно не повернуся! Не чекала я, що ви мене так підставите – ви ж батьки, а не чужі люди, – сказала Ліда.

– Ось саме – батьки! Зрештою, можна і не вимагати з нас ці нещасні сто тисяч!

Ліда зрозуміла, що грошей їй ніхто не віддасть.

З того часу вона спілкувалася з батьками дуже стримано. І тільки телефоном: «Здрастуйте, мамо. Так. Ні. Дякую, все добре. Ні, не хворію. До побачення».

У лютому мама зателефонувала та запросила її на ювілей батька:

– У ресторані відзначатимемо. Всю рідню збираємо. Гостей п’ятдесят буде. Приходь. Подарунок аби який не купуй, коли вибереш, спочатку мені подзвони – обговоримо.

– Мамо, я саме у цей час буду у відрядженні, тож у ресторані бути не зможу. Вранці подзвоню татові, привітаю.

– Щодо подарунка – не ображайтеся, грошей у мене немає – кожну гривню у банк відношу, кредит закриваю.

Щоб швидше розрахуватися з банком, Ліда не відмовлялася від відряджень, брала понаднормову роботу, іноді по пів ночі сиділа за комп’ютером, виконуючи приватні замовлення. За два з половиною роки вона закрила кредит.

А ще за три – змогла взяти іпотеку на однокімнатну квартиру. Батьків на новосілля Ліда не запросила…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.