– Лідко, ти вважаєш, що подарунок за 12 000 на таке “свято” це нормально? Та я на ювілей таке не отримувала ніколи, як ти на річницю шлюбу. 8 років – теж мені, велика дата.

Я розумію, якби ви доробилися до своєї хати, або ж квартири. Бійся Бога, Лідко, ви досі живете в орендованій квартирі, дитина скоро в школу піде, а в тебе захцянки – мультипіч. Ти що, духовки не маєш, чи пательні в кінці кінців?, – висказала я своє обурення невістці.

Річ в тім, що в сина з невісткою річниця весілля на тижні була. Мені відразу сказали, що святкувати не збираються, бо не на часі. Але я купила гарний букет квітів і пішла ближче вечора до дітей в гості.

Петра ще не було, а ось невістка стояла біля коробки і милувалася покупкою, яку, звісно, оплатив мій син.

Але я цього не розумію, чесне слово. Ні кола ні двора, а таку техніку купляти. Як мій дід казав – це дзядовство.

Лідка скривилася, як від лимона.

– Мамо, ну що ви починаєте? Це наші гроші, наш вибір.

– Ваші гроші? – я гмикнула.

– Оце мене особливо веселить! У вас навіть стіни над головою свої не ваші! Усе життя в оренді, зате на мультипіч знайшлося!

Вона зітхнула й демонстративно почала розпаковувати коробку, не звертаючи на мене уваги.

– Лідо, я серйозно! Дитина скоро в школу піде, а ви досі нічого не маєте свого. Коли ви вже про житло подумаєте?

Вона поставила руки в боки.

– І що ви пропонуєте? Зовсім нічого собі не купувати?

– Я пропоную думати головою! – вже не стримувалася я. – Жити треба за можливостями!

– Ми живемо, як нам зручно.

– Зручно?! – я сплеснула руками. – Ви обидва вічно рахуєте копійки, то зекономити на комуналці, то дешевше продукти взяти. А тут – на тобі, мультипіч!

Вона нервово стиснула губи.

– Вам просто завжди щось не подобається.

Я аж задихнулася від обурення.

– А як мені подобатиметься, якщо ви розкидаєте гроші на дурниці?!

Лідка сіла на диван і втупилася в телефон, явно вирішивши, що розмова для неї закінчена.

Тут у дверях з’явився Петро.

– Що тут у вас? – він глянув на наші вирази обличчя.

– Нічого, мамі знову щось не до вподоби, – буркнула Лідка.

Петро важко зітхнув.

– Мам, ти знову?..

– А ти що? – я обернулася до нього. – Ти теж вважаєш нормальним купити мультипіч на річницю, коли ви все ще на орендованій квартирі?

– Мам, це наше життя.

– Ваше? – я похитала головою. – А коли у вас гроші закінчуються, ви кому дзвоните?

Петро розгублено подивився на мене.

– Ну… вам.

– Ось саме! – я знову сплеснула руками. – Значить, як техніку купувати, то ви дорослі. А як треба за квартиру заплатити чи дитині щось купити – мама з татом виручать, правда?

Петро почухав потилицю.

– Ну, мам, це ж не кожен місяць…

– Але часто! – я гримнула. – Доки це буде тривати?

Лідка глянула на нього з докором.

– Ти серйозно зараз?

– А що? – розгублено сказав Петро.

Вона сердито схрестила руки.

– Тобто ти стоїш і мовчки слухаєш, як твоя мама мене повчає?

– Ну, вона не зовсім не права…

Лідка підскочила з місця.

– О, чудово! Просто чудово!

Я зловтішно подумала, що вперше він, мабуть, зрозумів мою точку зору.

– Лідко, я не кажу, що ми зробили щось погане, – почав Петро, – але мама має рацію в тому, що ми завжди економимо, а тут вирішили купити таку дорогу річ…

– Бо я хотіла! – рішуче відповіла вона. – І що тепер, мені заборонено хотіти?

Я хмикнула.

– Хотіти можна. Але треба й відповідальність мати.

Лідка сердито глянула на мене.

– Ну і що ж нам тепер робити?

Я знизала плечима.

– Думати про майбутнє. Ви ж не можете все життя по чужих квартирах поневірятися!

Вона мовчала.

– Ти як вважаєш? – звернулася я до Петра.

Він зітхнув.

– Ну, мабуть, варто справді почати думати про своє житло…

Лідка скривилася, але промовчала.

Я не знала, чи зроблять вони якісь висновки, але принаймні розмова відбулася.

А ви що скажете? Чи справді я не права, що обурилася такій витраті? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело