— Лідіє Степанівно, так все дорого… — шепотіла вона, намагаючись відрадити. — Навіщо? У мене є пелюшки, сусідка віддала, та й ви щось відкладали, обійдемося… — Що ти дурниці говориш, купимо нове, а старе знадобиться, не переживай, — відмахнулася Ліда. Вона впевнено взяла пляшечку, комбінезон, м’який плед і іграшку-брязкальце у формі зайця. Настя несла кошик з товарами, як крихкий дар.

– Лідко, а чи правду баби кажуть, що Настя Морозенко від твого Льошки дитину чекає? — єхидно запитала сусідка Дарина, коли Лідка проходила повз її будинок.

— А я пліток не збираю і нічого такого не чула, — спокійно відповіла Лідка і пішла далі.

Але ця розмова застрягла в голові. Сім’ю Морозенків особисто не знала, але прізвище це чула. Неблагополучні.

Чоловік пішов засвіти, жінка вийшла заміж знову. Люблять до чарки прикластися. Живуть на краю села. Більше нічого не знала. Хто така Настя, поняття не мала.

Увечері вона довго сиділа біля вікна, не вмикаючи світло. За вікном темніло, а думки кружляли, як ворони над полем. Те, що у її сина була дівчина, вона не знала.

Льошка був небагатослівний, сором’язливий, але добрий і працьовитий. Завжди допомагав їй по господарству, води налити курям, корму насипати, в городі працювати, ніколи не відмовляв.

Чоловік кинув Ліду, коли вона була при надії. Сказав, що не готовий тягнути такий тягар, хоче пожити для себе. Ох, і розлютилася тоді, але нічого, впоралася сама. Хорошого сина виростила…

Наступного ранку, накинувши пальто і пов’язавши хустку, Ліда вирушила до Морозенків. Вітер був колючий, осінній, вона швидко йшла, немов не помічала нічого навколо. І знала, що якщо не розбереться, спати спокійно не зможе.

Підійшла до двору. Паркан похилився, хвіртка трималася на чесному слові. Ліда постукала, але відповіді не було. Потім грюкнули двері, пролунали кроки. З-за рогу з’явилася дівчинка, худенька, з яскраво-рудим волоссям, товстою косою, в розтягнутому светрі і старих капцях.

— Настя? — запитала Ліда.

— Так, — дівчина насторожилася, — А ви хто?

— Я Лідія Степанівна. Мати Олексія. Льошки.

Очі у Насті округлилися. Щоки порожевіли. Вона відвела погляд, потупилася. Мовчала.

— Кажуть, ти на дитину чекаєш . І що від мого сина. Правда?

Настя підвела на неї очі. І в ту ж мить її обличчя спотворилося, губи затремтіли.

— Правда, — видихнула вона. — Він… він поїхав, а я… Мама каже, щоб я позбулася дитини, а я не можу. Ми з ним кохаємо одне одного. Ми листувалися. Я йому все хотіла сказати, але мати мої листи рве. Вона вживає. І вітчим з нею.

Кричать. З дому женуть. Мені нікуди йти… Я школу закінчила, і в магазин відразу влаштувалася працювати… Але через матір мене вигнали, нікуди не хочуть брати… І що робити, не знаю…

Ліда дивилася на дівчинку, і її серце стиснулося. Не примхлива, не зухвала, а розгублена, тоненька, з очима, в яких стільки болю, скільки не в кожної дорослої жінки знайдеш.

Вона глибоко зітхнула.

— Переїжджай до мене, — сказала тихо. — Ти не одна. І твоя дитина не одна. Льошу дочекаємося разом…

Настя не відразу повірила. Стояла, ніби не чує.

— Що стоїш? — вже твердіше сказала Ліда. — Збирай речі і переїжджай. У мене є порожня кімната, місця вистачить.

Настя кивнула, схлипуючи.

Через пару днів Настя вже жила у Ліди. Спала на старенькому ліжку в колишній кімнаті Льоші. Ліда принесла з шафи пелюшки, що зберігалися з тих часів, коли ще своїй сестрі допомагала з дітьми. Треба перебрати їх, перевірити, в якому стані.

Потім купили їй у місті нові речі. Весь гардероб дівчини складався зі стареньких джинсів, сукні, та пари кофтинок. Настя ніяково приміряла одяг, червоніла, сміялася. Живота поки не було видно, брали на майбутнє.

Вечорами пили чай з малиновим варенням, Ліда розповідала:

— Головне, не бійся. Всі жінки через це проходять. Все буде добре, молода, здорова…

— Дякую вам… — шепотіла Настя. — Я й не вірила, що так буває… Ви так добре поставилися до мене…

— Буває, дівчинко. Коли не злістю живеш, а серцем… Та й онук це мій, чи онучка, як же я осторонь залишуся…

У листі все розповіли Льоші. Він дякував матері і підтримував Настю, запевняв, що все буде добре.

Перед лікарнею поїхали купувати все для дитини.

Полиці в магазині ломилися від пелюшок, комбінезонів, пляшечок та іграшок, все яскраве, красиве. Настя ходила між стелажами із затамованим подихом, немов боялася доторкнутися.

— Лідіє Степанівно, так все дорого… — шепотіла вона, намагаючись відрадити. — Навіщо? У мене є пелюшки, сусідка віддала, та й ви щось відкладали, обійдемося…

— Що ти дурниці говориш, купимо нове, а старе знадобиться, не переживай, — відмахнулася Ліда.

Вона впевнено взяла пляшечку, комбінезон, м’який плед і іграшку-брязкальце у формі зайця. Настя несла кошик з товарами, як крихкий дар.

А потім, у відділі з ліжечками, хтось окликнув Ліду:

— А ти що тут робиш, благодійниця? А я у вікно вас побачила і вирішила зайти, привітатися, — хрипким голосом сказала жінка років сорока, з скуйовдженим волоссям, у дешевій куртці і в нетверезому стані.

Це була мама Насті, Віра.

— Ну-ну, підібрала розпусницю, так? — зло прошипіла Віра, підходячи ближче. — Сама сина не втримала, ось тепер героїню з неї ліпиш? У подолі принесла…

Нехай би робила, як мати веліла. Так ні. Відмовилася. Їсти нічого, а їй, бачте, дитину залишити захотілося. Нам зайвий рот у родині не потрібен!

Настя притиснулася до стенду, ніби хотіла зникнути.

— Не тобі, Віро, про це говорити, — спокійно, але твердо сказала Ліда. — Ти, може, не помітила, але у тебе є дочка, вона жива людина, не сміття. А твій майбутній онук — теж людина. І раз ти від них відмовилася, не тобі тепер вказувати, як їм жити!

— Ти на себе подивися, — пирхнула Віра. — Розумна знайшлася. Думаєш, героїзмом займаєшся? Та ти сама потім соплі витирати будеш за цією дурепою. І її дитиною. Знай, назад ми її не приймемо…

— Я краще буду витирати соплі тому, хто цього потребує, ніж варитися у своїй злобі, як ти, — з болем у голосі сказала Ліда. — Тому що тобі пляшка рідніша. А я допоможу. Тому що це по-людськи.

Віра завмерла. На мить в її очах щось промайнуло, може, укол совісті, може, сором. Але потім знову хмикнула, відвернулася.

— Робіть, що хочете. Все одно.

Вона не поспішаючи вийшла з магазину.

— Вибачте… — прошепотіла Настя. — Мені так соромно за маму…

— Не тобі вибачатися, — обійняла її Ліда. — Все буде добре, чуєш? Все, забули!

Вони вибрали ліжечко, світле, з різьбленням і м’яким бортиком. Взяли ковдру, комплект постільної білизни з жирафом. Настя посміхнулася, коли побачила маленькі шкарпетки з ведмедиками.

— Ви справді не проти? — запитала вона.

— Що я у вас… Що це все…

— Я не проти. Я за.

— Ліда подивилася на неї.

— Тому що ти тепер частина моєї родини. А за родину ми тримаємося. Завжди…

Все почалися вночі. Ліда відвезла її до лікарні сама, за кермом своєї старенької «шістки». Дощ лив як з відра, двірники не справлялися, але вони встигли.

Хлопчик з’явився міцним, з гучним голосом. Настя назвала його Артемом.

Ліда забирала їх з пологового будинку з квітами.

— Ну ось, тепер я бабуся, аж не віриться, наче сама недавно звідси виходила, роки летять як… Ну дай хоч гляну на онука…
***
Коли Льоша повернувся з армії, він постояв на порозі, а потім зайшов всередину і побачив Настю з немовлям на руках.

— Кохана, — почав він, але голос затремтів.

— Я приїхав…

А потім підійшов, обійняв, поцілував її і малюка, і тихо сказав:

— Дякую, що дочекалася… І виносила і привела на світ нашого сина…

Потім повернувся до матері.

— Мамо… Дякую. За все…

Ліда обійняла їх обох.

— Тепер ви сім’я. А я вам допоможу. Все буде добре, дітки… Розписатися вам треба, а то негоже хлопчику рости так…

Настала весна. Сніг уже розтанув, і у вікно яскраво світило сонце. У будинку пахло молоком, пирогами і щастям. Маленький Артем спав у ліжечку, Настя в’язала пінетки, а Льоша лагодив паркан.

Ліда дивилася на них, посміхаючись, і думала, що все це не дарма. Іноді, щоб сталося диво, потрібно просто не пройти повз. Простягнути руку. І дати шанс народитися новому життю…