Лідія стояла біля відчиненого вікна і дивилася в далечінь, чекаючи чоловіка з роботи.

Вона на пенсії вже два роки, а чоловік працює з молодості агрономом у їхньому селі.

Будинок у Захара з Лідією біля лісу. Вона все життя милується природою.

Будинок у них добротний, Захар – чудовий господар, руки ростуть звідки треба.

Він його перебудовував, прилаштовував. Коли побралися, будинок був зовсім інший, старий, жили вони в ньому разом з матір’ю Захара.

Батька його не стало рано.

Лідія, дивлячись у вікно на річку думала і дивувалася:

– Як швидко час пролетів, коли Захар мене, можна сказати, забрав. А якщо порахувати, то виходить близько сорока років. А скільки за цей час було всього? Виростили дітей, сина та доньку, які зараз живуть у місті зі своїми сім’ями. Відвідують нас і онуків привозять, навіть іноді на літо залишають.

А взагалі Ліда була міською дівчиною, народилася у місті, батьки все життя там жили та працювали.

Після закінчення дев’ятого класу вступила до міського технікуму, закінчила та пішла працювати на місцевий комбінат. Разом з нею в цеху працювала Віра, яка приїхала з села одразу після школи та працювала помічницею комірника на величезному складі.

Віра була спритна і смішна, навіть не подумаєш, що сільська. Якось непомітно подружилися дівчата, може, тому що вони були майже однолітки. В основному все були старші за них, досвідченіші і намагалися навчити дівчат премудростям життя. А вони й вчилися.

Віра на вихідні виїжджала у село до своїх, а приїхавши назад, розповідала Ліді безліч різних кумедних випадків, що трапляються там.

– Лідо, поїхали зі мною наступного разу до мене в гості, мої раді будуть. Я їм завжди розповідаю, що маю в місті хорошу подругу. Я вже кілька разів була в тебе в гостях, а ти ніяк не зберешся.

– Гаразд–гаразд, Вірочко, якось поїдемо, – обіцяла подруга.

– Ти знаєш Лідо, у нас у селі звичаї є, їх звичайно багато, але найцікавіший – це коли жартома забирають дівчину в наречені. Ось просидиш тут у місті, так і залишишся без нареченого, – сміялася Віра.

Якось Віра, приїхавши з села, повідомила, що через два тижні її сестра виходить заміж, і попросила Ліду бути дружкою на весіллі.

– Лідо, я співати й танцювати не майстриня, говорити красиво не вмію. А ти он яка розумна і спритна, та ще й красномовна. Таку дружку, як ти, я хочу сестрі на весілля. Хоч сестра і попросила мене, але я пообіцяла, що привезу тебе в гості. Тож готуйся.

– Добре, поїхали. Мені дуже цікаво побувати на сільському весіллі, та ще й як дружка. Я ще й сама толком не зустрічалася і не закохувалась, а тут одразу в дружки, – погодилася подруга.

Це зараз Лідія точно знає, що Віра знайшла привід привезти в село, та ще й на весілля подруги.

Віра, яка сама вміла жартувати, гарно говорити і співати. Але тоді Ліда про це не думала, погодилася.

Тоді подруги з зарплати купили нові сукні, подарунки молодятам і поїхали у село.

Сестра Віри виявилася справжньою красунею, Лідія навіть здивувалася, що тут у селі такі дівчата є гарні. Хоча Віра теж була гарненькою.

Ліда, незважаючи на те, що вперше побачила сестру Віри – Олену, швидко з нею порозумілася. Олена була легка у спілкуванні і така ж смішна, як і Віра. Виходила заміж вона за свого односельця.

Весілля сільське, столи накриті на подвір’ї нареченого, серпневий день, людей багато.

Весело й галасливо на весіллі, де всі знають один одного.

Ліді було все в дивину, цікаво, вона намагалася нічого не пропустити, і нарешті всі сіли за накриті столи.

Тостів було багато, потім танці, музика з програвача, що стояв на підвіконні відкритого вікна.

Ліда вже давно відчувала, що на неї звернув увагу двоюрідний брат Віри, про якого вона навіть не знала.

Захар був трохи старший за Віру, це потім їй сказала подруга.

Захар дуже був схожий на Олену, чорнобровий і чорноокий красень, високий, широкоплечий.

Він весь вечір очей не зводив з Ліди. Запрошував її танцювати, кружляв і підтримував сильними руками, а очі сяяли, як зірки.

Він увесь час жартував, ставив їй якісь запитання і Ліда теж відповідала жартома.

А Захар виявляється її випробовував таким чином, це було за їхнім звичаєм. Це вона зрозуміла вже згодом після весілля.

І в нього вийшло сподобатись молодій дівчині – дуже сподобався їй Захар. Хоч і сільський хлопець, та загалом від міських мало чим відрізнявся.

– Ну як, подруго моя, подобається тобі у нас у селі? – запитувала її Віра.

– Дуже подобається. Всі такі веселі, наче я теж тутешня.

– Лідо, а ти моєму братику дуже сподобалася! Я дивлюсь і тобі він теж сподобався, я права?

– Права, ще й як права! Захар мені подобається, – погодилась Ліда.

Після весілля гості порозходилися, і коли вони прийшли додому до Віри, та сказала подрузі:

– Лідочко, вийди на вулицю, там на тебе чекають.

– Хто мене чекає?

– Та не бійся ти, – впевнено говорила подруга.

Ліда вийшла на вулицю. Уже було темно. Раптом хтось тихенько торкнувся її плеча. Ліда озирнулась і ахнула від несподіванки!

Не встигла вона отямитись, як двоє хлопців підняли її і посадили в мотоцикл, а один із них почав наспівувати:

– Заберу тебе, заберу…

Ліда повернула голову до мотоцикліста і впізнала Захара, який проїхав кілька будинків і зупинився. Захар завів її на веранду якогось будинку, як потім виявилося, що тут він живе з матір’ю. Він став перед Лідою на коліно, схиливши голову і притиснувши праву руку до серця, промовив:

– Лідочко, пробач мені, але ти мені дуже подобаєшся, я хочу запропонувати тобі стати моєю дружиною. Розумію, що це швидкоплинно, але в нас такий звичай. Якщо хлопцеві подобається дівчина, і він відчуває, що він теж їй сподобався, він робить саме так. Скажи, я тобі подобаюся хоч трошки?

Ліда посміхалася, адже такого вона ніколи не чула і не бачила навіть у кіно, а тут це сталося з нею. Та й Захар дуже їй подобався. Хлопець дивився серйозно й напружено, з надією, адже зараз вирішується його сімейне життя, а Ліду він не хоче втратити.

– Згодна я, Захаре! – сказала Ліда, а він від радості голосно засміявся, підняв її на руки і гукнув:

– Мамо, виходь, зустрічай невістку!

Мати одразу вийшла з дому, мабуть стояла за дверима.

– Мамо, знайомся ось моя майбутня дружина, Лідочка!

Тут же набігли гості, Віра й інші односельці, мабуть, всі вже знали про цю витівку, тільки Ліда була не в курсі. Віра обіймала подругу:

– Ось бачиш, ось бачиш, а я тобі казала. Так і просиділа б у місті, і не знайшла б собі чоловіка. А тут бачиш який красень. Я йому давно про тебе розповідала.

Через два дні Ліда оголосила батькам, що вона вийшла заміж. Мати з батьком оторопіли:

– Доню, так швидко?! Та ще й за сільського хлопця? Ти його не знаєш, навіть до ладу не зустрічалися. Подумаєш на весіллі зустрілися.

Мабуть, у батьків не вкладалося в голові, як це їхня міська донька збирається вийти заміж і жити в селі? Раптом хоче стати сільською невісткою. Але через якийсь час вони змінили свою думку, коли познайомились із Захаром. Ліда запросила його в гості, і кілька днів він жив у них.

Захар швидко порозумівся з батьком, щось там допомагав, вони щось майстрували, сміялися, матері теж сподобався майбутній зять. А Ліда навіть не сумнівалася, що він сподобається батькам.

– Ще б пак, такий хлопець, як мій Захар, просто не міг не сподобатися моїм батькам, – раділа вона.

Потім було гарне весілля у місті, а потім ще й у селі відсвяткували, і стали жити у селі Ліда із Захаром разом з його матір’ю.

Свекруха не могла натішитися на Ліду – поступлива і добра невістка, намагалася допомогти.

Свекруха стала для неї близькою людиною, її другою матір’ю. Ліда навіть якось підслухала розмову свекрухи із сусідкою:

– Ну що Іванівно, як там твоя невістка? Мабуть, любить поспати довго, не допомагає тобі? Міські вони такі, зніжені. Не пощастило тобі, Захар навіщо взяв міську? Наша сільська все–таки своя, та й працьовиті у нас дівки місцеві…

– А ти що Микитівна, за цим і прийшла? Попліткувати захотілося? Так от я тобі так скажу, кращої невістки, аніж наша Лідочка, я й не бажаю! Вихована, добра і де він знайшов таку? А Захар як її любить, і вона його. Я дуже рада!

Жаль, що мати Захара не прожила довго, коли їхньому синові виповнилося два роки, не стало її тихо уві сні. Виявляється, серце в неї було слабке, а ніхто й не знав, вона нікому не скаржилася, все тримала в собі.

Згодом народилася донька. Захар почав розбудову будинку. Розширив, надбудував другий поверх, дітям потрібен же ж простір.

Ось так і стала Ліда сільською жителькою. Вона дивиться у вікно, чекаючи чоловіка, і думає:

– Живемо із Захаром близько сорока років, добре живемо. Це село для мене стало рідним, дуже близьким. Який у мене чоловік, навіть не передати словами, я з ним щаслива, я за ним, як за стіною. Навіть коли трохи заслабла, він вирішив, що я більше не повинна працювати. Він сам заробить грошей і забезпечить сім’ю. А я навіть і не сумнівалася в цьому. Недаремно я тоді закохалася в нього з першого погляду.

А Захар справді ні хвилини не сидить без діла.

– Це все через тебе, моя рідна. Це тобі я стараюся. Як добре, коли в домі злагода і любов! – часто каже він своїй дружині.

Подруга Віра теж вийшла заміж за хлопця із сусіднього села. Живуть добре, часто відвідують один одного.

Ось і цього вихідного Захар сказав, що треба приготувати стіл, приїде Віра з чоловіком, вони будуть смажити шашлики, пити чай із травами.

Лідія вдячна своїй подрузі, що та колись хитрістю заманила її сюди, в своє село…

КІНЕЦЬ.