Ліда Петрівна назбирала відерце огірків, і вирішила зайнятися консервацією. – Треба Валі сказати, щоб банок намила, – подумала жінка і пішла в будинок. Ліда Петрівна зайшла у хату з відром огірків у руках. Раптом вона почула дивні звуки з кімнати. Ліда стала прислухатися, її дочка Валентина та внучка Олена сварилися. Жінка підійшла ближче до дверей, і застигла від почутого. Ліда мовчки вийшоа з хати і важко опустилася на стілець, який стояв біля порога. – Оце так новини, – тільки й подумала жінка

 

Ліда Петрівна зайшла додому із відром огірків. Її дочка Валентина та внучка Олена сперечалися та сварилися. (Олена дочка Валентини)

– Мамо, ти взагалі про що думаєш? Я вагітна, у нас із Толіком буде дитина, – вигукувала Олена до мами.

– Я тобі не забороняю народжувати. Ти заміжня і це вже ваша справа, – винукувала у відповідь Валентина.

– Ще б ти мені заборонила, мені вже 22. А ось ти? Ти навіщо зібралася народжувати? – раптом сказала дочка.

– Це моя справа, – відмахнулася Валя.

– Мамо, ти пам’ятаєш скільки тобі років? Тобі онуків треба няньчити, а ти народжувати, – не заспокоювалася Олена.

Відро випало з рук Ліди Петрівни, і вона сіла на стілець, який чомусь стояв біля порога.

– Доню, – нарешті сказала вона, – навіщо тобі ще одна дитина. Тобі ж скоро 50. А хто тато? Я так думаю, що це сусід Павло.

– Ось. Мене навіть бабуся підтримує. Ти поводиться як.., – не договорила Олена.

– Як?

– Егоїстка. Ось як. Бабуся, уявляєш, я прийшла сказати, що вагітна, вона каже “я теж”. Народжувати зібралася. Чим думає? Ось сором, – шукала підтримки у бабусі Олена.

– Мені тільки 48, – заперечила Валентина.

Валентина все життя прожила з матір’ю. Її чоловік Микола прийшов до них у будинок приймаком. Жили добре. Теща до зятя ставилася добре, а він її поважав. Працював і з господарством встигав керуватися. Трьох дітей виховали. Олена була їхньою середньою дочкою. Миколи не стало чотири роки тому. Валентина засмутилася і почала бігати до самотнього сусіда. Мати й раніше сумнівалася, що зять батько її онуків. Принаймні молодший був дуже схожий на цього сусіда Павла. Та й Микола, схоже, теж про це здогадувався, але всіх дітей вважав за своїх.

– Все. Розмову закінчено. Тож незабаром, Олено, у тебе буде братик. Так. Це буде хлопчик Микола. Я так хочу. А в тебе мамо буде ще один онук, – сказала останнє слово Валентина.

– Господи… – бабуся так і сиділа. Більше вона нічого не сказала дочці. Ні за, ні проти. Сама знає.

***

Минуло двадцять п’ять років.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩