Ліда йшла зі своєю собачкою на зупинку автобуса. Тепер вона вийшла на пенсію і вирішила щодня робити тривалі прогулянки зі своєю пухнастою улюбленицею.

Жила Ліда за три зупинки від ліску, майже на краю невеликого містечка. Вона сідала з собачкою в автобус і за три хвилини вже виходила на кінцевій.

Вуличка була майже селом. Приватні будинки, кінець асфальту, садки з квітами й лавки біля хвірток. Краса!

Якраз біля самої зупинки стояв старий маленький будиночок. Зелена фарба лущилася, садок заріс травою, на вікнах біліли фіранки.

І тут Ліда помітила дещо дивне.

Раптом одна фіранка заворушилася, і у вікні з’явилася якась бабуся в білій хустці.

Жінка дивилася на автобус, що вже наблизився, видно було, що вона по старості не часто виходила з хати.

Ліда чомусь кивнула їй, і старенька почала уважно вдивлятися в обличчя Ліди, мабуть, намагаючись згадати, чи не знайома з нею вітається.

Ліда пішла в ліс і вдосталь нагулялася. Коли вона прийшла на автобус, то знову глянула на вікна бабусі. Та ніби й не відходила нікуди. Їхні погляди зустрілися. Ліда підійшла до вікна і дала старенькій букетик із гілочок із ягодами суниці.

Бабуся посміхнулася і через відкриту кватирку прийняла частування. Вона кивала головою і щось шепотіла, на кшталт: «Допоможи тобі Господи».

Ліда поїхала. Через день вона знову вирішила прогулятися лісом. Згадавши самотню стареньку, а Ліді здалося, що бабуся саме самотня, жінка цього разу поклала в кишеню кілька шоколадних цукерок – трюфелів.

Щойно Ліда з собачкою вийшла з автобуса, то глянула на знайоме вікно. Бабуся, як портрет у білій рамці, сиділа і дивилася на автобус. Мабуть, так старенька розважалася: дивилася на людей, що виходили.

Ліда сміливо пройшла до віконця, старенька одразу впізнала свою нову знайому і знову прийняла подарунок, уже посміхаючись і дякуючи. На цей раз вона голосно запитала:

– Дочко, як тебе звуть? Ти чия?

– Я з Зеленої вулиці. Ліда мене звуть. Ось на пенсію вийшла і тепер часто тут по лісі нашому гуляю. А вас як звуть?

– Називай бабою Тонею…

– Ні, по-батькові краще, – попросила Ліда.

– Ну, тоді Антоніна Василівна. Дякую тобі за частування. Добра ти… – старенька знову кивнула.

Цукерки в блискучих обгортках лежали на вузькому підвіконні і світилися на сонці, як ялинкові іграшки.

Після лісу Ліда вже не бачила Антоніну Василівну. Але наступного дня, коли вона знову приїхала на кінцеву зупинку, бабуся сиділа на лавці. Ліда приїжджала в той самий час, і старенька запам’ятала цю годину.

Цього разу у бабусі були подарунки у відповідь. Вона тримала в целофановому пакетику два теплі млинці.

– Візьми, люба, по лісі погуляєш, зголоднієш і поїси. Вони з сиром. Сама напекла, – старенька була дуже задоволена, що Ліда взяла частування і обійняла її.

Так почалася така дивна дружба різних за віком людей. Тепер Ліда приїжджала і сідала на лавку до своєї бабусі-подружки. Вони розмовляли. Ліда дізналася, що дочка баби Тоні живе в іншому місті. Приїжджає не часто. Але майже щодня дзвонить.

Раніше баба Тоня працювала на фермі. А пішла трудитися перед самою пенсією в лікарню на кухню.

Багато років живе одна, після того, як не стало її чоловіка, і ось тепер, коли вже вісімдесят років із хвостиком, немає сил не тільки садок квітами засаджувати, а й на городі щось садити.

Ліда сказала:

– А я все життя мріяла про будинок, але не вдалося. Працювала у відділі кадрів, виховувала сина, не було можливості будинок купити. А на дачу їздити – машини не було.

Баба Тоня запросила Ліду подивитися на її дерева. Вони пройшли через вузький дворик у другу хвіртку і Ліда посміхнулася. На п’ятьох яблунях зріли яблука, кущі теж наливали свої ягоди. На місці колишніх численних грядок зеленіла трава.

– Ох, мені б стільки землі, я вже б попоралася! – не втрималася Ліда.

– А ти бери скільки зможеш, обробляй, саджай! В мене сил немає… Сусідам пропонувала, то в них свої сади-городи. Вода є, – запропонувала раптом баба Тоня.

– Невже можна?! – зраділа Ліда.

– Мені ж теж багато не треба, і я з вами поділюся. Якщо дозволяєте, то я завтра і прийду.

Тепер Ліда зранку приходила на роботу до своєї нової знайомої. Вони йшли на грядки разом. Бабуся сиділа на лавці, а Ліда потроху приводила все до ладу. Була середина червня, і Ліда наважилася посадити трохи картоплі, зелені й невелику грядку полуниці. Кущики вона взяла у сусідки баби Тоні.

У ліс Ліда ходила вже рідше, але все-таки прогулювалася заради собачки, а невдовзі пішли маслюки. Частину грибів жінка віддавала Антоніні Василівні, і та була рада. Вона йшла смажити гриби, поки Ліда поливала город, і вони потім разом їли смажену картоплю з грибами.

– Лідочко, яка ж я щаслива, що ми зустрілися. Сам Бог надіслав мені тебе, адже я так люблю квіти, і тепер садок став, як і раніше – квітучим! – казала бабуся.

– Ні, це мені пощастило, – посміхалася Ліда. – Поки є запал і сили, я з радістю працюватиму в саду. Скоро варення наваримо, яблучне, вишневе, з аґрусу. А квіти і для мене – пісня душі.

Ліда допомагала Антоніні Василівні і з прибиранням будинку раз на тиждень, і приносила продукти за списком з магазину. Бабуся звикла і до Ліди, і до її собачки. Та влаштувалася на подвірʼї, де ховалася від сонця й дощу під ґаночком. Тільки бабусина кішка тікала в садок, побачивши собаку, бо туди їй був заборонений вхід.

Якось Антоніна Василівна занедужала. Тиск підскочив. Довелося навіть викликати лікаря додому. Ліда сходила в аптеку і залишилася на ніч зі своєю підопічною. Так було бабі Тоні спокійніше.

– Лідочко, дякую тобі велике. Навіть не знаю, як би я без тебе це все подужала. Тепер мені легше і від ліків, і від того, що ти була поряд, – дякувала Антоніна Василівна.

– До доньки не хочете їхати? – запитала її Ліда.

– Туди не можна. У нас із зятем негаразди. Та й не потрібна я там… І не поїду, навіть якби й кликали мене. Тут, у своєму будинку доживатиму. А до тебе в мене таке прохання: не залишай мене. Я тобі й дім підпишу. Він у мене не дуже багатий. А мені потрібен спокій, щоб доживати під опікою такої доброї душі як ти. Дочці будинок не потрібен, вони живуть у повному достатку…

Ліда подумала і сказала:

– Спочатку ви з дочкою це питання обговоріть. Якщо вона погодиться, то я не проти. Ніколи б не подумала, що буду комусь так потрібна. І не стала б ні за ким доглядати, але бачу, що характер у вас добрий і ми ладнаємо, як рідні…

Через кілька днів Антоніна Василівна сказала, що незабаром приїде її дочка і питання про успадкування будинку вони залагодять. І справді, через тиждень приїхала дочка Антоніни Василівни на дорогій машині, разом із онуком.

Вони познайомилися з Лідою, поговорили разом і оформили договір у юриста. Після цього стосунки у Ліди й Антоніни Василівни стали ще теплішими, вони раділи спілкуванню. У садку красувалися квіти, лавка була пофарбована. У хорошу погоду жінки частіше були в садку, а якщо йшов дощ, то відпочивали чи дивилися телевізор.

Донька приїжджала до матері і бачила, що Антоніна Василівна доглянута, чистенька, задоволена, а Ліда розвела в саду багато ягід, вирощує в теплиці томати й огірки, яких їм з лишком вистачає на двох на всю зиму…

…Так прожили разом жінки шість років.

Пішла баба Тоня уві сні.

І Ліда, і дочка старенької молилися Господу, що та пішла легко.

Ліді дістався будиночок і садок на згадку про таку пізню, випадкову дружбу двох жінок…