— Леро, помий посуд! — вимагала бабуся.

— Тобі треба, ти й мий! — зухвало відповідала онучка.

— Мати прийде з роботи втомлена, а вдома гора посуду, брудна підлога. У тебе зовсім совісті немає, ледащо!

Ти повинна допомагати матері, а ти що? Сидиш у цьому своєму інтернеті цілими днями, — кричала з ліжка хвора бабуся. За станом здоров’я вона переважно лежала.

Дванадцятирічна онучка Лера зі злістю грюкнула дверима й пішла на вулицю.

Віра Павлівна не зовсім була безпорадна: потихеньку на милицях вона могла доповзти до кухні.

Допомагала доньці в міру своїх можливостей, але з кожним днем ставало все важче — зовсім відмовляли ноги.

Вислухавши зухвалу відповідь онучки, Віра Павлівна охнула й спробувала встати.

Так, потихеньку… Повільно, крок за кроком, вона дійшла до раковини й помила посуд.

Потім сіла за кухонний стіл і задумалася.

Як же так сталося?.. Чому єдина онучка така зла й ледача?..

З самого малечку Віра Павлівна няньчилася з нею.

Поки ходили ноги, гуляла з нею, водила на різні гуртки — бальні танці, музику, — загалом, займалася вихованням і розвитком дитини, допомагала доньці, як могла.

Донька її Ліза сприймала таку турботу, не замислюючись про подяку — це було як щось само собою зрозуміле.

Чому Ліза приділяла увагу, так це контролю над бабусиними виховними замашками: вона не дозволяла Вірі Павлівні кричати на онучку й карати її.

Коли онучка Лера підросла, бабуся надумала почати привчати Леру до порядку в домі, але тут знову вставила свої п’ять копійок донька: «Не лізь, вона маленька ще. Досить мучити дитину».

Лері купувалося все найкраще. Ніколи ні в чому не було відмови.

Навіть харчування в неї було своє. Бабусин борщ вона відмовлялася їсти.

Лера росла й перетворювалася на розпещеного, егоїстичного підлітка, кидала де попало речі, до навчання ставилася посередньо, а всі спроби бабусі поговорити ні до чого не призводили, тільки до агресії.

— Так… Зовсім розбалували ми Леру, росте таке ледащо, просто жах, — гірко зітхнула літня жінка.

Останнім часом її донька Ліза рідко з’являлася вдома.

Вона все намагалася влаштувати своє невдале особисте життя.

Нещодавно познайомилася з якимось іноземцем, а Віра Павлівна прикриває її, каже онучці, що мати на роботі.

Як же вона втомилася! Жінка дошкандибала до ліжка й лягла.

Через кілька годин прийшла донька Ліза, вся радісна й щаслива.

— Мамо! Здається, я знайшла своє щастя! Арам запрошує мене до свого дому знайомитися з батьками.

— Доню… Але це ж інша країна… — розгублено промовила Віра Павлівна.

— Мамо, я їду всього на тиждень. На цей час запрошу допомогти тобі доглядальницю. Я вже домовилася. Завтра їду. Не хвилюйся! Скоро заживемо! Арам такий заможний чоловік! Нарешті ми виберемося з бідності!

Віра Павлівна захвилювалася:

— Лізо, ну яка ж бідність? Квартира є, і не одна, другу ми здаємо в оренду. Робота в тебе хороша. Навіщо нам інша країна? — зі сльозами на очах сказала літня жінка.

— Мамо, ну ти що ж зовсім нічого не розумієш? Це зовсім інший рівень життя. Що ми бачили хорошого в цьому нашому убогому місті?

Я хочу жити гідно, не озираючись і не думаючи, як прожити наступний день. Арам одружиться зі мною, і ми будемо багатими. І про тебе будемо піклуватися.

— Ох, Лізо, Лізо… — похитала головою мати.

— Подумай добре, щось погане в мене передчуття.

Але донька не хотіла слухати матір і тут же взялася збирати валізи.

Віра Павлівна намагалася розповісти про погану поведінку Лери, але Ліза відмахнулася від неї словами:

— У дівчинки перехідний вік, не треба на неї тиснути. Намиється вона ще у своєму житті посуду.

Не знала Ліза, як вона була зараз близька до правди.

Увечері Лера прийшла з прогулянки, мама порадувала її новинами. Дівчинка, звичайно, зовсім не засмутилася, адже їй пообіцяли нові ґаджети й райське життя.

А рано-вранці Ліза виїхала в іншу країну.

Через кілька годин прийшла доглядальниця.

— Доброго дня! Мене звати Наталія Володимирівна. Я кваліфікована доглядальниця з медичною освітою. Можна просто Наталя, — представилася вона Вірі Павлівні.

Наталя приходила щодня.

Готувала, прибирала, допомагала Вірі Павлівні. Онучка Лера все так само погано поводилася: залишала брудний посуд, розкидала речі й абсолютно не слухала свою бабусю.

Минув тиждень.

Спочатку Ліза телефонувала. А потім перестала виходити на зв’язок.

Почувши кілька разів: «Абонент недоступний», Віра Павлівна зовсім розхворілася.

Доглядальниця виявилася доброю людиною й допомогла написати заяву на розшук, але оскільки її проплачені зміни закінчилися, приходити перестала.

— Ба… А що ми будемо їсти? Дай грошей, — просила онучка.

— Коли мама приїде?

Віра Павлівна заплакала.

— Леро. Мама пропала, її шукають. А грошей зовсім немає.

У двері подзвонили.

— Доброго дня, я зі слідчий. Мені треба поставити вам кілька питань.

Прийшов слідчий, ретельно розпитував літню жінку. Записував усе в блокнот. Але толку було мало. Минув ще тиждень, і ще, а новин про доньку не було.

Пізніше прийшли з опіки. Їм надійшла інформація, що дитина без нагляду, а бабуся зовсім хвора.

Леру відвезли до соціального закладу, а Віру Павлівну забрали до лікарні. Дівчинці, яка звикла до вільного й легкого життя, довелося не солодко.

Час минав.

Віру Павлівну підлікували, виписали додому. Попросивши знайомого, вона з’їздила до Лери.

— Бабусю, забери мене. Я буду тебе слухатися! — ридала онучка.

Серце літньої жінки розривалося від співчуття.

Але просто так нічого не вирішити — потрібна допомога. І тут вона згадала. Є одна людина, яка може допомогти, адже свого часу вона допомогла йому.

Вдома Віра Павлівна сіла за стіл. Дістала свій записник і знайшла номер телефону.

Примруживши очі, вона набрала цифри на мобільному.

На щастя, почулися гудки, а не холодне «абонент тимчасово не обслуговується», адже минуло майже двадцять років.

— Приватний детектив Михайло Холоденко слухає!

— Михайлику, Михайлику, це Віра Павлівна, пам’ятаєш ще мене, синку?

— Віра Павлівна? — перепитав Михайло, явно не впізнавши її.

— Коваленко… Забув, мабуть…

— Ах, Віро Павлівно! Як же, як же! Ви ж врятували мене в заметіль, коли мене побили! Пам’ятаю, як ви відігріли мене у ванній, мазями намазали й напоїли гарячим чаєм. Ще й грошей на дорогу дали!

— Ох, та будь що… Я всього лише вчинила по-людські…

— Як ви живете? Як ваша донька? Емм… ім’я забув, вибачте.

— Я-то з Божою поміччю, а от донька моя… — тут у Віри Павлівни стиснулося горло, і вона захрипіла, насилу видавлюючи зі себе слова: — У біді моя донька, в біді! Тому й дзвоню тобі…

— Записую!

Лізу знайшли. (Це вже окрема, довга і неприємна історія).

Казковий принц виявився не таким вже й казковим: він зробив Лізу служницею у себе в домі, де проживала вся рідня, залякав, побив і відібрав документи.

Лізу привезли додому.

У рідному місті Ліза отямилася й забрала Леру додому. З того часу в домі запанувала ідилія.

Онучка перестала перечити бабусі й виконувала домашні доручення, а Ліза, почувши, що бабуся повчає її доньку, не поспішала втручатися. Віра Павлівна не могла натішитися.

Донька повернулася на роботу й більше не заїкалася про багате життя, розуміючи як їй пощастило повернутися додому.

Тільки пройшовши певні труднощі й випробування, дівчата змогли оцінити те, що мають.

КІНЕЦЬ.