Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: «Мама». Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: — Де твоя мати, маленька?

— Не знаю, — хмуро відповіла дівчинка.

— Як тебе звати?

— Тонечка.

— І куди пішла мати?

— Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала.

— А це в тебе що? — старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки. «Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року. Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки.

Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!». Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма «Чекай на мене». Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь. Зателефонували їй за півроку.

— Антоніна Синельникова?

— Так. – Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу…

– Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти.

— Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною?

— Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок.

— Як звуть твою маму?

— Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати.

– А з ким ти приїхав до нас?

— З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків.

— Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.

КІНЕЦЬ.