Такої підлості від чоловіка Лариса не чекала.

Вони були одружені вже 20 років. Одружилися, коли їй було тридцять два, а Юрію тридцять сім. В обох це був перший шлюб. Жили нормально, хоча, звісно, як у кожній родині, траплялися сварки та непорозуміння.

У сім’ї було троє дітей – старшому вже дев’ятнадцять, а донькам – п’ятнадцять та тринадцять. Лариса жодного разу не сиділа з дітьми вдома до трьох років, вона виходила на роботу, а з року з ними няньчилась її мати.

Батьки Юрія допомагати їм не могли, бо жили в селі, за сто двадцять кілометрів від міста. Іноді влітку син із сім’єю приїжджав до них на тиждень у гості, але загалом цим спілкування з батьками Юрія й обмежувалося. Телефонні розмови один-два рази на місяць не беруться до уваги.

Але життя йде, батьки не молодшають, недуги теж стороною не оминають. Так і сталося з батьком Юрія. Ігор Дмитрович, який майже ніколи не нездужав, у свої сімдесят п’ять виглядав досить міцним, одного ранку не зміг підвестися з ліжка.

Викликали швидку і чоловіка відправили до обласної лікарні. Мати Юрія – Марія Іванівна – приїхала до сина і стала щодня ходити в палату – доглядати чоловіка.

Лариса готувала для свекра бульйони, пюре та морси. Кілька разів на місяць дідуся відвідували онуки.

Коли Ігора Дмитровича виписали, Юрій відвіз батьків додому. Тепер усе господарство лягло на плечі Марії Іванівни. Ігор Дмитрович ледве пересувався вдома, але працювати вже не міг.

Юрієві довелося допомагати матері та виконувати ту роботу, якою раніше займався батько: колоти дрова, ремонтувати будинок. Звісно, він став частіше бувати у батьків.

Так минуло два роки.

Але одного разу Юрій сам занедужав і півтора місяці не був у селі, а коли приїхав, здивувався змінам, що сталися з матір’ю: вона була якась розсіяна, постійно забувала, куди що поклала. Могла тричі на день розповісти синові одну й ту саму історію.

Та й у будинку, який завжди сяяв чистотою, все виглядало якось неакуратно.

Юрій спочатку списав це на те, що матері важко прибирати – все-таки вік. Але коли в розмові з’ясувалося, що вона забула імена своїх онуків та невістки, чоловік занепокоївся.

Повернувшись додому, він розповів усе Ларисі, і вони вирішили, що батьків треба забирати до міста.

Майже місяць Юрій та Лариса, яка кілька разів їздила в село з чоловіком, умовляли їх переїхати. Ще місяць пішов на те, щоб продати будинок та купити однокімнатну квартиру у місті.

А з квартирою їм пощастило: вдалося взяти в їхньому ж під’їзді, тільки на першому поверсі.

Тепер батькам можна було б допомагати, просто спустившись на два сходові прольоти. Лариса готувала з урахуванням того, щоб носити їжу свекрам – газ Юрій перекрив після того, як мати поставила на газову плитку електрочайник. Залишили їм тільки мікрохвильову піч і новий чайник купили. Марія Іванівна готувати вже не могла.

Внучки майже щодня забігали до бабусі та дідуся – прибирали, та й просто побалакати.

Старший син – Олексій, який тоді навчався в одинадцятому класі, допомагав дідові вийти надвір, щоб погрітися під літнім сонечком. Район у них був старенький, зелений, на кожному під’їзді навесні робили клумби, висаджували квіти.

Загалом життя якось налагодилося. Олексій закінчив школу і оголосив, що він спочатку хоче відслужити ї, а лише потім вирішить, куди вступатиме вчитися. Лариса та Юрій, звичайно, хотіли іншого, але не стали перешкоджати, і хлопець, якому влітку виповнилося вісімнадцять, пішов служити.

Минув рік, Бабуся стала зовсім погана. Ларисі довелося звільнитися, щоб доглядати стареньких людей. Юрій почав приходити з роботи дедалі пізніше, він казав, що у них ось-ось буде скорочення, і він не хоче сваритися з начальством, коли йому пропонують затриматись та виконати додатковий обсяг роботи.

Цього дня вони чекали на сина з служби. Лариса полізла в комору, щоб дістати звідти деякі речі Олексія, які вона прибрала. На третій полиці було порожньо. Лариса згадала, що тут раніше стояли дві великі валізи. Їх не було. Дивно. Вона зазирнула до кімнати дівчаток, потім до спальні. На ліжку, просто на її подушці, лежав аркуш паперу.

Лариса взяла його і почала читати. Літери стрибали перед очима.

Юрій писав, що він більше не може так жити, працювати і зовсім не радіти життю. Тому він іде. Нарешті, він зможе зітхнути, тому що зустрів справжнє кохання. Зараз він зі своєю коханою жінкою їде відпочивати, повернеться за два тижні і тоді подасть на розлучення. Квартиру він залишає їй та дітям (напевне чоловік забув, що ця квартира належала батькам Лариси, і вона отримала її у спадок). І ще в нього до неї прохання – «доглядай батьків – тобі зручніше, та й вони до тебе звикли, я їх забирати не буду». Тим більше, що його кохана, виявляється, не зможе забезпечити їм потрібний догляд – вона молода, і їй треба берегти руки, бо вона викладає у музичному училищі.

Лариса зглянула у шафу – речей чоловіка не було. Жінка знесилена сіла на ліжко. Чомусь найбільше її хвилювала думка, як сказати про це дітям.

У цей час у двері подзвонили, а потім пролунав радісні вигуки дівчат. Лариса зрозуміла, що повернувся Олексій.

Вона вийшла зі спальні, обійняла усміхненого сина і одразу вирішила сказати їм усе.

Олексій прочитав записку батька і сказав:

– Ось негідник! Йому п’ятдесят сім! На яке кохання він розраховує – ще п’ять – сім років, і йому самому треба буде догляд. Не хвилюйся, мамо, я влаштуюся на роботу, і все буде добре.

– Яка робота – тобі вчитися треба! Працювати я піду – мені вчора дзвонили, питали, чи не збираюся повернутися. Зараз подзвоню та скажу, що повернуся.

– І я піду працювати, а навчатись і на заочному можна. Тож не пропадемо, – сказав син.

Наступного дня Лариса найняла адвоката. Вона хотіла не тільки якнайшвидше розлучитися, а й вирішити питання з свекром та свекрухою. З понеділка їй треба було виходити на роботу, а залишати їх на цілий день самих не можна було.

Разом з адвокатом вони відвідали відділ опіки в районній адміністрації, виклали ситуацію та попросили організувати догляд за старими, оскільки Лариса більше не має можливості доглядати їх, а їхній син перебуває у від’їзді.

Звичайно, все це одразу не вирішилося, і Олексію довелося, поки він шукав собі роботу, заходити до бабусі та діда та приносити їм сніданок, обід та вечерю, яку заздалегідь готувала Лариса. А ввечері вона приходила до людей похилого віку, щоб прибрати, допомогти прийняти ванну.

Ігору Дмитровичу Лариса одразу пояснила ситуацію, сказала, що вона тепер працює і не може доглядати їх так само, як раніше, що Олексій теж влаштовується на роботу, тож тепер займатиметься ними Юрій. Але доки він не повернеться з відпустки, вона їх не покине.

Звичайно, свекр засмутився: у них з Марією Іванівною було таке спокійне, налагоджене життя, а тепер знову зміни і навряд чи на краще.

Як тільки Юрій повернувся, його запросили до служби опіки, і Лариса у присутності адвоката та працівників відділу віддала йому ключі від квартири батьків.

Два місяці Юрій бігав різними організаціями, і нарешті здав батьків до будинку для літніх людей – не захотів сам доглядати їх. Але в державний пансіонат влаштувати не вийшло – черга велика, довелося оформляти в приватний, а квартира батьків пішла в сплату за проживання.

Розвели Юрія та Ларису, на диво, швидко – місяця не минуло. Але з новим коханням у Юрія щось не залагодилося, і тепер він живе один, винаймає квартиру і платить аліменти на двох дочок.

І чомусь його не шкода – те, що він має зараз, це плата за два тижні «щастя», які він собі влаштував. А ось за що розплачуються його батьки?

КІНЕЦЬ.