Лариса щаслива вбігла на кухню, де її мати та батько пили чай.

-Мамо, тату, я отримала диплом! Червоний! Усі п’ятірки! Мене так хвалили, пропонували піти до аспірантури. Сказали, що я – гордість курсу, – дівчина зхвильовано викладала новини, бажаючи почути від батьків слова схвалення та похвали.

Мати обернулася і якось байдуже усміхнулася у відповідь на слова старшої дочки, а батько пробурчав невдоволено:

-Що ти так розшумілася? Отримала диплом-молодець. Нарешті влаштуєшся на роботу і отримуватимеш зарплату, скільки можна утримувати дорослу дівчину. І яка різниця – червоний диплом чи синій, адже від цього грошей більше не буде. Зарплата одна, адже так?

-Тату, червоний диплом показує, що я не ледарювала, а навчалася і знаю всі предмети на «відмінно».

-Сідай, повечеряй, – примирливо сказала мати, – ти, напевно, голодна.

-Дякую, я не хочу, ми з однокурсниками заходили до кафе, відзначити наше закінчення інституту.

-Ну звичайно, – буркливо пробурчав батько, – з однокурсниками вона ходить по кафе, ще ні копійки не заробила …

-Як це ні копійки не заробила? – обурилася Лариса. – Я ж постійно десь підробляла, у мене вільного часу ніколи не було. Ти ж мені зайвої копійки не давав. А я і навчалася на бюджеті, і підвищену стипендію отримувала!

-Та що там твої підробітки копійчані та стипендія. Тебе ж дорослу дівчину треба одягати, взувати і годувати.

-Ну так, а Алісу не потрібно ні годувати, ні одягати, так вона нікуди і вчитися не вступила, тому що ніколи не хотіла вчитися і працювати нікуди не влаштувалася. Все себе шукає, – з образою майже крізь сльози промовила Лариса, згадавши молодшу сестру.

Її піднесений настрій, з яким вона бігла додому, щоб поділитися радістю з рідними людьми, змінився гіркою образою. Знову вона погана, знову її можна чимось дорікати, ніяк вона не може довести своїм батькам, що і її є за що любити.

Лариса мовчки пішла у свою маленьку і темну кімнатку. Раніше це була велика кімната з величезним вікном майже на всю стіну. Але коли дівчатка підросли, батько вирішив зробити в кімнаті перегородку, щоб кожна мала свій кут. А кімнати не вийшли рівноцінними, Алісі була виділена більша частина, досить простора і світла. А Ларисі дістався якийсь темний кут, який вона безуспішно намагалася зробити затишним.

Дівчина присіла на ліжко і почала думати, чому все так несправедливо влаштовано? Чому її ніколи не любили та не балували у рідній родині, як молодшу сестру. У них різниця всього чотири роки, а Алісу батьки завжди шкодували, вважали дуже ніжною, нічого не давали робити, не сварили за трійки та двійки.

Щойно мама приїхала з пологового будинку із сестричкою, їй суворо сказали: «Це твоя молодша сестра. ЇЇ треба любити та берегти. Маму треба беззаперечно слухатись і всіляко їй допомагати. У тебе тепер з’явилися нові обов’язки, ти стала старшою сестрою».

Лариса не пам’ятала нічого з раннього дитинства, до народження Аліси. Але потім у її пам’яті стали зберігатися моменти, які приносили їй образу та розчарування.

Найприкріша подія, що зачепила дівчинку, сталася, коли їй було сім років. Батьки вже із зими почали говорити, що влітку поїдуть на море. Дівчинка ніколи не була на морі, і воно уявлялося їй казковим світом, у якому відбуваються усілякі дива. Вона так чекала на цю поїздку, розповіла друзям у класі про бажану подорож і всі їй заздрили. А коли прийшло літо, мама оголосила Ларисі, що вона поїде до бабусі в село на все літо, щоб відпочити та набратися сил на зиму.

А коли Лариса запитала про поїздку на море, то мати якось зам’ялася і пробурчала щось про недугу та нестачу грошей. А батько прямо заявив, що грошей на всіх не вистачить, що ця подорож дуже дорога, тому поїдуть вони з матір’ю, оскільки все життя працюють і заробляють гроші, з собою вони візьмуть Алісу, вона ще маленька і її не можна залишати з бабусею.

Лариса, навіть ставши вже дорослою дівчиною, добре пам’ятала, як образливо їй стало, як від слів батька та байдужості матері. Вона в той момент пережила страшне розчарування, але при цьому почала розуміти, що батьки чомусь люблять лише молодшу дочку, а до старшої не мають особливих почуттів.

Після цього випадку підтверджень того, що батьки не люблять її, було достатньо. Наприклад, на день народження їй ніколи не запрошували гостей, лише бабуся та тітка приходили привітати дівчинку. А Алісі замовляли кафе, і вона запрошувала всіх своїх друзів, щоби повеселитися з аніматорами.

Алісі купували наймодніші речі, ніколи нічим не дорікали, не говорили, що її утримання обходиться надто дорого. Коли Лариса вступила до інституту, сама, без репетиторів та підтримки, батько був незадоволений, що доведеться ще чотири роки миритися з її неробством, як він сам висловився. А мати, як завжди, просто промовчала.

Через тонку стінку Лариса чула, як пізно ввечері повернула Аліса після зустрічі з подругами, як вона щось весело розповідала батькам, і вони всі сміялися за пізньою вечерею, а її навіть не запросили до своєї компанії.

У дівчини промайнула думка, що якби вона в цей момент зникла, то ніхто б цього не помітив і не дуже засмутився. На ранок у неї вже був готовий план. Вона відкрила свій старенький ноутбук і написала кілька листів, відповідь була отримана майже миттєво, і Лариса почала збирати речі. На щастя. збори були недовгими, адже гардероб дівчини був небагатий.

Вранці, коли батьки снідали, а Аліса ще спала, вона не любила вставати рано, Лариса увійшла до кухні вже повністю одягнена.

-Ти куди в таку рань? – Запитала мама,- ти на роботу влаштовуватися?

– Я вже влаштувалася на роботу, – спокійно сказала Лариса. Я вчора списалася зі своїм колишнім викладачем, він поїхав  у Київ, і кілька разів приїжджав до нашого інституту читати лекції. Він пропонував мені роботу у своїй фірмі, там умови хороші, кімнату в гуртожитку дають, надбавки і ще можна додатково взяти півставки. Я вчора погодилася і вже забронювала квиток на поїзд. Я їду і починаю нове життя.

-Але як же так .. – Злегка запротестовала мати, а батько зупинив її поглядом і простяг:

-Ну звичайно, настав час тобі ставати самостійною.

-Я теж так думаю. Я вам завжди чомусь заважала, наче я не рідна дочка. Тепер ви житимете без мене.

І дівчина, випроставшись і піднявши плечі, але приховуючи сльози, які все ж таки збиралися в неї в очах, вийшла з рідного дому без надії на повернення.

З того далекого ранку минуло п’ять років. Лариса думала, що ніколи не повернеться до рідного міста, але останнім часом вона стала сумувати, намагалася подумки виправдовувати батьків та сестру, і нарешті прийняла рішення. Їй було надано відпустку, і вона наважилася з’їздити до рідних.

За цей час багато що змінилося в її житті. Вона стала впевненою в собі та рішучою. На роботі її поважали, за ці п’ять років вона зробила непогану кар’єру, прибутки теж зростали. У її житті з’явилася кохана людина, в якій дівчина була цілком впевнена. Вона довгий час не довіряла чоловікам, переживала знову розчаруватися, але її Сашко зміг розтопити крижану броню та домогтися кохання.

Коли Лариса розповіла йому про ситуацію у її сім’ї, він був обурений і повністю підтримував рішення більше не повертатися до рідного міста. А коли Лариса сказала, що вона сумує, хоче з’їздити і спробувати помиритися з батьками, він її теж підтримав. Сашко висловив здорову думку, що краще поганий мир, ніж хороша сварка і необхідно спробувати налагодити стосунки. Можливо, Лариса через свої дитячі образи не могла зрозуміти рідних людей, а тепер очима дорослої людини вона подивиться на все і зможе налагодити зв’язок з матір’ю та батьком.

І зараз дівчина йшла такою знайомою вулицею, відзначала найменші зміни, що відбулися за останні п’ять років, і дуже хвилювалася. Вона не знала, як її зустрінуть і що скажуть під час зустрічі. Вона переживала знову розчаруватися, але надія все більше вселялася в її душі.

Лариса швидко вбігла сходами і натиснула на дзвінок. За кілька хвилин за дверима почулися тихі кроки і слабкий голос запитав:

-Хто там?

-Мамо, це я! – тремтячим голосом сказала Лариса. – Це я – Лариса.

Двері відчинилися, і дівчина побачила свою матір.

– Боже, як вона змінилася за ці роки, – майнула думка в неї в голові. Перед нею стояла зовсім сива жінка, з втомленими очима.

-Доня! Доню моя! – заридала вона, – як же я сумувала! Як я винна перед тобою! Ларисо, ти повернулася? Ти повернулася до мене?

Мати взяла обома руками дівчину за плечі і почала плакати.

-Заходь же! Заходь швидше! Яка ж ти стала доросла та гарна! Невже я бачу тебе! Я й не сподівалася.

Мати та дочка зайшли до квартири. Лариса озирнулася на всі боки, майже нічого не змінилося, але було видно, що ремонт давно не робили і прибиранням мати також особливо себе не обтяжувала. Жодних нових речей не з’явилося, а навпаки на всьому лежала якась ознака застарілості.

– А де тато? І Аліса? – Нерішуче запитала Лариса.

Мати опустила голову і змахнула сльози з очей.

-Ти ж нічого не знаєш, – тихо сказала вона. – Сідай, доню, я повинна  тобі все розповісти. Я так винна перед тобою, вибач мені.

Вони присіли на старий продавлений диван і мати почала свою сумну розповідь.

-Я була тоді зовсім молода дівчина, тільки школу закінчила. Закохалася без пам’яті у свого однокласника та завагітніла. А його батьки відправили вчитися кудись у Київ, я не знала, що робити. Дотягла, процедуру пізно робити, мама у мене строга була, вона без чоловіка мене виховувала. А тут Толік, твій батько, він у мене був закоханий з восьмого класу, він мені й каже: «Давай одружимося. Я скажу, що це моя дитина, я тебе любитиму». Я йому така вдячна була, що на все погодилася.

Ми пішли до мами моєї і в усьому зізналися. Вона, звісно, сварку влаштувала, але потім упокорилася. А що робити? Ми побралися і почали жити. А як ти народилася, Толік одразу змінився. Каже: Я на неї, тобто на тебе дивитися не можу. Як гляну, так і уявляю, що ти з іншим. А це ще нічого було, а як Аліса народилася, тут і взагалі все змінилося. Він почав говорити, щоб я тебе віддала. То мамі, то бабусі, то взагалі в дитбудинок. Я як могла відмовлялася, переживала свою любов до тебе виявити. А він постійно мене дорікав, щоночі мені сварки влаштовував.

-Отже, він мені не рідний, – задумливо промовила Лариса, – ну треба ж, а я завжди думала, чому у мене до нього ніяких почуттів немає?

-Так, не любив він тебе. А коли зрозумів, що ти в усьому кращий за Алісу, то взагалі не витримував.

-Мамо, де тато та Аліса?

– Не стало тато, – сльози знову беззвучно потекли по обличчю жінки. – Не стало від розчарування. Ти колись поїхала, він став спокійнішим. Ми з ним гроші відкладали, щоб нову машину купити і щоб перший внесок на іпотеку для Аліси зробити. Гроші на депозит клали, на окрему картку. Усе тато Алісі твердив, що забезпечить її житлом. А вона почала у нього ці гроші просити, все погуляти хотіла. Вчитися так нікуди і не влаштувалась, працювати теж не хотіла. І одного разу потягла вона цю картку і всі речі, які в мене були дорогі, теж прихопила, та й поїхала зі своїм коханцем.

Батько, коли дізнався про це, його переживав дуже, стало зле, швидка навіть не встигла. Мені й ховати його не було на що, по сусідах та знайомих гроші збирала. А Аліса де не знаю. Вона теж не знає, що своїм вчинком батька у на той світ звела.

Мати та дочка помовчали, а потім жінка додала:

-Не солодке у мене було з ним життя, а все ж таки я не хотіла б на той світ відправитися, від подібного розчарування.

-Мамо, пробач мені, що я не писала і не дзвонила. Я не думала, що все так погано. Я тепер тебе не кину, допомагатиму, гроші надсилатиму і приїжджатиму часто. А може, ти хочеш переїхати до мене. Я незабаром виходжу заміж. Познайомлю тебе зі своїм нареченим.

– Добре, що ти приїхала, дочко. Я така рада, що змогла повинитися перед тобою. Вибач, але не поїду з тобою. Може, й Аліса ще повернеться. Вона повинна дізнатися, що батька більше немає.

Два тижні Лариса провела з мамою, вони з’їздили до батька на могилку, і дівчина, дивлячись на суворе обличчя на скромному пам’ятнику, зрозуміла, що все можна виправити. Вона була рада, що помирилася з матір’ю, тепер їй можна було влаштовувати свою сім’ю і народжувати дітей. Лариса більше нікого не звинувачувала у своєму нещасному дитинстві, вона виїжджала спокійною.

КІНЕЦЬ.