– Мамо, ти хочеш подарувати нашу спільну квартиру доньці мого брата? Тобі не здається, що це трохи неправильно? Нехай тоді тобі вони допомагають, брат із дружиною, — мало не плакала Лариса. Їй не хотілося казати ці слова. Вона завжди допомагала матері, але після того, як брат їй повідомив про таке рішення матері, вона, все-таки висловилася.

Її старший брат Іван завжди був улюбленцем у матері. Ларисі діставалися речі та іграшки після нього. Їй навіть його футболки та шорти віддавали. І кишенькових грошей Івану завжди давали більше. Лариса намагалася якось нагадати про себе, що вона донька, дівчинка, їй теж потрібні гроші. А мама казала:

– Ось Іван виросте, і зароблятиме гроші для своєї родини. Тож вже зараз він має звикати ними розпоряджатися. А твій, дівчинко, головний обов’язок, коли виростеш – це вийти заміж, народити дітей, доглядати чоловіка та створювати затишок. Такою є наша жіноча доля.

Лариса вже тоді намагалася довести протилежне матері.

– А от, якщо я зароблятиму більше чоловіка, то хто тоді буде чоловік, господар у сім’ї чи я буду господиня?

А мама лише відмахувалася: – Не вигадуй. Завжди так у нас було в сім’ї.

Але Лариса, бачачи таке ставлення до брата і до неї, вирішила, що всього досягне сама. Вона добре вчилася, вступила до інституту, там вже почала підробляти, і після інституту швидко знайшла гарну роботу. Тільки мама була не дуже й рада, вона постійно її питала:

– Ти коли знайдеш собі чоловіка? І про дітей час задуматися, бо засидишся в “дівках”, ніхто заміж і не візьме.

Жили вони всі разом в одній квартирі, і Лариса мала одну мету – заробити грошей і з’їхати від родичів. А мама продовжувала її повчати:

– Якщо чоловік мало заробляє, то завдання дружини його підтримувати та всіма силами втішати. Потрібно триматися навіть за поганого чоловіка. Ну і що, якщо він приносить невеликі гроші, можна і на них прожити. Нові речі лише заважають створювати затишок. Можна й у звичайній каструлі смачний суп зварити. Мама побачила, як сусідка купила дорогий набір посуду з нержавіючої сталі, і це їй не давало спокою. Вона мало не щовечора починала обговорювати ці каструлі. Їхньому улюбленому посуду було не менше десяти років, і ніхто нового не купував. І так зійде, навіщо витрачати гроші, вважала мама.

Іван зібрався одружитися. Він працював на будівництві вантажником. Усі свої доходи залишав собі. Звик вже, що мама про нього піклується. А ось коли він створить свою сім’ю, тоді і віддаватиме гроші до сімейного бюджету. Лариса була впевнена, Івану вже тридцять років, він звик сидіти на всьому готовому, навряд чи щось зміниться. Ще й нову дружину посадить мамі на шию.

Вона казала це матері, а та як завжди відмахувалася. Тільки так і сталося. Іван одружився і привів дружину до квартири мами. У Лариси на той час грошей вистачило лише на кімнату в гуртожитку, але вона й цьому була рада. Швиденько зібралася та переїхала.

На меблі грошей вже не вистачало, обставилася, як могла. На весіллі брата подарувала їм гроші у конверті. Його дружина їй не сподобалася. Як відчувала…

Якось зайшла в гості до матері, а та, навіть не слухала доньку, все щось прибирала, готувала, мила.

– Мамо, та посидь ти зі мною. Що ти весь час метушишся. Нехай Оля прибере. Де вони?

– Іван з Олею пішли у кіно.

Лариса заглянула до кімнати брата. Не прибрано, все розкидано. Мама відразу підійшла.

– Ларисо, не дивись, я не встигла ще у них прибрати, зараз домию посуд і все зроблю.

– Ти що, мамо, хатня робітниця? Мені ти казала, що обов’язок дружини створювати в хаті затишок. Чому ти прибираєш та готуєш їжу на всіх?

– Але Оля працює.

– І що? Я теж працюю. Мені здається, краще тобі розміняти квартиру. Нехай брат із дружиною живуть окремо. Купи собі однокімнатну.

Але мама навіть не стала слухати Ларису, так і тягла на собі сина з дружиною. Вона вважала, що допомагає своєму синові робити кар’єру, створює умови. Вона навіть не помічала, що син та його дружина просто користуються всім готовим і навіть дякую не кажуть. Приймають все як належне.

За рік у них народилася донька. Мамі додалося клопоту. Вона тепер постійно дзвонила Ларисі і казала, що Лариса має приїхати та допомагати їй.

– Ти маєш також вкладатися у виховання племінниці. У тебе немає дітей. Іван на будівництві, на важкій роботі. Оля у декреті. А ти навіть не здогадаєшся сама їм допомогти.

– Мамо, у племінниці є батьки, живуть вони у твоїй квартирі на всьому готовому.

Але мати її знову не почула. Лариса купила меблі. Мама дізналася про це і знову її дорікнула.

– Ну, ти що, не могла спати на старому матраці? Купила б краще племінниці новий колиску.

Лариса різко відповіла. І вони майже два місяці не спілкувалися. А потім вона дізналася про це рішення матері – написати дарчу на онучку.

– Мамо, а де ти житимеш, якщо квартира повністю належатиме Івану, його дружині та їхній дочці? Вони можуть тебе виселити. Ти навіщо таке рішення ухвалила?

Але мама, як завжди, не чула Ларису.

– Це єдина онука, а про кого мені ще дбати? Ти навіть заміж не можеш вийти.

Після чого Лариса і сказала – нехай тоді вони тобі допомагають. Їй важко дісталися ці слова, але що робити?

КІНЕЦЬ.