Лариса дуже втомилася. День сьогодні видався важким.

Лариса була ветеринаром, вже понад двадцять років. Свою роботу жінка дуже любила. Вона змалку знала, що обере цю професію, як і її мама, й жодного разу не пошкодувала про своє рішення.

Робочий день добігав кінця, і Лариса мріяла якнайшвидше дістатися до дому, прийняти ванну, а потім сісти в улюблене крісло з філіжанкою ароматного чаю і зателефонувати до Маринки.

Марина, єдина дочка Лариси, була студенткою і навчалася в іншому місті. Вони були дуже близькі з Ларисою і звикли ділитися одна з одною усім, що відбувається в житті.

Дочку Лариса виховала сама. Чоловік пішов від них, коли Марині виповнилося сім років, і вона пішла в перший клас.

Олексію було важко змиритися з тим, що його дружина так любить тваринок. Удома у них постійно жило не менше трьох кішок і двох собачок, і це не рахуючи тих, що Лариса брала тимчасово додому, щоб прилаштувати в хороші руки.

-Ти любиш своїх собак і кішок більше за мене! – часто говорив Ларисі чоловік.

Він ревнував дружину до її улюбленої роботи та до її домашніх вихованців. Лариса намагалася не обділяти чоловіка увагою і турботою, щосили намагалася бути хорошою дружиною і часто картала себе за те, що її робота така важлива для неї.

Ну, не може вона пройти повз нещасну тваринку, а несла її до себе додому.

Вона кртала себе за своє добре серце, але не могла жити інакше.

Сімейне життя, тим часом, дедалі більше не ладналося.

Одного разу Лариса, повернувшись з роботи трохи раніше, побачила, що Олексій виставив одну з її собачок на вулицю.

Побачивши таке, Лариса застигла.

-Збирай свої речі, – спокійно сказала вона.

-Вона зʼїла котлету зі столу, – спробував виправдатися Олексій.

-Не обманюй! – сказала Лариса. – Вона ніколи не бере зі столу, я її добре знаю.

-Ти що їй віриш більше, ніж мені? – обурився чоловік.

-Іди, – рішучим голосом відповіла Лариса. – У нас так мало спільного з тобою, я не розумію, як ми взагалі прожили стільки років разом. Я втомилася постійно відчувати себе винною через те, що люблю тварин. Ти їх не любиш і нам далі не по дорозі…
-Та кому ти потрібна будеш зі своїми собаками й кішками! – кричав Олексій, збираючи свої речі у валізу. – Я й сам давно хотів піти від тебе. У мене навіть є до кого йти, і вона на відміну від тебе не тягне в будинок собак і кішок!

Лариса аж присіла на стільчик.

-Я рада за тебе, – нарешті сказала вона. – Нехай щастить…

Після того, як Олексій пішов, вона справді відчула полегшення. Що тримало її поруч із цією людиною? Вони такі різні. Жити заради доньки? Але хіба для Маринки добре щодня бачити та чути, як сваряться її батьки? Навряд чи…

Лариса та Олексій розлучилися і більше не зустрічалися. Він справно платив аліменти, зрідка бачився з дочкою, а коли в його новій сім’ї народилися діти, він перестав цікавитися Мариною.

Лариса вже зняла халат і збиралася перевзутися, як увійшла Оленка, її молода помічниця.

-Ларисо Андріївно, там чоловік собачку привіз. Подивитеся?

Лариса глянула на годинник. Її робочий день вже закінчився. І голова болить ще дужче. Але хіба може вона відмовити, якщо хтось потребує допомоги?

-Добре, Олено, нехай проходять до кабінету, я зараз, – втомлено зітхнула Лариса.
Вона знову накинула халат і поспішила до свого кабінету.

-Ось. Не міг пройти повз нього. Подивіться, чи можна допомогти собаці. Я оплачу всі витрати. Шкода песика…

Лариса оглянула собачку.

-Бідолашний, потерпи, мій хороший…

На щастя, все можна було виправити. Лариса виконала все процедури.

-Ви не хвилюйтеся, ми за ним подивимося, все буде добре, – сказала вона чоловікові, який терпляче чекав у коридорі.

-Дякую! Мені так незручно, ви вже додому збиралися, а тут я… – почав вибачатися чоловік, але Лариса його зупинила:

-Не вибачайтеся, ви все правильно зробили!

-А давайте я вас до дому довезу, я ж на машині, – запропонував чоловік, посміхнувшись, і Лариса звернула увагу, що у нього дуже приємна усмішка й добрі очі.

-Не відмовлюся, я сьогодні, якщо чесно, дуже втомилася, день видався важкий, – погодилася вона на пропозицію незнайомця з добрими очима.
По дорозі вони познайомилися, і Лариса дізналася, що чоловіка звуть Павлом, і він уже вісім років розлучений.

-Дружина не розділяла моєї любові до тваринок, вона котів і собак терпіти не могла, а я, навпаки, їх люблю. Мені здається, що деяким людям треба повчитися доброті та відданості у них.

-Згодна з вами, – відповіла Лариса. – А знаєте, я з цієї ж причини з чоловіком розлучилася, він не міг вибачити мені моєї любові до тваринок.

-Нічого собі! – вигукнув Павло. – Оце збіг. І уважно подивившись до Лариси, додав:

-А може, це не збіг, а доля?

-Все може бути, – усміхнулася Лариса.

-Мамусю, ти що, закохалася? – запитала Марина.

Вона успішно здала сесію і приїхала додому на зимові канікули.

-А так помітно, правда? – зніяковіла Лариса.

-Звичайно! Ще й як! Та ти ж вся світишся від щастя! – вигукнула дочка. – Познайомиш мене з ним?

-Обов’язково. Сьогодні він прийде до нас на вечерю. Маринко, я така щаслива. Ми вже три місяці зустрічаємося, Павло мені пропозицію зробив, але я поки що не знаю, погоджуватися чи ні.

-Мамо, а він тваринок любить? – запитала Марина.

-Не менше за мене, ми й познайомилися, коли він песика до мене привіз.

-Ну тоді, мамо, навіть і не роздумуй! Я рада, що знайшлася людина, яка оцінила твоє добре серце…