Онук захникав.

– Може, не прокинеться, – подумала Лариса. Ось вже тиждень онук живе із нею. Лариса забула, коли вона висипалася.

– Ш-ш-ш, спи, спи, спи, – прошепотіла Лариса. Але онук вигнувся і заплакав. Довелося вставати, змінювати підгузок, гріти суміш і годувати. Онук заснув, а в Лариси сну в жодному оці. Знову вранці встане з важкою головою. Думки знову повертаються до одного, як так вийшло?

У юності були плани – кар’єра, подорожі, саморозвиток. Ні про яку сім’ю та дітей навіть не йшлося. Хоча заміж звали, але Ларисі цього не треба було. Вона взагалі зверхньо дивилася на жінок, які не маючи надійної фінансової підтримки, наважуються народжувати та ще не одного. А потім плачуть, що грошей немає, що все для дітей, що дім, робота, і все.

Лариса так жити зовсім не хотіла. Багато часу приділяла роботі, зате відпочивала не на дачних грядках, стежила за своїм здоров’ям і красою. З грошима весь світ біля її ніг.

Але до сорока двох років заміж так і не вийшла. До чоловіків завжди були такі запити, що цим запитам ніхто не відповідав. А дитину захотілося. Велика квартира є, машина, невеликий пасивний дохід та фінансова подушка теж є. Чому б не народити.

Була поставлена мета. Лариса відразу відмовилася народжувати дитину від знайомого чоловіка, щоб він потім не пред’явив прав на дитину. Тому на вихідні з’їздила до сусіднього міста, у кафе познайомилася з симпатичним молодим чоловіком, благо їй ніхто не давав би сорока років. Дехто навіть тридцять не давали. Так ось, запросила вона цього чоловіка до готелю. Мабуть, так сильно хотіла дитину, завагітніла з першого разу.

Коли Лариса стала на облік, спеціалісти, казали, що стара, що це великий ризик і для дитини, і для Лариси.

– Вам би вже час до онуків готуватися, а ви тільки народжувати зібралися, – сказала медсестра. Після цього Лариса пішла до приватної клініки.

Вагітність пройшла легко. Народилася здорова дівчинка. Лариса була щасливою.

Через два місяці Лариса вийшла на роботу, не можна було упускати свою посаду. Найняла двох нянь, одна приходила на ніч, інша вдень. Так що Лариса висипалася, дитина була на радість.

Дочка росла в достатку, турботі та коханні. Закінчивши школу, вступила до столичного вишу. І ось через рік сюрприз приїхала додому глибоко вагітна. Залицяльник її покинув.

– Де ж твоя голова була? – сварила дочку Лариса.

– Ну, вийшло так, треба було зробити процедуру. Що тепер робитимеш?

– Мамо, ти що, яку процедуру? Я хотіла її народити. Хіба ти не допоможеш мені? Тобі час на пенсію, от і будеш няньчитися.

– Я? Чому я? Це твоя дитина, от і крутись сама.

Дочка якось зажурилася, більше розмови на цю тему не заводили.

Народився хлопчик, здорова, гарна дитина. Для нього Лариса приготувала кімнату, купила все потрібне. Дочка з онуком приїхали з пологового будинку. Життя закрутилося довкола дитини, Лариса для цього взяла відпустку.

До закінчення відпустки Лариси дочка втекла вночі, залишивши записку: «Мамо, ти мене маєш зрозуміти. Я ще не готова сидіти вдома, мені хочеться розважатися з друзями, мені треба зрештою закінчити інститут. А ти будеш гарною бабусею, я знаю».

Лариса хоч і розуміє дочку, але ображається. Довелося вийти на пенсію. На роботі нове начальство давно вже натякає на те, що колектив треба омолоджувати. Потихеньку виживає Ларису.

Пенсія у Лариси, звісно, хороша, є й невеликий пасивний дохід, але няню вже не найняти. Треба фінансувати доньку та виховувати онука.

Ну ось і розвиднілося, і голова знову важка. Настав час вставати, і прийматися за домашні справи. Не так Лариса собі уявляла свою старість.