— Ти виганяєш мене тільки за те, що я з’їв твоє тістечко? – вигукнув Вадим.

— Так, — впевнено відповіла Лариса.

— Але ж це смішно!

— Це сумно, Вадиме, — відповіла Лариса. — Чоловік, який таємно від дружини з’їдає її тістечко, здатний на все. І тепер я вже нічому не здивуюсб. Навіть якщо мені повідомлять, що ти обманюєш мене з іншою. Тому збирай свої речі та провалюй.

– Ти серйозно? Ларисо! З якою іншою?

— Уявлення не маю, з ким ти мене обманюєш. Тобі краще знати. Може, ти шахрай, якого розшукують? Звідки я знаю. Тепер уже нічого не здивує мене. А носити тобі передачки я не маю наміру.

– Ларисо! Те, що ти зараз кажеш, це щонайменше дивно.

– Звичайно! Тобі таке чути дивно. Тільки ось що я тобі скажу, Вадику. Чесні люди ночами чужі тістечка не їдять. Ось це для них було б справді дивно. Бо чесні люди ночами сплять.

— Та багато ти знаєш про чесних людей, Ларисо?!

— Може, й небагато, а те, що вони не їдять чужого, знаю точно. А ти, Вадиме, ти… Нечесна людина. Іди!

— Такі висновки і лише на підставі з’їденого тістечка? Як ти можеш, Ларисо?!

— Провалюй, я говорю. Збирай речі. І щоб духу твого не було в моєму домі.

— І це ти мені кажеш за тиждень після нашого весілля? А як же наша дитина, яку ти чекаєш?

— А я не хочу, щоб мене потім питали, чому, знаючи, що ти безчесна людина, я так довго терпіла тебе поряд із собою, — відповіла Лариса. — А дитині я поясню. Коли я розповім їй, хто його батько, і як він вчинив зі мною, він мене зрозуміє.

– Ларисо!

– Шахрай! Як тільки тобі поперек горла не стало тобі це тістечко.

— Чесно кажучи, Ларисо, — відповів Вадим, — тістечко це твоє було поганим. У мене після нього всю ніч живіт болів. Я з туалету не виходив. Досі прийти до тями не можу. Ну ось! Знову приперло! Ти де його купувала? – крикнув він, біжучи до туалету.

— Де треба, там і купувала, — тихо сказала Лариса, і гірка усмішка промайнула на її обличчі.

Три дні тому вона побачила, як її чоловік цілується на вулиці з іншою. А потім він повів цю жінку до кінотеатру. І там вони також цілувалися. А повернувшись додому пізно вночі, Вадим сказав, що затримався на роботі.

Якби Лариса не була надто гордою жінкою, вона, напевно, одразу вигнала б Вадима, сказавши, що бачила його з іншою. Але саме гордість і не дозволила Ларисі так вчинити.

«Ні, — подумала Лариса, — я не принесу йому такого задоволення. І в його очах я не буду жалюгідною, ошуканою жінкою. Не хочу чути його пояснення щодо неї. З мене достатньо того, що побачила. Я вижену його з дому, як дрібного шахрая. І він ніколи не дізнається про моє страждання».

А вчора Лариса купила смачне тістечко і, додавши дещо, поклала в холодильник.

– Тістечко? — здивувався Вадим, коли побачив його вперше.

— Це моє тістечко, — відповіла Лариса. — Не чіпай його.

— Та треба мені твого тістечка, заспокойся, — відповів Вадим.

Лариса, знаючи, що Вадим дуже любить солодке, була впевнена, що він не витримає і з’їсть це тістечко. Готова була навіть чекати скільки завгодно. Але чекати не довелося. Тієї ж ночі Вадим і з’їв його. Дочекався, коли дружина заснула і пішов на кухню. Він був упевнений, що Лариса вибачить йому це.

— Мамо люба, — думав Вадим, стоячи вночі біля холодильника і з’їдаючи тістечка, — що це за погань. Нічого гірше у житті не їв. І пахне гидко. І на смак погань.

З’ївши тістечко і відчувши, що ще трохи і його виверне, Вадим озирнувся. Побачив кавоварку, а в ній холодна кава.

«Те, що потрібно, — подумав Вадим, — холодна, міцна і несолодка кава полегшить мої страждання».

Він не знав, що й у каву Лариса теж дещо намішала.

«Та що це? – подумав Вадим, зробивши кілька великих ковтків кави. — Що я щойно випив? Це кава?»

Майже решту ночі Вадим просидів у туалеті. А вранці Лариса вигнала його з дому через те, що він з’їв її тістечко.

Вийшовши з під’їзду і викликавши таксі, Вадим зателефонував до тієї самої, з якою він цілувався і ходив у кіно.

Вадим їхав у таксі і намагався зрозуміти те, що сталося. Але в нього не виходило. Він знову хотів у туалет.

– Ви не могли б їхати швидше, – попросив Вадим таксиста.

— Пробка. Самі бачите.

— Бачу, — відповів Вадим.

«Як вона так могла вчинити зі мною? – думав Вадим. — Тістечко пошкодувала. Коханому чоловікові! Батьку її майбутньої дитини! А може, вона й не любила мене?

Він ще сильніше захотів у туалет.

— Ви не могли б їхати трохи швидше, — знову попросив Вадим таксиста.

— Я б із задоволенням, — спокійно відповів водій. — Але ж від мене не залежить.

“У цьому житті взагалі не зрозуміти, що і від чого залежить, – подумав Вадим, – ну хто знав, що сімейне щастя залежить від якогось маленького, неприємного на смак тістечка?”

Вадиму хотілося одночасно і в туалет, і плакати. І не плакав він лише тому, що перше переважувало.

«Тільки б доїхати, — думав Вадим, — аби не зганьбитися в таксі».

У таксі Вадим не зганьбився. Він зганьбився, коли піднімався на ліфті. І тоді він дозволив собі заплакати.

КІНЕЦЬ.