– Ні, ні і ще раз ні, – впевнено відповіла Віра на пропозицію Анни Павлівни стати ще до весілля власницею квартири, але з обов’язковою умовою вийти заміж за її сина Петра. – Ніяка квартира цього не варта.

– Але чому не варта? – дивувалася Анна. – Адже ви все одно разом живете! То чому б вам і не одружитися? А я б тобі квартиру купила. Тобі! НЕ йому! Велику. Двокімнатну.

– Ха! Двокімнатну! Знайшли чим здивувати. Та за кого ви мене приймаєте, Анна Павлівна? На сміх я, чи що, вам далася!

– Ну добре, добре. Не на сміх. Трикімнатну отримаєш. Не менше вісімдесяти метрів.

– Мабуть, у спальному районі?

– У спальному.

– Не смішіть.

– Але поруч із метро.

– Ні, Анно Павлівно. Навіть поруч із метро ваш Петро не вартий таких жертв.

– Яких ще жертв, Віро?

– Таких! На які мені доведеться йти, якщо я стану його дружиною.

– Та які там жертви, Віро? По-моєму, ти перебільшуєш.

– Як які жертви? – здивовано вигукнула Віра. – А вийти заміж за інфантильного і ревнивого чоловіка, який до того ж ніде не працює, – це, по-вашому, не жертва?

Вашому синові вже скоро сорок років! Сорок! А чого він досяг? Його картини нікому не потрібні. І чи стане він коли-небудь відомим і популярним художником – невідомо. Може, й ніколи. Тож – ні, Анна Павлівна, як хочете, а мені таке щастя не потрібне.

Ось ще рік поживу з вашим сином і все. Почну шукати собі іншого: молодшого і перспективнішого.

– А чого ж зараз від нього не йдеш? – запитала Анна. – Навіщо живеш із ним, якщо не бачиш у ньому перспектив, а через рік усе одно кинути збираєшся?

– На жаль, Анна Павлівна, зараз я ще люблю його. Не вірю в його майбутнє як художника, але люблю. І тому змушена терпіти всі його недоліки.

– А через рік що?

– А через рік виповниться рівно три роки, як ми зустрічаємося. За цей час любов моя до нього мине, і я його спокійно залишу. А зараз: вибачте, але за всього бажання – ні. Тож рік ще помучуся з ним, і на цьому все.

– Тоді в мене до тебе така пропозиція. Якщо станеш дружиною мого сина, отримаєш і квартиру, і дачу.

Віра задумалася.

– Дачу, кажете? – тихо вимовила вона.

– Дачу.

– На 12-ти сотках?

– На 12-ти.

– Із зимовим будинком і садом?

– Із будинком і садом.

Віра знову задумалася.

– Ні! – упевнено вимовила вона після недовгого мовчання. – Спокусливо, звісно, але ні. Петро того не вартий. Поживу з ним ще рік і піду до більш перспективного.

– А якщо на додачу до квартири й дачі буде ще й рахунок у банку? – запитала Анна Павлівна.

– Рахунок, кажете? У банку?

– Рахунок.

– Ну і який там у вас рахунок? – якомога байдужіше сказала Віра.

– П’ять – переведу тобі до весілля.

– Ха-ха-ха.

– І два – після народження кожної дитини.

– Три! – сказала Віра.

– Добре, – відповіла Анна. – Три – за хлопчика і два – за дівчинку.

– І чотири – за дівчинку, – впевнено заявила Віра.

– Чому за дівчинку «чотири»? – обурилася Анна Павлівна.

– Тому що з таким батьком, як ваш син, їй буде в рази важче, ніж хлопчикові. Хлопчику – що? Для хлопчика недолугий батько – це не проблема. І дивлячись на свого батька-невдаху, він може навіть захотіти стати кращим. На відміну від дівчинки.

– А що дівчинка?

– А дівчинка – це інша справа. Для доньки батько – це головне. І яким би батько не був, донька його завжди любитиме і жалітиме. І що більше він буде невдахою, то більше його донька стане його жаліти. І в майбутньому захоче мати такого ж чоловіка, як її батько. Ось за це і чотири.

– За що «за це»?

– За майбутні душевні переживання вашої онуки, Анно Павлівно. Ви тільки уявіть її життя в домі батька, який не відбувся як художник, але все життя присвятив саме цьому.

– Добре, – відповіла Анна. – Якщо за майбутні душевні переживання, то я згодна. Трьошка біля метро, дача, п’ять – до весілля, три – за хлопчика і чотири – за дівчинку.

Віра важко зітхнула і похитала головою.

– Ну гаразд, – сказала вона. – Так і бути. Тоді і я теж згодна стати дружиною вашого сина. Хоча… Як уявляю, що на мене чекає… Але! Тепер я принаймні розумію, за що страждати доведеться.

Вони ще трохи поговорили, обговорили всі нюанси їхнього договору, і Віра сказала, що їй пора.

А провівши майбутню невістку і зачинивши за нею двері, Анна Павлівна зателефонувала синові.

– Ну? – схвильовано запитав Петро, щойно почув голос матері. – Ти змогла вмовити Віру? Вона стане моєю дружиною?

– Стане. Синку. Стане. Але якби ти тільки знав, як дорого мені обійшлася ця твоя любов.

– Дякую тобі, мамо, – сказав Петро. – Ось тепер я бачу, що ти мене любиш і зробиш для мене все що завгодно.

***

Три дні тому Петро прийшов до матері і сказав, що хоче одружитися з Вірою.

– Безглузда і несимпатична особа ця твоя Віра, – одразу заявила Ганна Павлівна. – І якщо тебе цікавить моя думка, то я проти. Вона тебе негідна. І виходить заміж за тебе не з любові, а заради моїх грошей. Знає, що я одна з найбагатших і найвпливовіших жінок нашого міста, і тому хоче стати твоєю дружиною.

– Нехай так, мамо. Але я все одно хочу з нею одружитися. І мені навіть байдуже, мамо, що ти проти. Я люблю Віру.

– Ну й одружуйся, – байдуже відповіла Анна Павлівна. – Від мене-то ти чого хочеш? Благословення я тобі все одно не дам. І навіть не проси.

– Та до чого тут твоє благословення, мамо?! – сумно вигукнув Петро. – Я б одружився з Вірою, навіть якби мені довелося переступити через тебе. А ти кажеш – благословення!

– Тоді тим більше я не зрозумію, навіщо ти зараз до мене приїхав, якщо готовий через матір переступити? Нерви мені псувати? Якщо задумав одружитися без дозволу матері – одружуйся! Але тільки про мене тоді забудь. І на мою спадщину теж можеш не розраховувати. Залишу все своїй численній рідні.

– Та не потрібен мені твій спадок, мамо! Я приїхав, щоб ти мене пожаліла!

– Пожаліла? Тебе? А чого тебе жаліти? Ти закоханий. Одружитися хочеш. Щаслива людина!

– Та в тому-то й річ, що я-то хочу одружитися з Вірою, а от Віра…

– А що Віра?

– А от Віра не хоче ставати моєю дружиною. І виходить, що ніякий я не щаслива людина, а найнещасніша.

– Та ну?

– Ось тобі й добре, мамо.

– Що, серйозно? Не хоче виходити за тебе заміж?

– У тому-то й річ, мамо. Не хоче, і все тут.

– Вона зовсім, чи що? Чого це вона не хоче?

– Каже, що я інфантильний, ніде не працюю, живу за твій рахунок. І невідомо коли стану справжнім художником. А їй такий чоловік не потрібен.

– А їй-то не все одно, за чий рахунок ти живеш?

– Ні, мамо. Ось їй, виявляється, не все одно.

– Ну і навіщо тобі така дружина, якщо їй не все одно і вона не вірить у тебе і твоє майбутнє? – запитала Ганна Павлівна. – Знайди собі іншу.

– Яку ще іншу, мамо?

– Яку повірить у тебе!

– Та в тому-то й річ, мамо! – вигукнув Петро. – Мені не потрібна інша. Я Віру люблю. Розумієш ти чи ні? І якщо Віра не стане моєю дружиною, я із собою, – сумно промовив Петро, – точно що-небудь зроблю. І тому я прийшов до тебе, мамо. І мені плювати, що вона в мене не вірить. Я хочу бути її чоловіком! І тільки ти, мамо, можеш мені в цьому допомогти.

– Та чим я можу тобі допомогти?

– Поговори з Вірою, мамо. Як жінка з жінкою. Уговори її вийти за мене заміж. Дуже тебе прошу. Інакше я на все готовий. Ти мене знаєш. У нас, у художників, що не відбулися, душевна організація тонка. І великих навантажень не витримує. Врахуй це, мамо. Я зараз у такому стані, що на все готовий.

– Та годі, годі. Готовий він на все. Поговорю я з твоєю Вірою.

– Але ти не просто поговори, мамо. Ти вмов її.

– Та вмовлю, не сумнівайся. Не таких умовляла.

– А як же ти її вмовиш, мамо, якщо сама сказала, що Віра тобі не подобається?

– А до чого тут подобається чи не подобається? Я її з принципу вмовлю. Зрештою, не мені ж із нею жити, а тобі.

***

І вже наступного дня Ганна Павлівна призначила Вірі зустріч у себе вдома. Вони проговорили більше двох годин, і Ганна Павлівна змогла вмовити Віру вийти заміж за Петра.

Але, умовляючи Віру, Ганна Павлівна не знала, що ще тиждень тому Віра погодилася стати дружиною Петра; погодилася з радістю і без будь-яких умов.

– А тепер, – урочисто заявив Петро, коли згоду Віри було отримано, – нам потрібно зробити так, щоб моя мама почала до тебе добре ставитися.

– А хіба зараз вона до мене погано ставиться? – здивувалася Віра.

– Погано, – упевнено відповів Петро. – Але ми це виправимо.

– Як?

– Дня за три-чотири вона тобі зателефонує і запросить до себе в гості, – відповів Петро.

– Навіщо?

– Щоб умовити тебе стати моєю дружиною.

– А навіщо мене вмовляти? – здивувалася Віра. – Я й так згодна.

– Ось тому моя мама і ставиться до тебе погано, Віра, що ти і так згодна, – відповів Петро. – Але все зміниться, коли мама зрозуміє, що я без тебе жити не можу і не хочу, але при цьому я тобі не потрібен.

І мама почне тебе вмовляти вийти за мене заміж. І стане пропонувати тобі багато всього, аби ти погодилася. І що більше вона тебе вмовлятиме, що більше тобі запропонує, то більше ти їй сподобаєшся. У цій справі головне – не перегнути палицю.

– Це що означає?

– Це означає, Віра, не проси більше, ніж вона готова мені дати.

– А як я зрозумію, Петре, на що готова твоя мама?

– А це нехай тобі твоє жіноче серце підкаже, Віра.

І жіноче серце підказало Вірі все так, як потрібно. Ні більше, ні менше. А за тиждень до весілля на Віру було оформлено трикімнатну квартиру поруч із метро і дачу. А на її рахунок переказали обіцяну суму.

А вже на весіллі Анна Павлівна відвела невістку вбік, щоб сказати їй кілька слів наодинці.

– Якщо чесно, Віро, – сказала Анна Павлівна. – Спочатку ти мені дуже не подобалася. Я тебе не любила і не розуміла, що мій син у тобі знайшов. Але тепер я дивлюся на тебе по-іншому. У тобі немає жадібності та жадібності, яку я спостерігала у всіх попередніх жінок Петра.

Ти, Віра, по-справжньому горда жінка, яка не розмінюється на дрібниці, знає собі ціну і готова до труднощів сімейного життя.

Такій, як ти, я можу довірити свого сина. Ти чесна. Ти сміливо дивишся в майбутнє. Точно знаєш, чого хочеш. І точно знаєш, у що тобі обійдеться те, що ти хочеш. І невідомо ще, коли мій син стане великим художником і чи стане, але вже зараз я за нього спокійна. З такою, як ти, Віра, він не пропаде. І за своїх онуків я спокійна.

Вірі було ніяково чути всі ці одкровення. Настільки ніяково, що вона мало не зізналася, що все це придумав її син. Але… Подумавши, вона вирішила нічого не говорити, тому що свекруха їй теж тепер дуже подобалася, і Віра не хотіла псувати їй настрій.

КІНЕЦЬ.