Ключ звично повернувся у замку. Наталя переступила поріг квартири, де пройшло її життя. Сорок п’ять років… Кожна подряпина на шпалерах, кожна тріщина на стелі були до болю рідними. Особливо зараз, коли мами не стало.

Вона зняла чорну хустку, машинально розправила складки на темній сукні. У передпокої все ще стояли мамині капці – сині, з потертими задниками.

Наталя пам’ятала, як купувала їх минулої зими: “Мамо, давай нові візьмемо?” А вона все відмовлялася: “Ці ще згодяться…”

Ззаду почулися важкі кроки Олега. Брат зупинився у дверях, не проходячи далі. Щось було у його погляді… Щось незвичне, чуже.

– Наталко, нам треба поговорити, – голос у нього був хрипкий, наче застуджений.

Вона обернулася, вдивляючись у його змарніле обличчя. Останні дні далися їм обом нелегко – лікарня, похорон, нескінченні дзвінки родичам.

– Звичайно, проходь. Я зараз чайник поставлю…

– Ні, стривай. – Олег дістав із внутрішньої кишені піджака складені вчетверо аркуші. – Це документи на квартиру.

Наталя завмерла. У голові промайнули мамині слова, сказані рік тому: “Доню, ти завжди будеш тут господинею. Все твоє буде…”

– Квартира оформлена на мене, – Олег говорив тихо, але кожне слово било, як молотком. – Мама переписала її три роки тому.

Повітря, наче викачали з кімнати. Наталя схопилася за одвірок, відчуваючи, як підкошуються ноги.

– Що… що ти таке кажеш?

– Ось, дивися сама. – Він простяг їй папери, але вона не могла змусити себе взяти їх.

У вухах зашуміло. Перед очима спливли безсонні ночі біля маминого ліжка, коли та хворіла, нескінченні походи по лікарях, пігулки по годинах… Три роки. Весь цей час вона не знала…

– Ти… – голос зірвався. – Ти хотів залишити мене ні з чим?

Олег смикнувся, немов від ляпаса.

– Наташа…

– Шкода, – вона нарешті випросталась, дивлячись братові в очі, – але квартира завжди була моєю. Завжди. Це мій дім!

У тиші було чути, як капає вода із крана на кухні. Того самого крана, який вона стільки разів просила брата полагодити, а він не знаходив часу.

– Поясни мені, – Наталя стояла посеред вітальні, схрестивши руки на грудях. – Коли ти це встиг провернути?

Олег присів на краєчок дивана – того самого, що вони з мамою обирали п’ять років тому. Наталя тоді була проти: “Надто дорогий”. А він наполіг, навіть доплатив різницю.

– Нічого я не провертав, – він потер перенісся. – Мама сама так вирішила. У тебе є своя квартира.

– Своя квартира? – Наталя різко розвернулася до нього. – Ти про ту однокімнатну в хрущовці? Яку мені після розлучення довелося купувати за копійки?

– А я, значить, маю з дружиною та дітьми по орендованих кутах блукати? – У голосі Олега прорізалася сталь. – Ти ж знаєш, скільки я мамі допомагав усі ці роки.

– Грошима? – Вона гірко посміхнулася. – Звичайно. Переказував на картку і думав, що цього вистачить? А хто з нею ночами сидів? Хто лікарів викликав? Хто масаж робив, коли у неї спина віднімалась?

Він мовчав, дивлячись у підлогу. На журнальному столику лежали мамині окуляри – старі, в потертій оправі. Вона ніяк не могла звикнути до нових, що Олег привіз із Німеччини.

– Знаєш, що вона мені казала? – Наталя підійшла ближче. – “Доню, бережи брата. Він у тебе хороший, тільки гордий дуже”. А ти… ти навіть не сказав. Три роки мовчав!

– А що змінилося б? – Олег підвів очі. – Ти все одно не прийняла б це рішення.

– Рішення? – Вона схопила зі столу окуляри, стиснула їх так, що кісточки пальців побіліли. – Це не рішення. Це зрада. Ти ж знав… знав, як я люблю цей дім.

– І що тепер? – Він підвівся, височіючи над сестрою. – Ділитимемо мамину пам’ять? Будемо лаятися над її могилою?

Наталя поклала окуляри назад, дбайливо розгладила дужки.

– Ні, Олег. Я боротимуся. Тому що це мій дім. І мама… мама просто не могла так вчинити.

В кімнаті зависла важка тиша. За вікном шуміло місто – байдуже до їхнього горя, до розбитих надій та зруйнованої довіри.

Дзвінок у двері пролунав несподівано різко. На порозі стояла тітка Валя – мамина молодша сестра. У руках вона тримала стару господарську сумку, потерту по кутках.

– Я думала, ви вже роз’їхалися, – вона переводила погляд із Наталії на Олега. – А ви, дивлюся, все ділите…

– Тут нема чого ділити, – Олег відвернувся до вікна. – Все вже вирішено.

Тітка Валя пройшла в кімнату, по-господарськи розташувалася в улюбленому маминому кріслі.

– Вирішено? – Вона похитала головою. – Віра стільки мучилася з цим рішенням. Все казала: “Валю, як же їх не образити? Як вчинити правильно?”

Наталя завмерла:

– Про що ти говориш?

– А то ти не знаєш? – Тітка Валя почала ритися в сумці. – Віра мені всі вуха продзижчала. Олежка грошима допомагає, ремонт сплатив, ліки дорогі. А ти, Наталю, поряд завжди. День і ніч була готова прибігти.

Вона дістала пачку старих конвертів, перев’язаних вицвілою стрічкою.

– Ось знайшла вчора, коли документи розбирала. Віра писала мені, коли я жила у Миколаєві. Почитайте, може, зрозумієте що.

Наталя взяла листи тремтячими руками. Мамин почерк – акуратний, з легким нахилом праворуч. “Валю, рідна, як же важко зважитися… Наталя не пробачить, якщо дізнається. А Олег… адже він теж має рацію по-своєму. У нього сім’я, діти ростуть…”

– Мама ніколи… – голос Наталії зірвався. – Ніколи не казала, що їй тяжко.

– Звичайно, не говорила, – тітка Валя зітхнула.

– Вона вас обох більше за життя любила. Боялася обирати між вами.

Олег відійшов від вікна, взяв наступний лист: “Може, я не правильно роблю, сестричка. Але у Наталки хоч ця маленька квартира є, а Олежка мій все по орендованих. І онуків до себе привезти до ладу не може …”

У кімнаті повисла тиша, що порушувалась тільки шелестом паперу. А потім тітка попрощалася, і пішла.

Наталя сиділа на кухні, коли почула телефонну розмову брата за стіною.

– Так, Михайловичу, думаю, за цю ціну піде швидко. Район гарний, метро поряд.

Кухоль в її руках затремтів. Продати. Він хоче все продати.

– Олеже! – Вона відчинила двері в кімнату. – Ти що задумав?

Брат квапливо попрощався зі співрозмовником:
– Передзвоню пізніше.

– Отже, продати вирішив? – Наталя відчувала, як усередині все закипає. – Думаєш, мама для того тобі квартиру залишила?

– А що мені з нею робити? – Він розвів руками. – Жити тут я не можу – далеко від роботи. Здавати – лише проблеми наживати…

– Зате гроші – жодних проблем? – Вона гірко посміхнулася. – Знаєш, я все думала – чому? Чому ти так вчинив? А тепер зрозуміло. Тобі ж завжди тільки гроші були важливими!

Олег зблід:
– Не смій. Не смій казати, що я не любив маму.

– А як мені ще думати? – Вона зробила крок до нього. — Ти навіть не запропонував мені її викупити. Відразу – продавати.

– Звідки у тебе такі гроші? – Він відвернувся. – Сама знаєш, скільки зараз квартири коштують.

Наталя раптом відчула страшну втому. Сіла на диван, провела рукою по старенькій подушці.

– Знаєш, що найстрашніше? – Голос її став тихим. – Я все думаю: а що б ти зробив, опинися на моєму місці? Якби я отримала квартиру, а ти залишився ні з чим?

Олег завмер. В кімнаті зависла важка тиша.

– Я… – він затнувся. – Я б зненавидів тебе.

– Ось бачиш, – вона сумно посміхнулася. – А я не можу тебе ненавидіти. Ти ж мій брат. Єдиний.

Він повільно опустився поряд із нею:
– Наталко, я не хотів… Правда не хотів, щоб так вийшло.

Ранок видався похмурим. Наталя стояла біля вікна, дивлячись на сірі хмари. Вони з Олегом проговорили майже всю ніч.

– Я все обдумав, – голос брата пролунав несподівано. – Є пропозиція.

Вона обернулася. Олег виглядав змарнілим, під очима залягли тіні.

– Давай так: ти залишаєшся жити тут. А я отримую частину грошей із твоєї квартири. Продаси її, а гроші віддаси мені…

– Але ж документи…

– До біса документи, – він махнув рукою. – Ти маєш рацію – це твій дім. Завжди був твоїм. Просто… – він зам’явся. – Допоможи мені хоч трохи. Мені справді потрібні ці гроші, Наталко.

Вона дивилася на брата, бачачи в ньому раптом того хлопця, якого колись захищала у дворі від хуліганів.

– Знаєш, а мама була мудріша за нас, – Наталя підійшла до буфета, дістала стару фотографію – вони втрьох на дачі, щасливі, усміхнені. – Вона вірила, що ми зможемо домовитись.

– Пробач мені, – Олег узяв фотографію, провів пальцем по маминому обличчі. – За все вибач. Я… я б ніколи не пробачив собі, якби ми припинили спілкуватися.

Наталя обняла брата, уткнулася обличчям у його плече:

– І ти вибач мені. За різкі слова, за образи…

За вікном почав накрапувати дощ. Але у квартирі стало тепліше – наче мама дивилася на них звідкись зверху, та посміхалася – її діти таки змогли почути одне одного…

А ви що скажете, мати слушно вчинила, залишивши квартиру синові? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.