— Бабуся навчила, спасибі їй за це величезне, – каже Лариса, – ми з сестрою у неї дуже багато часу в дитинстві проводили. Вважай, що всі канікули і вихідні.

А бабуся була рідкісна рукодільниця: і куховарити, і шити, і в’язати.

Лариса – молодша з двох сестер. Марія старша за неї на 3 роки. Марійка від бабусі успадкувала тільки талант пекти пироги. А для того, щоб чаклувати з шиттям, вишивкою чи спицями, дівчинка була не надто посидючою. Тепер уже в обох сестер сім’ї та діти.

— Марійка заміж вийшла добре, як мама вважає, вдаліше за мене, – ділиться Лариса, – у її чоловіка своє житло, машина вже була. У батьків чоловіка невеликий свій бізнес. Тепер у сестри вже двоє діточок, замислюється про третього.

Сама Лариса вважає свої досягнення скромнішими. Дітей і в неї двоє: хлопчики-погодки. Ще в декреті сидить, а житло, як у багатьох – іпотечне.

— Чоловік поки що один працює, – каже Лариса, – важко, слів немає. Добре хоч, що діти одностатеві: одяг передається від старшого молодшому. Ну і багато чого я сама їм в’яжу.

Сім’я економить кожну копійку, бюджет розрахований, меню вивірене. Жодних зайвих витрат Лариса дозволити собі не може. Тож, якщо трапляються свята та інші приводи, купівля подарунка в бюджеті здатна проробити істотну дірку.

— Якщо справа стосується жіночого свята або нового року, – каже Лариса, – тут вміння мої рукодільничі і виручають. Свекрусі до ювілею зв’язала шаль. Мамі – вишила недорогий комплект білизни, а вийшло – ошатно і красиво. Загалом, кручуся і викручуюся. Кому кофтинку, кому шапочку. Незадоволених начебто не було. Навпаки, подруги і родичі наполягають на тому, щоб я щось змайструвала.

— Куплене – воно без душі, – каже двоюрідна сестра Лариси Вероніка, – десятки людей у такому ж, а в тебе все в єдиному екземплярі.

— Ось і коли в Марійченої доньки наближався ювілей – 5 років, – продовжує Лариса, – я вирішила зробити їй подарунок своїми руками.

Відзначати свято сестра вирішила вдома, з ріднею, двома-трьома подругами та їхніми дітьми. Покликали в гості і Ларису, і Вероніку.

— Чоловік працював, піти не зміг, – ділиться жінка, – старшого дворічного сина з собою взяла, а молодшого вирішила залишити зі свекрухою. Однорічному синові такі збіговиська – зайве, та й напружувати інших горластим малюком не хотілося.

А племінниці в подарунок Лариса зв’язала симпатичного ведмедя, м’якого, кумедного, у смугастому светрі. І її подарунок викликав фурор. Сестра і маленька іменинниця залишилися дуже задоволені.
— Яка ти рукодільниця, – розцілувала Ларису Марія, – такого більше ні в кого немає! Який красень.

З іграшкою племінниця не розлучалася все свято, фотографії її з подарунком тут же були викладені мамою в соцмережі. Навіть потримати іграшку вона не дала нікому з присутніх на святі дітей.

— Ларис, – зателефонувала наступного дня двоюрідна сестра Вероніка, – моя донька весь вечір у сльозах провела. Так їй твій ведмідь сподобався. Зв’яжи нам схожого, я заплачу.

— Ну що робити, – зізнається Лариса, – дитина ж. Тим паче – теж рідня. Дівчата-ровесниці. По 5 років. Я однакових іграшок не в’яжу, про що Вероніку й попередила. Попросила її дати грошей тільки на матеріал.

— Та я сама все куплю, – пообіцяла Вероніка, – скажи тільки скільки чого треба на такий розмір ведмедя.
Привезла сестра все необхідне для роботи наступного ж дня. Пряжа для ведмедика була на тон світліша від тієї, з якої Лариса зв’язала іграшку для племінниці, а на светр замість блакитної та білої Вероніка купила зелену та помаранчеву. Через два тижні готового ведмедика Лариса віддала.

— Як ти могла, – зателефонувала ще через день Марія, – ти казала, що наш ведмедик один такий. Я всім тебе нахвалюю, іграшкою хвалюся. А ти? Вероніка виклала фото доньки з іграшкою. Їхній ведмідь кращий і миліший. Ти не повинна була робити їм. Усі наші спільні рідні сказали, що їхній ведмідь яскравіший.

— Вони різні, Марійко, – відповіла сестрі Лариса, – і потім, а чому не повинна була? Вероніка просила, пряжу купила сама. Та й що тобі з того, що всі говорять? У магазинах продаються абсолютно однакові речі, і ніхто не влаштовує трагедій через те, що інший купив точно таку саму.

— Гаразд, – не вгамовувалася сестра, – я рідна, а Вероніка двоюрідна. Могла б і відмовити. І так уже ми змирилися з тим, що на всі свята отримуємо від тебе не подарунки, а саморобки якісь. Але вже дарувати однакові іграшки всім дітям у рідні – це перебір.

— Так стало прикро, – зізнається Лариса, – то нахвалювала, в мережу викладала моє рукоділля, а тепер – змирилися вони? Я просто жебрачкою себе відчула.

Марія з Ларисою не розмовляє. Мама для сестер знайшла примирливу пропозицію.

— Треба було не ведмедя Веронічиній дівчинці робити, а кота, наприклад, – сказала мама Ларисі, – тоді б і не було нічого.

— Ну якого кота, якщо замовили ведмедя? – дивується Лариса.

— Ти ось що, – вислухавши, висловилася свекруха жінки, – давай я спонсоруватиму і приходитиму, щоб із хлопчаками допомогти, а ти починаєш в’язати своїх ведмедів. І виставляй у соцмережах на продаж. Раз через них такі пристрасті розгорілися, мабуть, матимуть неабиякий попит.

— Мама в чоловіка мого – просто золото, – згодна Лариса, – треба спробувати зробити так, як вона сказала. Тільки от як тепер помиритися із сестрою?

Як вважаєте, чи має Марія право ображатися на Ларису? Вона не повинна була робити другого майже такого ж ведмедика для іншої дівчинки? Чи Ларисі нема за що вибачатися, якраз Марія її образила?

Що думаєте про ситуацію загалом?

КІНЕЦЬ.