Мій чоловік так багато напрацювався вчора на дачі, і у мене руки й ноги важкі, – з сумом говорить кума моя 65-річна Галина. – Наша ділянка кілька років бур’яном просто заростала, не до неї нам було зовсім весь цей час. В цьому році поїхали ось з батьком наводити порядок, адже там і посадити потрібно багато чого посадити, та так до всього взялися, що тепер постійно лише лежимо. Цього разу я сама просила зятя допомогти напевно вперше в житті, але де там, то не на часі для нього. Відмовився відразу він нам допомагати.

Дочці Галини, Тамарі, 33 роки, з Петром вони в шлюбі живуть вже 8 років.

Живуть окремо, платять кредит, виховують двох дочок п’яти і чотирьох років.

І з найперших днів Галина завжди приймає у вихованні своїх маленьких онучок найактивнішу участь.

Про те, що чекає дитину Галина дізналася, коли старша дівчинка була ще зовсім маленькою.

Тягати коляску Тамарі в поліклініці заборонили категорично, потім прописали постільний режим і, звичайно, допомога була дуже потрібна жінці в цей час, адже їй було самій дуже непросто.

Сама Галина практично кожного дня ходила до своєї дочки, як на роботу: гуляла з коляскою, допомагала по господарству, бігала за дорученнями дочки в магазин і в аптеку, відпускала доньку в поліклініку, купала внучку, розводила суміші.

За пару тижнів до народження другої донечки і зовсім переселилася до доньки з зятем, а додому повернулася, тільки тоді, коли другий малятку виповнився місяць.

Та й після цього приходила постійно: у дітей був різний режим, коли молодша гралася, старша спала, і навпаки.

Поодинці сидіти з ними цілий день Тамарі було б дуже важко, і мати, що називається, підставила плече у найважчий час для сім’ї своєї єдиної донечка і не скаржилася ніколи на це.

– Років до трьох старшої доньки я жодного дня не пропустила, їздила до них, як на роботу, допомагала цілими днями, робила у них, практично, усе – згадує Галина з сумом. – Постійно у них щось робила, просто так не сиділа ні хвилини ніколи. Те купати, то гуляти, то готувати, то в поліклініку на огляд допомогти сходити. Дочка досі мені дзвонить – мамо, не можеш приїхати? Я жодного разу не відмовила! Відкладаю свої справи і біжу до них, і аби вранці поїхала, додому повертаюся пізно ввечері.

Останнім часом, втім, стало легше: дівчатка вже великі, граються удвох, Тамара справляється з ними і одна.

Тепер то сама Галина з чоловіком хоч на улюблену дачу нарешті змогли вибратися.

– Добралися до роботи добре, що називається, – говорить Галина.

Чи то перерва така велика позначилася, чи то справ на дачі накопичилося через край, то чи просто вже немолоде подружжя втомилося з віком, і те, що раніше було легко і із задоволенням, тепер вже не під силу – активна робота на дачі закінчилася в цей раз не дуже добре.

– Мабуть, батько наш жваво взявся за роботу на дачі, адже її дійсно дуже багато там, перепрацював, зараз лежить, важко йому. А зять навіть розмовляти не захотів зі мною на тему допомоги, ось так. Перший раз в житті попросили його щось нам допомогти, адже не справлялися самі, до цього ніколи до нього не зверталися до нього, особливо, за допомогою. Навпаки, я сама вічно на допомогу летіла до них.

Те, що Петро, зять Галини, дачу зовсім не любить, відпочинок за містом не розуміє, а вже в сільськогосподарських роботах брати участь і зовсім не готовий, відомо було ще до весілля.

Перше ж прохання про допомогу в городі від майбутніх на той момент тестя і тещі наречений їх дочки відхилив на льоту, заявивши, що при всій повазі, їздити на дачу він не буде, і працювати там теж, казав, що заздалегідь попереджає, що про роботу на дачі якусь до нього краще не звертатися. Це не його, і крапка.

– У цьому році перший раз попросили допомоги, бо вік вже не той, важко нам з чоловіком дуже, а хочеться щось посадити, бо ціни зараз високі, на пенсію одну не проживеш, а роботи там накопичилося багато за весь час, що я туди не їздила, – каже Галина. – А він стоїть на своєму – ні, мовляв, і все! Це ваша дача, я вам нічого не винен. Я кажу – Петре, не соромно ж тобі взагалі ось так нам в допомозі відмовляти? Я щодня ходжу до вас, на перший поклик, і мию у вас, і прибираю, і з дітьми сиджу, хоча теж не винна вам нічого. А він мені і заявив – ви, каже, не мені допомагаєте, а своїй дочці допомагаєте! Ні, ну як так? Начебто я не з його дітьми сиділа, не йому вечері готувала, не його квартиру мила.

Тепер Галина з чоловіком дуже образилися на зятя, тепер жінка не знає, чи ходити до доньки щось допомагати чи ні, вона розуміє, що в домі зятя робила жіночу роботу, яку робити мала її донька, але хіба це важко зрозуміти, що й Петрові вона робила цим послугу, адже вони завжди могли кудись піти, поки теща сиділа вдома з дітьми.

Але зять вважає, що він вчинив правильно і його вини ні в чому немає.

КІНЕЦЬ.