— Мамо, тату, у мене для вас новина! Бабусенько, раз уже ти тут, можеш приєднуватися.

Софія переможно поглянула на батьків.

— Тату, ну залиш уже свій тренажер, у мене важливе повідомлення.

Тато Артем перестав крутити педалі, витер обличчя.

— Чому, коли я на тренажері, у тебе важливе повідомлення, наче з офісу президента зателефонували?

— Тату, ну правда, тобі краще сісти.

— А лягти можна?

— Артеме, припини, бачиш, донька хоче щось важливе сказати, — попросила мама Віра.

Бабуся Валя поправила сиві локони і всілася зручніше, щоб не пропустити жодного слова правнучки.

— Ну гаразд, кажи, що там у тебе… іспити, мабуть, не здала…

Софія невдоволено фиркнула.

— Ось іще, стала б про це переживати… коротше, батьки, заміж я виходжу…

Прабабуся Валя охнула і злегка хитнулася, погляд її був спрямований на Софію, вона пильно намагалася розгледіти живіт і одразу подумала: «Невже в положенні Соня наша…»

У мами Віри затремтіли губи, миттєво промайнуло перед очима дитинство Софії, і ось… заміж, як же все швидко.

— Та-аак, — сказав тато, ляснувши себе по колінах, – це виходить вісімнадцять років, сім місяців… і готово – можна заміж виходити… за кого ж, хотілося б дізнатися…

— Ну за Микиту, за кого ж іще.

— Софійко, ти наче з Максимом дружила…

— Мамо, коли це було, у десятому класі…

— Ага, а на першому курсі хто тебе проводжав, — нагадав тато, — здається, Кирило.

— Тату, це взагалі несерйозно, він мені не потрібен… загалом, за Микиту виходжу.

— Точно за Микиту? А то, може, завтра передумаєш…

— Тату, годі знущатися…

— Правда, Артеме, постався серйозно до вибору дочки… шкода, мама зараз у санаторії…

— Ага, це після того, як мама п’ять років Софію на танцювальний водила, до того нерви попсувала, що тепер щороку в санаторій рветься, нервову систему собі відновлює, — нагадав Артем.

— Так-так, Ганнусі немає, шкода, а то я ніяк не можу розібрати, — прабабуся Валя знову подивилася на живіт правнучки.

— Загалом, готуємося до весілля, — урочисто заявила Софія.

— А чи треба? Може так розпишетеся? — запитав тато Артем.

— Без весілля, чи що? — здивувалася мама Віра. — У нас он Максим три роки тому одружився без усякого весілля… але тоді були обмежені в коштах, а зараз уже молодшу дочку цілком можемо видати гідно.

— «Гідно» — це як? — незворушно запитав тато.

— Гідно — це коли сукня, ресторан, машина… лімузин… — почала перераховувати Софія.

— У мене гарна машина, цілком підійде…

— Тату, ти знущаєшся?

— Ну а що, ляльку на капот і вперед!

— Лялька — вчорашній день, зараз сучасне оформлення, і взагалі це не твоя турбота, оформлять люди…

— Ага, моя турбота значить грошенят насипати?

— Артеме, чого ти знущаєшся? Зрозуміло, що за все треба платити, але ж це весілля…

— Ой, та головне, щоб встигнути, — вставила слово баба Валя…

— Куди встигнути? У РАЦС чи що? — запитав Артем. — Їй всього вісімнадцять, та й нареченого ще не бачили. Напевно, такий самий шмаркач…

— Тату, Микиті вже двадцять виповнилося…

— Треба ж, який старий! — гикнувши, сказав Артем.

— Всипати б вам обом ременя, щоб подумали перш…

— Кинь ти свої середньовічні замашки, — сказала Віра, — треба все обговорити і познайомитися з батьками Микити, а потім уже порахуємо, у скільки обійдеться.

Артем зітхнув.

— Плакав мій причіп з вашим весіллям…

Софія надула губи.

— Подумаєш, якийсь причіп, у мене весілля… і май на увазі, татку, машину треба… ну хоча б іномарку…

Артем вклонився в ноги дочці.

— Ось дякую, хоч на іномарку згодна, а то вже я думав, де б грошей на лімузин взяти, хотів уже нирку продати, свою, звичайно…

— Артеме, ти нестерпний!

— А ти, Віро, наївна, точно так само, коли ми з тобою познайомилися. Правда, тоді твоя наївність виглядала дуже привабливо, чого не скажеш зараз.

Ти подивися, їй всього вісімнадцять і наречений недалеко пішов, а ви тут весілля плануєте з лімузинами, зі стрічками, з ляльками… ой, ну вас, коротше, до мене звертатися з готовим рахунком, а там уже подивлюся, за що платити і чи варто того.

Весільний день: Очікування та реальність

Сукню Софія замовила пишну, стягнула себе корсетом, як квочка.

Кільце хотіла з діамантом, і наречений, тряхнувши своїх батьків, таки купив кільце з діамантом. Вечір замовили в ресторані, гостей покликали чоловік сорок.

Тато Артем намив свого жигуля, прикрасив стрічками, але Софія категорично відмовилася.

— Ой, я свого часу, як твій дідусь покликав мене заміж, пішки готова була до РАЦСу йти, — сказала бабуся Ганна, яка з’явилася на той час із санаторію.

А прабабуся Валя підтакнула їй.

— От-от, коли я заміж виходила у своєму селі, так за мною на коні приїхали, бо машина зламалася… і-іх, та як нарядили конячку, стрічки на гриву повісили, та з вітерцем до самого райцентру…

— Бабусю, це минуле століття, зараз не так заміж виходять, — урезонила бабусь онука.

Прабабуся Валя хіхікнула:

— А що змінилося, дітки ж з того самого місця виходять, як би ви не «женилися»…

Ось настав цей день.

Софія, у сукні, наче в хмару закутана, у вікно дивиться, нареченого чекає. А його немає. Де ж там весільний кортеж? А не видно.

Крутиться, як дзиґа, нервує… прабабуся Валя зітхає, неспроста ж онука так заміж захотіла, все про одне думає, раптом малятко чекає.

Тато Артем для хоробрості хильнув, сидить на кухні і підколює:

— Ну все, наречений повз проїхав, зараз обручки (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) з діамантами «скине» за спекулятивною ціною і гуляти поїде.

— Тату!

— Артеме! Пожалій дитину, вона сама не своя…

— Знайшла дитину, розкрутила нас на кілька сотень, ех, плакав мій причіп…

— Та гаразд, твій причіп, аби не зганьбитися, — охає бабуся Валя.

Приїхав наречений. Трошки спізнився.

Видно, що сам хвилювався, волосся трохи скуйовджене, готовий схопити наречену і до РАЦСу.

А ні, його біля під’їзду так «випробовували» на міцність, усі ласкаві слова змусили згадати, та через мотузочку стрибати, загалом, з’явився наречений змучений, швидше б уже розписатися.

Швидко до РАЦСу помчали, бо з цією програмою викупу, яку тамада влаштував їм, ледь на церемонію не запізнилися.

Пройшов тиждень.

Тато Артем відпочиває морально і фізично, змирився, що донька заміж вийшла.

Ну а що, роком раніше, роком пізніше, зате справа зроблена, тепер можна і на причіп накопичувати.

Місяць минув, молоді живуть на орендованій квартирі.

Ще місяць минув, тато Артем видихнув:

«Наче пронесло, — подумав він, — нехай живуть, а то стільки грошей вбухано».

І ось ще тиждень пролетів, і Софія заявляє батькам: розлучаємося.

Тато Артем біля тренажера ледь не впав, новина вразила його.

— Як? Чому? — запитала Віра. — Він тебе образив?

— Ще б пак! — Фиркає Софія. — Занадто багато претензій з його боку… загалом, характерами не зійшлися…

Бабуся Ганна зітхає, вже вона-то в подробицях знає характер онуки.

Прабабуся Валя, примруживши підсліпуваті очі, знову намагається розгледіти, чи є живіт у Софії…

— Софійко, а ти часом… — запитує мама Віра, подумавши те саме, що й прабабуся Валя.

— Мамо, все нормально, ми ж не в середньовіччі живемо.

Прабабуся Валя заспокоюється.

— Головне, не в положенні, — озвучує вона.

Тато Артем, ляснувши себе по лобі, безсило сідає на (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) диван.

— Скільки зусиль, скільки грошей, Боже мій, одну машину тільки нарядити, скільки пішло…

— Тату, не засмучуйся, цього року заміж вже точно не вийду, — обіцяє Софія.

— Ось дякую, дочко. А якщо вийдеш, то вже не повертайся звідти — «із заміжжя», а то я так ніколи на причіп не назбираю.

— Арте-ееме, — каже докірливо Віра.

— До речі, Віро, — Артем згадав, — і ти, Софіє, май на увазі. Не тільки цього, а й наступного року на весілля не розраховуй, тому що у нас з матір’ю срібне весілля наступного року, ось на нього гроші і підуть.

Нам можна, у нас за чверть століття все перевірено.

А ти, дочко, рости давай, жодного тобі весілля найближчим часом, поки характер не підженеш під сімейне життя.

Яка ж динамічна і життєва історія! Вона і смішить, і змушує задуматися.

Як ви гадаєте, чи були батьки надто поблажливими до бажань дочки, чи все таки так рано зараз виходити заміж зовсім не актуально?