– Куди ви народжувати зібралися? Ми ж на дачу збираємо! – обурюється свекруха. Такими темпами ще років десять збирати

Сварилася вся сім’я через мою вагітність, а точніше ми з чоловіком тепер не спілкуємося з його мамою, позицію якої підтримує свекр та брат чоловіка. Свекруха каже, що я все зруйнувала, хоч могла послухати розумних людей, це вона про себе, зрозуміло, і тоді все було б добре. Дуже у цьому сумніваюся.

Мені тридцять років, одружена сім, живемо з чоловіком у своїй двійці, яка мені відійшла у спадок від бабусі. Ми там зробили гарний ремонт, як кажуть, “на віки”, обставили, живемо другий рік. Нещодавно розрахувалися за автокредит. З чоловіком обоє працюємо, ні в кого нічого не просили, всі самі якось наживали.

Тепер ми вирішили, що готові до появи дитини. Є хоч якась стабільність, зарплатня, моральна готовність. Та й вік уже такий, що далі відкладати неварто. Тому ми пройшли обстеження та вирішили зайнятися продовженням роду.

Завагітніти вдалося швидко, але рідним новину розповіли лише після першого триместру. Мої батьки сприйняли радісно і з полегшенням, мама дуже переживала, що будуть проблеми, адже в її роки перша вагітність у тридцять була винятком і викликала побоювання лікарів. А ось реакція свекрухи була іншою.

– Як вагітна? І що, народжувати збираєтесь? А як же наші плани, ми ж на дачу збираємо! – ось що ми почули від неї замість привітань.

Дача – це окремий пункт у житті свекрухи. Вона її хоче, як розповів чоловік, уже років з двадцять, але все ніяк не виходить. Це не дивно, тому що судячи з вимог, вона хоче не дачу, а заміський будинок для цілорічного проживання. А це зовсім інші гроші.

До того ж, вимоги свекрухи постійно зростають і множаться. Тому грошей все ніяк не вдається нагромадити. За словами чоловіка, починалося все з “хоч якоїсь дачки, щоб овочі та ягоди вирощувати”, потім “щоб хоч переночувати можна було”, потім “щоб влітку хоч пожити”, ну і далі по наростаючій.

Тепер вона мріє про міцний цегляний будинок у два поверхи, з опаленням, ванною та теплим туалетом у будинку, скляною верандою, повністю мебльований, зрозуміло, з великою ділянкою та акуратними грядками.

Коштує таке задоволення як гарна квартира. Батьки чоловіка далеко не олігархи, тому таких грошей вони не мають, але вони постійно збирають. Ті самі двадцять років і збирають. Але це у них виходить погано, бо завжди є якісь непередбачувані витрати та й у відпустку на щось з’їздити треба.

Останні років п’ять свекруха взялася за цю справу всерйоз. Збиралася сімейна рада, на якій були вона з чоловіком, обидва їхні сини і я, молодший брат чоловіка неодружений. Свекруха оголосила, що дати бути, але збирати вона збирається на неї “усім світом”. Тобто вкладатися мають усі. Тому що потім ця дача перейде у спадок дітям, які вже працездатні і теж мають вкладатися.

Мені вся ця схема не подобалася одразу, але я мовчала. Чоловік погодився, я не стала суперечити, він мене заспокоїв, що це ніяк не позначиться на нашому добробуті. Так що переживати нема про що. До моєї вагітності так і було.

На дачу збиралося якось не дуже. Я знала, що чоловік віддає за місяць пʼять тисяч. Сума відчутна, яку він заробляв на шабашках, щоб, як і обіцяв, ця ситуація на фінансах сім’ї не відбивалася. За моїми підрахунками, за пару-трійку років можна було зібрати на дачу, з урахуванням, що, за словами свекрухи, вони з чоловіком і молодший син теж гроші несуть у скарбничку.

Але збираємо вже п’ять років, а кінця цього заходу не видно. Скільки вже зібралося, свекруха не каже, відповідаючи фразою “поки мало, не вистачає”. У мене складається таке відчуття, що збирається там все тільки з грошей мого чоловіка, а решта учасників цієї кампанії навіть не напружується.

Інакше я не можу пояснити цю реакцію на звістку про мою вагітність. Тоді замість привітань ми отримали купу закидів, що мали плани, а ми всіх підставляємо. Найбільше страждала з цього приводу свекруха. Вона дорікала синові, що він обіцяв допомагати, а зараз я піду в декрет, нам самим не вистачатиме і він уже не зможе вкладатися в подальше накопичення. Чоловік таку ситуацію не виключав, адже зараз такі, непередбачувані часи.

– Можна було й почекати, домовлялися ж! От купили б дачу, тоді б і народжували дитину, а так ви нас усіх підвели! Ще й сказали, коли щось робити пізно”, – не вгамовувала свекруха, кожну розмову зводячи до цієї теми.

Чоловік, який спочатку намагався відповідати стримано, перестав тримати себе в руках і відповідав досить грубо. Свекруха ображалася, а чоловікові назвонювали батько і брат, які переконували його, що по-перше, з матір’ю так розмовляти не можна, а по-друге, він насправді підвів усіх.

Я одного разу не витримала і сказала свекрусі, що на її рожеву мрію можна збирати ще років з десять, коли народжувати буде пізно. Я так знущатися над своїм організмом не хочу, та й важко буде з дитиною. Мені вже тридцять років, у нашій сім’ї всього вистачає, а втілювати у життя вигадки свекрухи ми зобов’язані.

Після цього з нами два тижні не розмовляли, попередньо прочитавши мені та чоловікові довгу лекцію, що ми невдячні егоїсти, які думають лише про себе, забувши про святий обов’язок допомагати батькам.

Найспокійніші два тижні були останнім часом. Але потім свекруха змінила гнів на милість і прийшла з пропозицією – вона сидітиме з нашою дитиною, а я вийду на роботу, щоб наш матеріальний стан не погіршувався, і ми далі могли давати гроші на дачу.

Я відмовилася від такої щедрої пропозиції, мені хочеться самій бути поруч із дитиною. Якби у нас була гостра потреба, то я б з вдячністю сприйняла пропозицію, але в нас такої потреби немає. Є свекруха та її мрія, заради якої всі повинні лягти кістками.

Чоловік мене підтримав, тепер ми обоє впали в немилість. Нам не дзвонять, не вітають із святами, не кличуть на сімейні урочистості. Мені байдуже, а от чоловікові, як би він не приховував, від цього боляче. Але прогинатися під дикі вимоги мами ми не збираємося.

Якщо для неї дача важливіша за відносини з власним сином, то це її проблема. У нормальній сім’ї такої ситуації просто не могло б статися. У віці свекрухи час навчитися правильно розставляти пріоритети.

КІНЕЦЬ.