– Куди дівається наша їжа і продукти, Артеме? — ну вже сил у мене ніяких нема! – скрикнула я, зазирнувши після роботи до холодильника.

Ми стали жити з мамою мого чоловіка, переїхали до неї на її запрошення в район, а свою квартиру віддали дочці й зятю. Віра Степанівна сама сказала, що нам треба окремі холодильники, бо вона таке, як ми, не їсть. Але з нашого постійно щось зникає.

Все почалося з того, що я помітила: то шматок ковбаси пропав, то баночка йогурту. Я спочатку подумала, що Артем сам з’їв і забув сказати. Але потім почала помічати, що навіть ті продукти, які він точно не їсть, як-от сиркова маса чи шоколад, теж зникають.

— Артеме, ти бачив, куди поділась курка, яку я вчора приготувала? — запитала я якось ввечері.

— Ні, я не їв. Може, ти забула, що її з’їла? — відповів чоловік, навіть не відриваючись від телевізора.

— Я? З’їла цілу запечену курку? Серйозно?

— Ну я звідки знаю? — він роздратовано знизав плечима.

Я вирішила вести спостереження. Поклала у холодильник упаковку дорогого сиру і спеціально запам’ятала, як він лежить.

Наступного ранку заходжу на кухню — половини сиру нема. І це вже не могло бути випадковістю.

— Віро Степанівно, ви, бува, не брали нашого сиру? — вирішила я все-таки запитати.

Вона сиділа на дивані, переглядаючи свої серіали, і навіть не глянула в мій бік.

— Ні, навіщо мені ваш сир? Я ж казала, що в мене свої продукти.

— Просто я помітила, що в нас постійно щось зникає з холодильника. Може, ви випадково взяли? — я намагалася тримати голос спокійним.

— У тебе що, параноя? — раптом різко відповіла вона. — Я не чіпаю ваших продуктів, а якщо в холодильнику щось пропадає, то це, мабуть, ти сама з’їдаєш і забуваєш.

— Ага, я ж і ковбасу, і курку, і сир сама з’їдаю, — пробурмотіла я собі під ніс, але промовчала, бо сперечатися не хотілося.

Наступного разу я вирішила піти далі. Купила банку згущеного молока, написала на кришці маркером дату й поставила її в холодильник. Через два дні банки не стало.

— Артеме, це вже не смішно! — сказала я чоловікові ввечері, коли він повернувся з роботи. — У нас зі столу зникають продукти!

— Ти точно не плутаєш? — він підозріло глянув на мене.

— Та скільки можна? Я не плутаю! Це точно не я, і, враховуючи, що нас тут троє, хтось цим займається!

— Ну, мама ж каже, що вона нічого не бере, — невпевнено пробурмотів він.

— А ти серйозно віриш? Я вже підозрюю, що вона все це і забирає!

Але він тільки махнув рукою.

Якось я вирішила зайти до її кімнати, щоб узяти пилосос, і випадково помітила в кутку пакунок. Відкриваю — а там наша ковбаса, сир, і навіть банка згущеного молока, на якій ще маркером дата написана.

— Віро Степанівно, це що? — запитала я, стоячи з пакетом у руках.

— Ой, ну ти тільки не починай. Це я взяла, бо в мене своє закінчилося, а до магазину не хотілося йти. Я ж думала, що вам не шкода! — вона навіть не намагалася виправдовуватися.

— Не шкода? Ви серйозно? Ви навіть нічого не сказали!

— Ну і що? Це ж дрібниці. Що ти, не наїдаєшся через це? — вона зневажливо махнула рукою.

Того вечора я знову розповіла все Артемові, але він лише втомлено відповів:

— Ну, це ж мама. Не будемо через це роздувати драму, правда? Я з нею поговорю і буду сам їй купувати, що вона захоче.

І от тепер я не знаю, що робити. Нічого ж не змінилося! Говорити з нею марно — вона лише віджартовується. Чоловік абстрагувався, бо не хоче конфлікту з мамою. А продукти продовжують зникати, і в мене вже просто немає сил.

Порадьте, як діяти в такій ситуації? Може, я щось роблю неправильно? Але це ж не нормально – те, що чудить свекруха, хіба ні?

Джерело