Кросівки? Н, ну ти серйозно мені оце говориш? – почала мама без “привіт. доню”, – Я тут на хліб гроші позичаю. їсти за що придбати не маю, а ти там собі спокійно одяг купуєш модний. А коли мамі передаси на життя. Чи поїхала і на кордоні вже про всіх забула?

У Канаді я із донькою уже майже два роки. Як тільки дозволили, я виїхала за океан від таких сусідів і вже тоді знала, що не зможу повернутись додому ніколи. Тож одразу по приїзді почала будувати наше із донькою життя із нуля на новому місці.

Хто тут є. той не дасть мені неправду сказати – нас не чекають. Тобто, ти приїздиш, отримуєш певну допомогу, а далі сам, все сам. Хочеш жити, їсти, одягатись, мусиш подбати про себе і твій добробут, тільки у твоїх руках.

Я працюю, чи не з першого дня прибуття. Так, я прибиральниця і мені не соромно. Звісно, в Україні я була менеджером, мала у своєму підпорядкуванні два десятки людей, але нині я керую хіба пилосмоком. Робота основна є і знайшла підробіток. Не густо, але на життя вистачає: оплачую квартиру, купую їжу і одяг, утримую нас двох із донькою.

Вдома у мене залишилась мама. Після розлучення я не мала вибору іншого і переїхала до неї на певний час. Могла б я орендувати і власне житло, але донька була маленькою. а часті лікарняні у моїй компанії не вітались. мама моя не працювала. тож могла виручати із онукою.

Три роки мама не працювала і роботи не шукала. До того. як я до неї переїхала причиною були негаразди зі здоров’ям. Я їй вірила. адже це була мама моя, як тут засумніватись. А після переїзду нашого, недуга відступила, але роботу вона не шукала саме через онуку: хто ж з нею буде?

Я утримувала нас трьох, зарплатня дозволяла. Про те, аби іти на роботу мама ніколи не говорила, а я й не настоювала на цьому. Якось дивно було рідній мамі сказати “іди працюй”, правда?

Ну а коли під Києвом орда стояла, так я виїхала спочатку до Польщі, потім у Німеччину. а нині я в Канаді. Пропонувала мамі їхати з нами, але вона не хотіла й чути про те, що потрібно рідну квартиру залишити.

І от, уже другий рік я по мірі можливості передаю мамі певну суму на життя. Вона ж і досі не працює – говорить. що через всю цю ситуацію в столиці роботу знайти нереально просто.

В минулому місяці я була трішки занедужала і певний час не ходила на на роботу, ні на підробітки. Одна пані місцева відмови мені і тепер я не маю одного з моїх підробітків, треба новий шукати. От і вийшло, що грошей ледь вистачає на життя. звісно. мамі я теж не перекинула в цьому місяці нічого, тут аби самим вижити, про маму годі й казати.

Вчора поділилась із мамою радістю: місцева знайома придбала досить вартісні кросівки, але походивши трішки. зрозуміла, що пролетіла із розміром. Запропонувала мені відкупити, а я й погодилась. зручні і дуже якісні кросівки. були моєю мрією. адже ноги на роботі втомлювались дуже, а я все економила на собі. А тут можна повертати поступово гроші. тож я погодилась. майже одразу мамі скинула фото обновки. Мене переповнювали почуття, тож вирішила поділитись.

Мама подзвонила мені і сказала, що я не мала права навіть думати про те, щоб собі щось придбати, адже вона на хліб мусить гроші позичати. Мовляв. я про неї не думаю і не дбаю зовсім.

Свого часу мама мене прийняла. чим дуже мені допомогла, я не можу просто так про це забути, відчуваю себе зобов’язаною їй.

Але нині у моєму житті все кардинально змінилось, я тут не на заробітках, я тут намагаюсь життя своє влаштувати. Та частина зарплатні. яку я мамі передаю. вона мені тут потрібна край. То не від того що зайве, а тому, що я собі в чомусь відмовила.

Не знаю, як і бути, мама щодня телефонує, скаржиться мені на життя, на те, як їй важко там одній вижити, адже ситуація складна дуже.

А мені тепер доводиться обирати, про кого ямушу дбати: про маму рідну, чи про донечку свою. А як тут вирішиш, якщо вони обидві мені дорогі?

КІНЕЦЬ.