«Чупакабра знову атакує» – такий сюжет я з чоловіком подивилася ввечері по телевізору. В новинах розповідали, що кілька днів тому у сусідній області невідома істота понищила у фермерів худобу. Навіть вдалося її сфотографувати.

Й хоч світлина була досить розмита, проте й так наганяла страху.

Перед тим як заснути мені було лячно навіть сходити води попити у темну кухню. Довелося просити чоловіка. А він тільки пальцем крутив біля скроні. Добре, що син відгукнувся.

Вимкнули телевізор, погасили світло.

Як на зло, на небі світився повний місць. Я не могла зімкнути ока.

Заворожено дивилася на яскраве світло небесної сфери. З казок пам’ятала, що саме в такі ночі й бродять вовкулаки та подібна їм нечисть. Але скоро денна втома дала знати про себе.

Крізь сон до мене долетіло гарчання. Звіриний голос було чути десь поряд. Спочатку подумала, що то чоловік. Але ж ні. Його хропіння я впізнаю з тисячі.

Біля ліжка щось ворухнулося й знову гарчання. Боже милостивий. Невже «чупакабра».

З темряви на мене дивилися хижі очі. Я так голосно закричала, що чоловік аж підскочив. З просоння він не зрозумів що сталося й почав махати руками в темряві. Як ще мені пощастило, що я не потрапила під його руку.

Коли ввімкнули світло, то побачили, кількамісячне щеня. Воно з переляку тулилося до сина, який прибіг на мій крик. Виявилося, що він таємно від нас підібрав на вулиці цуценя.

А той почувши вночі хропіння чоловіка прийняв його за своїх.

Тієї ночі ми не забудемося.

КІНЕЦЬ.