Мій чоловік – жадібний і лінивий скупердяй. Жаль, що я не знала про це раніше. Замість того, щоб шукати посаду із нормальною зарплатою, він вирішив заощадити на найелементарніших речах. У результаті ми з ним посварилися, і він поїхав до батьків.

Я ніколи не замислювалася над змістом фрази “З милим – рай і в курені”. Напевно, це пов’язано з тим, що я працюю з 16 років і навчилася сама себе забезпечувати. З Антоном ми познайомилися у будівельному магазині, де я на той момент була виконавчим директором.

Він через кілька місяців переїхав до моєї квартири, а ще через рік ми одружилися. Все було добре, поки я годувала нас обох. Ні, він не сидів удома, а також ходив на роботу, де у нього не було жодної серйозної відповідальності і, зрештою, високих заробітків.

Але я сподівалася, що його чоловічі амбіції одного разу візьмуть гору, і мій Антон почне заробляти. Як виявилося, чоловіка і так все влаштовувало. Мир у нашій сімʼї закінчився, коли у нас народилося маля.

Чесно кажучи, коли я дізналася про вагітність, то дуже нервувала. Я розуміла, хто в нашій сім’ї – основний здобувач. Але чоловік запевняв мене, що влаштується на нову роботу та зможе забезпечувати нас трьох. Я повірила.

В результаті, Антона вистачило лише на кілька місяців підробітку на новому місці. Потім він знову повернувся до своєї безтурботної та копійчаної офісної посади.

Мене почав напружувати такий стан речей. Я розуміла, що з немовлям я ще, як мінімум, рік не зможу вийти на роботу. Запаси раніше відкладених грошей добігали до кінця. Добре, що з обох боків то фінансами, то продуктами допомагали батьки. Але ж я не звикла так жити! Якось я зірвалася і прямо сказала Антону, що настав час щось міняти в нашому житті.

– Звичайно, Катюша, ти абсолютно права. Але справа не в тому, що я мало заробляю, а в тому, що багато витрачаєш. Я днями все підрахував і зрозумів, як нам заощадити майже половину моєї зарплати – з натхненням поділився зі мною чоловік.

Я погодилася на його заощадження. Ех, якби я знала, чим вона для нас обернеться. У нас добігали кінця запаси побутової хімії. Антон приніс додому аж два пакети миючих засобів і прального порошку.

– Ось, я все купив всього за 220 гривень, – резюмував задоволений чоловік. Але я його захоплення не поділяла.

Перший же мій похід у душ із новим гелем викликав у мене подразнення шкіри. Я спробувала себе заспокоїти, що, можливо, щось з’їла. Але наступного ранку висипка пройшла. Увечері вона з’явилася знову. Гель для душу я викинула.

Засіб для миття посуду викликав у мене таке ж роздратування. А потім я зрозуміла, що й у холодильнику чоловік навів ревізію. Дешева ковбаса та заморожені овочі невідомого походження, мабуть, мали закрити наші потреби в їжі на цілий тиждень.

Я з нетерпінням чекала вечора, щоб поговорити з Антоном про його уявну економію. А мій благовірний укотре мене здивував. Він приніс ще продуктів: йогурти, сир та олію. Я вже хотіла похвалити свого здобувача, поки, за звичкою, не подивилася на термін придатності всіх продуктів. Виявилося, що він закінчився ще тиждень тому.

– Уявляєш, кохана, як мені пощастило? За третину ціни купив цілий пакет молочки! – радів чоловік.

А ось у мене приводів для радості не залишилося, я була в люті:

– Ти зовсім з глузду з’їхав? Ти знаєш, що повний пакет прострочених продуктів додому притягнув? А якщо в мене буде отруєння? Ти забув, що я годую дитину? Мало тобі висипки в мене на тілі після твоїх невідомих миючих засобів, потрібно щось серйозніше? Та я на ліки більше витрачу! Кому потрібна така економія? Сам їж свою прострочку! Збирай свої речі та вали до батьків!

Я виштовхала чоловіка за двері та розплакалася. Невже я не бачила, що живу разом із таким чоловіком? Вже ввечері мені зателефонувала свекруха і почала розпитувати про те, що в нас сталося. Звичайно ж, Антон усе викладав так, ніби я – шалена істеричка, а він – бідний, затюканий чоловік.

Але коли свекруха почула про прострочені продукти, то відразу стала на мій бік і пообіцяла поговорити з сином. Зважаючи на все, Антон залишився при своїй думці і не вважав себе в чомусь винним.

Наступного дня до мене приїхали мої батьки. Вони допомогли викинути всі ноу-хау, які прикупив Антон, і привезли з собою коробку нормальної побутової хімії та пакет із продуктами.

– Не хвилюйся, доню, все добре буде, – сказав мені батько. – поки ти сидиш у декреті, можеш переїхати до нас, а свою квартиру здавати в оренду. А там і на роботу вийдеш. З малюком ми тобі допоможемо, ми ж – сім’я.

Мама стояла і хитала головою, погоджуючись з татовими словами. Вона тільки підійшла до мене і тихенько спитала:

– Ти остаточно все вирішила? Може, ви ще помиритеся?

Але я зрозуміла, що не зможу пробачити нерозсудливість Антона і обов’язково подам на розлучення. Кому потрібен чоловік, якому простіше годувати дружину та сина тухлятиною, ніж шукати високооплачувану роботу?

Якщо ж ми залишимося разом, то після декрету я знову годуватиму всю сім’ю. Ну,  ні, я краще витрачу гроші на сина, а не на жадібного лінивого пройдисвіта Антона.

КІНЕЦЬ.