– Поліна Андріївно, щось ви сьогодні без настрою. Чи трапилося що? – Запитала Алла Федорівна, побачивши, що колега не може зосередитися на звіті, без кінця п’є каву, і весь час мовчить.

– Зазвичай, вона любила поговорити, обговорити останні новини. А тут – ніби поряд сидить, а за фактом – відсутня.

– Ох, Аллочка, не питай. Біда в мене. Схоже, син скоро розлучиться. І швидше за все, я залишусь у всьому винною.

– Розлучиться? Нічого собі! – Здивувалася Алла Федорівна, – вони ж, начебто, нормально жили. Років чотири вже, якщо не помиляюся? І невістку ви завжди хвалили. Невже загуляв хтось із них?

– Краще б загуляв, я б ні до чого тут була! А так… Тепер, якщо що, то всіх собак на нас із чоловіком повісять. От і роби людям добро, – Поліна Андріївна ледве стримувала сльози.

– Це точно, – не дарма кажуть: не роби людям добра, вони тобі зла не вчинять. Так що ж сталося?

– Це довга історія.

– Так до кінця робочого дня ще три години. Все одно ви працювати не можете.

– А звіт?

– Звіт зачекає.

– Дякую. Так … Не знаю, з чого почати.

– Почніть спочатку.

Поліна Андріївна задумалася на кілька секунд, і почала свою розповідь:

– Чотири роки тому, ти не помилилася, син одружився. Ми подарували йому квартиру. Майже все життя на неї збирали. Адже він у нас єдиний. Так хотілося, щоб не поневірявся з сім’єю по орендованих квартирах, як ми колись.

– Хоч як не збирали, а тільки на двокімнатну наскребли. Але все одно – син був дуже щасливий. І його наречена – також.

– Свати – то ті взагалі дифірамби нам співали. Дякували. Воно й зрозуміло: донька у них – найстарша з трьох, де їм було на житло зібрати. Словом, старт у дітей вийшов чудовий. Час показав, що не лише старт.

– Досить швидко вони перетворили квартиру на затишне гніздечко. Андрій у нас рукатий, по будинку все сам уміє робити.

– Весь у батька. Іра, невістка моя, гарною господинею виявилася. Все у неї на місці, все зі смаком. І порядок у домі вміє навести, і готує чудово.

– Дивилася я на них і раділа. Ну, а коли вони мені подарували онуку, то я взагалі на сьомому небі була від щастя.

– Бігала до них, з малечею допомагала. Вони ж зовсім поряд живуть, хвилин десять ходьби. Так до неї прив’язалася, не розказати.

– Не здивували, Поліна Андріївно, – усміхнулася Алла Федорівна, – всі знають, що онуків люблять більше дітей.

– Так я цю приказку сто разів чула, а що вона значить, не розуміла. Зараз онука для мене – просто світло у віконці.

– Як подумаю, що син із невісткою розлучаться, серце від страху завмирає. Дуже внучку шкода: вона так прив’язана до Андрія.

– Тож на чому я зупинилася? Ах, так: усі ці чотири роки син із невісткою жили дуже добре. Іра навіть у декреті примудрялася грошей заробити. На цій, як її?

– На віддаленні?

– Так. Ніколи вони не скаржилися один на одного, нас поважали. Знаю, що батькам Іри допомагали. Не глобально, але все-таки. Словом, все було гаразд.

– І раптом минулого тижня невістка дзвонить, запрошує в гості. А насамкінець, багатозначно так додає, мовляв, мої теж приїдуть. Є розмова.

– Ну все, думаю, невже розлучатися надумали?! Прийшли ми з батьком, зі сватами поцілувалися. За стіл сіли, по чарці підняли.

– Бачу: батьки Іри у напрузі. Отже, вони, як і ми не знають, навіщо нас покликали. Нарешті Іра оголосила, що вони з Андрієм збираються продати квартиру.

– Любі наші батьки, – натхненно почала вона, – ми вирішили поміняти квартиру на більшу. Тісно нам уже, і донечка підросла. Потрібно їй окрему кімнату організувати.

– Справа хороша, – кажу я, – а гроші на доплату зібрали?

– Ні, – відповідає невістка, – гроші є, звичайно, але не стільки. Тож Андрій візьме кредит.

– А що? Це вихід, – підтримали дочку свати, – не помітите, як виплатите.

– Ще як помітять, – кажу, – це ж кабала не на один рік. І взагалі – навіщо це все? Квартира у вас простора, дитині лише два роки. Є час зібрати гроші, та обійтися без кредиту.

– Вони сто років збиратимуть ці гроші, – заперечив сват, – дивишся, до пенсії переїдуть. А так, нормально житимуть уже зараз.

– А зараз вони живуть ненормально? – Уточнила я, – якщо так, дайте їм грошей на різницю квартир. Ми свій внесок внесли.

– Звідки у нас стільки? – обурилась сваха, – у нас ще діти є.

– Тоді й говорити нема про що. Ми категорично проти продажу квартири. Правда? – Це я до чоловіка звернулася.

Не встиг він відповісти, як невістка видала:
– А нам ваш дозвіл не потрібний. Ми вже вирішили. Просто повідомляємо вас.

– Краще б вона цього не казала. Мій чоловік дуже розлютився і твердо сказав:
– Доведеться спитати дозволу. Тим більше, що квартира оформлена на мене. А я – проти продажу.

– На вас? – Закричала Іра, і повернулася до Андрія, – це правда?!

– Син мовчки кивнув головою. Андрій, звісно, ​​про це знав. Ми на самому початку з ним домовилися, що оформимо дарчу трохи пізніше.

– Потім просто закрутились, постійно відкладали. То він не міг, то ми. Однак ніхто з нас не збирався змінювати рішення. І ми з чоловіком ніколи не вважали цю квартиру своєю.

– А тепер виходило, що саме провидіння нас врятувало.

– Врятувало від чого?

– Алла, ну, подумай. Продадуть вони квартиру, куплять нову в кредит, який висітиме на Андрії, а потім? Хто доручиться, що цей шлюб назавжди?

– Перше непорозуміння показало, хто є хто. А якщо розлучення? Ділити доведеться – спільну квартиру. А Андрію – і кредит сплачувати, і аліменти. Він же свої права не відстоюватиме. Я його знаю.

– Поліна Андріївно, адже все це лише припущення.

– Припущення? Ні, люба моя! Ти чула б, що говорила моя улюблена невістка, яку ми забезпечили житлом, і допомагали всі чотири роки, коли дізналася, що квартира не належить Андрію.

– Вона кричала, що ми ошуканці, зрадники, що вона розлучиться з нашим сином, позбавить його батьківських прав і ніколи, чуєш, ніколи не дозволить нам спілкуватися з її дочкою. Розумієш? Її дочкою!

– Нічого собі! Показала своє справжнє обличчя…

– Не знаю, що й думати. Свати, до речі, теж у позу стали. Сказали, що ми не порядні люди, і ввели їх в оману.

– А Андрій що?

– Було видно, що йому це дуже не подобається. Але він мовчав, не втручався. Чекав, мабуть, що ще цікавого почує від своєї ненаглядної.

– І що прикро, Аллочко, конфлікт цей виїденого яйця не вартий. Вони мають нормальне, просторе житло. Сучасне. Там можна жити ще років з десять, поки внучка підросте.

– Вже повір, на той час і дарчу оформили б, і грошей накопичили. Ми б також взяли участь. Чому ні, коли все добре, по розуму? А тепер? До чого такий поспіх? Навіщо кредит? Багато запитань, та жодної відповіді.

– А про погрози та образи, я взагалі мовчу. Вона навіть дитину приплела! Нічого святого! Два дні минуло, а я все не можу заспокоїтись.

– Чоловік – той взагалі сказав, що за будь-якого розкладу, ноги його більше в тій квартирі не буде, і її він на поріг не пустить. А якщо вони не попросять вибачення, то дружненько підуть квартиру шукати.

– Молодець! Все вірно! – зраділа Алла Федорівна.

– Що ж тут правильного? Ну, про пошуки квартири – це він згарячу, а ось про те, що більше не хоче бачити невістку – це серйозна заява. Якщо все якось уляжеться, довго їй доведеться з ним відновлювати контакт.

– Ну, а ти? Якщо що – вибачиш її?

– Не знаю. Дуже вже Іра мене розчарувала. Я навіть не розумію поки, що мені більше хочеться: щоб вони помирилися, чи, щоб розлучилися. У будь-якому разі, відносини між нами зіпсовані.

У цей момент у Поліни Андріївни задзвонив телефон.

– Хвилинку, – кинула вона колезі, – це син. Треба відповісти.

– Алло? Так, синку… Не хвилюйся, цього слід було чекати… Звичайно…

Поклавши телефон на стіл, Поліна Андріївна подивилася на Аллу Федорівну. У цьому погляді були біль, переляк, нерозуміння. І водночас – полегшення.

– Що? – Запитала Алла Федорівна.

– Вона вимагає розлучення. Сьогодні Андрій переїде до нас.

– Ви задоволені?

– Я думала, що в неї вистачить розуму розв’язати проблему мирним шляхом. Але розуму, схоже, немає.

– Звісно, ​​ні. Подумаєш, образилась! Що ж тут такого? Ну, не оформили документ, і що? – Аллу Федорівну буквально прорвало.

– Хто їй винен, що вона сама жодного разу за квартиру не платила, і в документи не заглядала? Навряд чи Андрій їх ховав.

– А ви кажете, що вона гарна господиня. Та я кожну річ у своїй квартирі знайду за мить! Навіть іграшку! А тут – тека із документами! Сама винна, і сама ж усіх звинуватила, замість того, щоб уникнути, розібратися.

– Ні, не вірю, що вона добра дружина. Мені здається, вона вдавала.

– Чесно кажучи, Аллочко, – сказала засмучена Поліна Андріївна, не хочеться аналізувати все це. Гидко.

– Збираймося. Додому скоро…Буде все, як Бог дасть.

КІНЕЦЬ.