Кожного Великодня мене переслідує одне й те саме питання, наче паска без начинки: а коли в тебе буде дитина, Орисю? І от сидиш ти з маківкою у формі яйця, обліплена родиною, а всередині бурлить тільки одне – чому всі так вперто вважають, що твоє життя – це народна рада? Цього разу не витримала і мало не кинулась до тітки Зінаїди з ложкою холодцю. Але давайте спочатку

Кожного Великодня мене переслідує одне й те саме питання, наче паска без начинки: а коли в тебе буде дитина, Орисю? І от сидиш ти з маківкою у формі яйця, обліплена родиною, а всередині бурлить тільки одне – чому всі так вперто вважають, що твоє життя – це народна рада?

Цього разу не витримала і мало не кинулась до тітки Зінаїди з ложкою холодцю. Але давайте спочатку.

Минулорічний Великдень був, скажімо так… з присмаком хронічної втоми. Не фізичної, а моральної – коли тебе вже вісімнадцятий рік питають, чому ти не привела на світ дитинку, а ти вже восьмий рік поспіль не знаєш, як відповісти без того, щоб когось образити або не врізати вербою.

Я йшла в кухню з кошиком, а на зустріч мені вже летіла тітка Зіна, як пильний радар.

– Орисю, доню, а ти вже знаєш, як коляска вибирається? Бо годинник цокає, – кинула вона на льоту, якби це був турнір з репродуктивного дзюдо, вона б уже мала чорний пояс.

Я ковтнула повітря, як оселедець перед співом, і сказала:

– А знаєш, тітко, я от досі не вирішила – мені коляску з амортизаторами чи з катапультою, щоб з таких розпитувань якраз вилітати.

Зінаїда тільки пирхнула і пішла далі кудись із шумом і шарудінням, наче політичний прогноз.

Максим, мій чоловік, тим часом стояв з татом у дворі й теревенив про якісь автозапчастини, навіть не здогадуючись, що в хаті точиться баталія на тему: “Чиї гени встигнуть реалізуватися першими?”

Пізніше, коли ми вже сіли за святковий стіл, почалося традиційне “хто де, з ким, і коли вже нарешті”. У нас за столом усе було як у сімейному ток-шоу:

– А он Маринка вже другу дитину чоловіку подарувала, а молодша за тебе! – крикнула тітка Люба, запхавши в рот шмат вареного м’яска.

– А ми, між іншим, дуже чекаємо на онуків, – долучилась моя мама, дивлячись на мене так, ніби я мала негайно піти на другий поверх, щось зробити, і повернутися на десерт.

Я відклала ложку з салатом, усміхнулась дуже чемно і сказала:

– А я, між іншим, дуже чекаю, коли мене запитають, як я себе почуваю, а не це…

Мовчанка. Грім серед ясного пасхального неба. Навіть баба Катерина зупинила ложку з хроном і яйцем на півдорозі.

Максим стиха схопив мене за руку під столом.

– Сонце, тримайся, я з тобою. Але, може, не варто було так емоційно, бо дід Іван тепер ковтнув не туди…

Я тихенько хихикнула. Ми з Максимом давно вирішили, що дітей не хочемо. Принаймні поки що. І не тому, що ми якісь дивні. А просто – не хочемо. Ми щасливі удвох. Подорожуємо, відкриваємо нові місця, нові рецепти, й іноді нові слова в словнику, бо, чесно кажучи, після таких свят дуже хочеться вигадати щось міцніше за “ой, леле!”

Після того обіду ми з Максимом вийшли на вулицю – дихнути. Було гарно: квітнева зелень, сонце, запах диму від шашликів і села. І оце все було би чудово, якби в голові не крутилась фраза “час іде, Орисю…”

– Ну як тобі цього разу? – спитав Максим, заглядаючи мені в очі.

– Як завжди. Вони не чують. Усі чекають, що ми змінимося, мов весняна погода.

– Може, наступного року ми просто не приїдемо?

Я подивилась на нього, як на бога. Не Ісуса, звісно, але точно святого, бо ця думка була мені близька, як мої улюблені капці.

– Серйозно?

– Абсолютно. Ми з тобою – дорослі люди. Можемо провести Великдень як хочемо. Без натяків і примусового споживання ковбас.

Того вечора ми вирішили, що наступного року – жодного “а коли вже дитинка”. Жодних пояснень. Ми знайдемо гарне місце в Карпатах, чи десь у лісі, чи навіть у звичайному готелі біля озера – аби нас було двоє, аби були паски, кава, і повна тиша від усіх “добрих порад”.

І ми так і зробили.

Наступний Великдень провели в дерев’яному будиночку на Закарпатті. Ранок починався зі співу пташок і кави на терасі. Ми разом пекли паску – криво, але смачно. Ми святкували по-своєму – з червоненьким, глінтвейном, книжками і без жодного натяку на “біологічний годинник”.

Ми пірнули в це свято, як у теплу ванну. Спокій. Легкість. І головне – щирість.

Але коли я виклала кілька фото в Instagram, мені одразу написали: “А де батьки? А де святковий стіл? А ти може при надії, бо схудла чи поправилась?”

Я сиділа, дивилась на той коментар і думала: невже людям настільки турбує чуже щастя, якщо воно не вписується в їхній сценарій?

Тому я вирішила поділитись цією історією з вами, мої дорогі.

Може, ви теж проходите крізь ці самі пасхальні допроси. Може, ви ще не наважились сказати “ні”. А може, вже вчитеся жити по-своєму.

Тож скажіть мені, як ви справляєтеся з тиском від рідних? Чи вдається вам зберігати свої кордони і водночас не втратити зв’язок із родиною?

Давайте поговоримо про це. Бо, як не крути, сім’я – це важливо. Але ваше “так” і ваше “ні” – це святе.

Джерело