Минулого тижня до мене подзвонив син й просив прийняти в себе онуків. Та не на кілька днів, а на два тижні, бо вони з дружиною вирішили влаштувати собі відпочинок на курорті без дітей.

Навіть не запитав чи ми з батьком не проти, чи є у нас якісь плани на цей період. Він попросив це, не сумніваючись у тому, що ми не відмовимо.

Навіть почав перераховувати, які речі привезуть із собою. Я перебила його на пів слові, й прямо сказала, що цей варіант навіть не розглядається. Син, мабуть, не очікував на таку відповідь, бо кілька секунд мовчав, а потім питає: “А чого, так?”

А причина проста. Вони з невісткою абсолютно не дбають про виховання дітей. Хлопці ростуть розбещеними та капризними, вони звикли, що батьки потакають усім їх забаганкам.

До старших абсолютно ніякої поваги. Минулого разу, коли були у нас в гостях, дідусь не захотів їм давати до рук свою колекцію марок, яку збирав десятиліттями, то онуки взяли їх без дозволу. І не просто для того, щоб подивитись, а клеїли їх в альбом, як звичайні наклейки. Ми не знали, як реагувати.

Чоловік пішов прогулятись, щоб трохи заспокоїтись, а коли повернувся додому, то подзвонив сину й сказав, щоб самих онуків у нас більше не лишали. Стали батьками, то хай дивляться за своїми нащадками. Та це лише один випадок, до цього, таких історій було безліч.

Розкришували печиво по всій хаті, зламали пульт від телевізора, розбили мою улюблену вазу. Мені не звично, що діти не знають ніяких меж. Сина ми виховували не надто суворо, але такого, як він своїм дітям дозволяє, йому не дозволяли. Кожного разу, як приходять онуки, ми не знаємо чого ще від них чекати.

Син образився й сказав, що діти поживуть в іншої бабусі, якщо для нас це така проблема. Ситуація не приємна, але два тижні жити, як на пороховій бочці я теж не хочу.

КІНЕЦЬ.