Кожного місяця десять років ми з чоловіком вкладали свекрусі в руки по 20, а потім і 30 000 гривень. Вона мило дякувала і бігла в банк оплачувати борг по квартирі.

Ми не відпочивали і їли лише те, що самі в селі вирощували. Коли останній платіж було покрито ми запитала маму Віталія, коли будемо оформляти квартиру на нас. Але це не входило в плани свекрухи. В неї вже був інший план і він виявився не на користь нам.

– Тут точно є 30 000 гривень? – перепитала свекруха того дня.

– Так, ледь нашкребли цього місяця, – відповіла я стиха, але всередині мене все кипіло.

– Хм, молодці, – скривила губи вона. – Давайте сюди, бо час підтискає, треба терміново погасити цей місячний платіж.

Я дивилася на неї, не розуміючи, чому вона поводиться так, ніби ці гроші їй належать по праву від народження. Зрештою, ми ж не для себе ці кошти вносимо, а за її квартиру, яку вона обіцяла нам “подарувати” відразу, щойно всю суму буде виплачено. Але на той момент я й подумати не могла, що обіцянка може виявитися порожнім звуком.

Мене звати Олеся, і я вже десять років як невістка цієї “прекрасної” жінки – нашої гіпотетичної благодійниці. Я пригадую, з чого все почалося: у свекрухи була квартира в місті, куплена в кредит. Але платити його самостійно вона не могла (чи не хотіла, хто її знає).

Ми з Віталієм тоді жили в селі, тяжко працювали: він будував паркани, я підпрацьовувала репетиторкою онлайн і допомагала на фермі. Зрозуміло, що грошей особливо не водилося, проте перспектива мати свою квартиру – хай у майбутньому, хай і не дуже швидко – здавалася дуже заманливою.

Свекруха тоді лагідно заглядала в очі, говорила: “Діти мої золоті, квартиру ж все одно вам лишу! Ще трохи, і ви станете міськими людьми. Давайте разом заплатимо кредит, а я потім перепишу її на вас!” І ми повірили. Моя довірливість уже тоді мала б насторожити, але ми були молоді, хотіли краще життя.

Життя ж у селі, чесно кажучи, було не з медом. Ми відмовлялися від будь-яких зручностей – забули про нові меблі, про відпочинок, про хоча б якусь розвагу. Натомість щомісяця клали конвертик у руки свекрухи, а вона радісно відправляла гроші на погашення боргу. Принаймні, я так думала.

Потім свекруха почала натякати на якісь додаткові витрати. “Ой, лишенько, там ще відсотки зросли, ось треба раз заплатити більший внесок, – пояснювала вона. – Хочеш не хочеш, а банк вимагатиме ще 10 000 зверху!” І ми вірили, цупили гроші з останніх заначок, заощаджували на всьому, навіть на їжі.

Але найгірше, що, коли ми намагалися з’ясувати суму боргу, щоб проконтролювати, скільки залишилося виплат, свекруха переконувала, що “краще вам цього не знати, нерви берегти треба”. Це було дивно, проте хто я така, щоб сумніватися у чесності “матері”, яка нібито хоче добра своїм дітям?

І от днями ми нарешті мали повернути останню частину цієї суми – ніби заключний акорд. Уже десять років минуло, ми з Віталієм переступили через власні бажання, витримали купу випробувань і постійних свекрушиних претензій. “То ви занадто мало їсте, – казала вона, – треба ж сил набиратися, щоб працювати більше”, або “Ага, ти купила собі нову кофту? То, може, у вас забагато вільних коштів?”. Як же мене це дратувало!

Далі почалися найцікавіші події. Коли кредит, за її словами, було погашено, ми попросили свекруху виконати свою частину договору: переоформити квартиру на нас. Я точно пам’ятаю наш із Віталієм хвилюючий ранок, коли ми приїхали до нотаріуса (свекруха, звичайно, “не могла” сама оплатити оформлення, це теж лягло на нас). Сидимо, чекаємо… А свекруха не з’являється.

Через три години від неї прийшло повідомлення: “Вибачте, не виходить сьогодні, дуже зайнята. І взагалі… поки що я не готова передавати квартиру. Потрібно дещо уточнити з документами”. У мене просто щелепа відпала. Які ще уточнення? Ми ж усе домовилися, заплатили цю купу грошей!

Потім, зрозуміло, вона не брала трубку кілька днів. Сусідка натякнула, що бачила, як свекруха з якимось чоловіком виходила з нотаріальної контори. Я відчула, як у мене підкошуються коліна. Виявилося, що вона вже давно переоформила квартиру на свою старшу дочку, а точніше – на нашу деверуху, яка взагалі “ні до чого”, і це все без нас, тихенько, поки ми збиралися та вірили в казку.

Коли ми нарешті зловили свекруху вдома, то розмова була непростою. Я згадую її, як туманну катавасію із сварок та докорів.

– Мамо, як так можна? Ми ж увесь цей час платили за вашу квартиру! – Віталій ледве стримував емоції, але голос у нього дзвенів.

– Не кричи на мене! – крізь зуби просичала свекруха. – Це моя власність, і я робитиму з нею, що вважатиму за потрібне. Я, до речі, нічого вам не винна.

– Але ж ви обіцяли нам цю квартиру, – втрутилася я, в голосі тремтіла образа. – Ми вже десять років економили на всьому.

– Я могла передумати. У мене є ще дочка, їй теж треба десь жити, – буркнула вона. – Вам ніхто не забороняє й далі працювати і накопичувати на власне житло.

Отут мене прорвало. Я згадала кожен наш з Віталієм стрес, кожен неоплачений відпочинок, кожну свого часу відкладену мрію, щоб віддати свекрусі ще пару тисяч гривень зверху. І все це – в жменю піску. Ще жодна людина в житті мене так не обманювала.

У моїй уяві промайнули ситуації за ці роки, які раніше я списувала на невинні звички свекрухи, але тепер зрозуміла, що це був справжній характер: вона завжди маніпулювала, обожнювала хвалитися своєю “добротою”, а потім виставляла рахунок. Пам’ятаю, як до нас приїжджали гості, а вона відразу нахабно пропонувала: “За оренду столів і стільців лишіть мені пару сотень гривень, адже мої ж речі.”

Або щоразу, коли дарувала на свято якусь дрібничку, потім поміж іншим нагадувала: “Ну, я ж не скупилася, то тепер ви теж не пасіть задніх.” Здавалося, їй потрібне було не тепло рідних, а вигода.

Коли я врешті схаменулася, що нас просто-напросто “використали”, злість почала переходити у відчай. У нас наразі немає житла, немає заощаджень, бо всі гроші віддавали у борг свекрухи. Ніхто не поверне нам ці роки важкої праці.

Звісно, ми думали судитися, але ж документів, які підтверджують наше “спонсорство”, немає: ми, як довірливі телятка, носили гроші готівкою прямо їй у руки. Вона цього тільки й чекала.

Тепер, озираючись назад, я тільки дивуюся, як могла не помічати настільки кепського, нахабного ставлення свекрухи. Можливо, була засліплена надією на світле майбутнє? А може, просто мені хотілося вірити в чесність і порядність ближчих родичів. Я ніколи не думала, що рідні можуть так підставити, відверто обманути.

Та що ж робити далі? Ми з Віталієм збираємося знову починати все з нуля, хоча наші друзі кличуть нас переїжджати в інше місто, де вони пропонують роботу і дешевшу оренду. Ми всерйоз це розглядаємо, адже бажання терпіти свекруху більше немає. Я не збираюся виправдовувати її поведінку, а вона, певно, не змінила б свого характеру й під дулом пістолета.

Тепер, дорогі читачі, хочу звернутися до вас:

Як нам ставитися до свекрухи? Чи забути про неї раз і назавжди?

Я відверто не знаю, чи зможу сама пробачити і рухатися далі без образ. Але життя триває, і мені треба шукати свій шлях до спокою та справедливості.

Джерело