– У сенсі, ти їдеш у санаторій?! – голос Людмили Аркадіївни тремтів від обурення.

– А хто буде зі мною в лікарню ходити? Хто суп варитиме, таблетки розкладатиме?! Ти взагалі подумала, перш ніж ось це ось усе затівати?!

Літня жінка стояла в дверному отворі, як грозовий стовп. Домашній халат у квіточку, сиве волосся, обличчя бліде, але очі горіли – образою, докором, викликом. У цій позі було більше сили, ніж у будь-якій її хворобі.

Олена мовчки продовжувала складати речі в стареньку валізу, яку витягла з антресолей напередодні.

– Я просто поїду на десять днів, мамо, – промовила вона, намагаючись тримати голос рівним.

Не дивлячись на матір, вона методично складала футболки, халат, книжку, аптечку.

– Усе куплено. Холодильник забитий. Марія Іванівна пообіцяла заходити, тобі не доведеться…

Двері маминої кімнати грюкнули так, що задзвеніла люстра. Через тонку стінку донеслося скривджене приглушене бурчання:
– Собі ти, значить, не відмовляєш. А я тут нікому не потрібна… нікому… Ти мене кидаєш…

Олена застигла над розкритою валізою, її долоня лежала на складеній піжамі. Усередині все стислося в тугу грудку. Точно так само, як у дитинстві, коли вона принесла додому четвірку з математики.

Мама тоді теж грюкнула дверима. Не лаяла – ображалася мовчки. А маленька Олена ходила тінню весь вечір, почуваючись винною.

Зараз їй сорок п’ять. Але тіло все ще пам’ятало, як це – бути поганою донькою. Розчарувати. Зробити “не так”.

Календар
Олена опустилася на кухонний табурет, дивлячись на настінний календар із кошенятами. Календар давно був не прикрасою, а робочим графіком догляду.

Червоні кружки – дні прийому препаратів, жовті квадрати – візити до терапевта, чорні – аналізи.

Вільних клітинок майже не залишилося. Навіть свята були розписані.

Спочатку все це здавалося тимчасовим. Десять років тому, після розлучення, коли мати тільки почала здавати, Олена запитала обережно:

– Мамо, може, доглядальницю найняти?
Але у відповідь отримала скривджене:

– Ти що, Оленочко? Чужі люди в домі? Ти ж медик, рідна. Хто краще за тебе подбає?

Відтоді день починався однаково.
Підйом о шостій ранку. Вимірювання тиску, розкладка таблеток по контейнерах: вранці, вдень, ввечері, “на ніч”. Приготування вівсянки на воді, без солі, з чаєм із шипшини.

Увечері – повтор усього циклу: тиск, краплі, вмовляння поїсти.
Щотижня – лікарні, поліклініки, черги, аналізи, довідки.

Іноді мама додавала з докором, лагідно, але твердо:

– Оленко, ти ж лікар. Ти ж розумієш – мені не можна хвилюватися.

Так, мамо. Звичайно, мамо. Все буде, як ти хочеш.

Робота в лабораторії стала єдиною віддушиною. Там її звали на ім’я-по батькові. Там вона була лікарем Оленою Сергіївною, а не безсловесною помічницею на підхваті.

– Олено, ти коли востаннє в кіно ходила? – запитала якось Марина Петрівна, завідувачка лабораторії, дивлячись на змарніле обличчя колеги.

– Не пам’ятаю… Здається, коли Дмитро ще в школі вчився.

Син тепер на третьому курсі в Харкові. Дзвонить раз на тиждень: “Мамо, ти б відпочила. Виглядаєш на фотках втомленою”.

Із маминої кімнати пролунав гучний кашель. Потім – натягнуте, хворобливо-драматичне:

– Оленко! У мене знову серце коле! Принеси краплі!

Олена зітхнула, дістаючи з шафки знайомі ліки. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє купувала щось собі – парфуми, крем, книжку. Усе – мамі. Усе – за потребою.

– Іду, матусю, – втомлено відгукнулася Олена.

Кожен крок до маминої кімнати віддаляв її від щойно зародженої мрії – поїздки в санаторій, де нікому нічого не треба. Де можна просто лягти, мовчати й не чути: “Оленко, ти зобов’язана”.

Між мікроскопом і мрією

У лабораторному приміщенні витав аромат спирту. Олена, немов за інерцією, перебирала зразки в пробірках, ретельно записуючи результати. Її рухи були відточені й механічні, ніби кожна клітинка тіла була налаштована на виконання рутинної процедури.

У дверях кабінету несподівано з’явилася Марина Петрівна з папером у руках. Олена підняла голову, і завідувачка, з усмішкою, поклала перед нею аркуш.

– Ось, тримай. Наказ на відпустку я вже підписала. – Вона поклала на стіл документ і з важливим виглядом подивилася на Олену. – І не сперечайся! Десять років без відпочинку – це перебір. Час би уже хоч трохи розслабитися.

Олена завмерла, не знаючи, що сказати. У голові закрутилися думки, але вона не наважувалася їх озвучити. Спокійно кивнувши, вона підписала наказ.

Але тут же відчула, що її життя виходить з-під контролю. Працювати – звично. Прокрастинувати – теж звично. Але ось відпочити… Це було щось зовсім нове.

Увечері того ж дня задзвонив телефон. На іншому кінці лінії була Свєта, шкільна подруга, яка завжди вміла підтримати і розсмішити:

– Олень, привіт! Я тут знайшла дещо цікаве. Санаторій “Ліс”! Чуєш? Процедури вищого класу, затишна атмосфера, а головне – недалеко від міста. Давай забронюю для тебе путівку?

Олена мовчала і не відразу відповіла. У голові пронеслися тисячі думок.

– Не знаю… Я ще подумаю.

– Олено, ти ж не залізна, – голос Свєти став серйозним, із ноткою тривоги. – Дивитися страшно, як ти виснажилася. У такому темпі зляжеш – кому від цього буде краще?

Мовчання затягнулося.
Світлана продовжувала на тому кінці:

– Ти не зобов’язана постійно носити на собі чужий біль. Тобі теж потрібно відновлюватися.

Повернувшись додому, Олена виявила звичну для неї картину: мама сиділа в кріслі, дивилася телевізор на повній гучності. На столику – недоторканий обід.

– Знову про свій санаторій думаєш? – запитала Людмила Аркадіївна, не відриваючи погляду від екрана. Губи її були стиснуті, а очі свердлили крізь окуляри.

– Я все життя на тебе поклала. Ночами не спала, коли ти хворіла. А тепер, значить, кинути мене вирішила? Ти ж моя єдина опора.

І раптом, як спалах: випускний вечір, нова сукня, куплена на першу зарплату від репетиторства. “Мамо, підеш зі мною?” – “Ніколи мені по вечірках ходити.” А потім удома: “Могла б і залишитися, допомогти з прибиранням”. Тепер Олена відчула в цих словах щось більше – невблаганне відторгнення до її радості, до її молодості, до її життя.

Вона застигла на місці з тарілкою в руках. Десь у глибині свідомості почала проявлятися тонка тріщинка в моноліті її дочірнього боргу.

Це була тріщинка, яка йшла від усвідомлення того, що вона не безсмертна. Вона теж потребує відпочинку. Життя для себе.
Як багато ще вона втрачатиме, продовжуючи бути завжди “хорошою донькою”?

Відпустка

Олена мовчки складала речі у валізу. Футболки, бавовняний халат, книжка, стара косметичка. На дні – купальник, куплений колись для поїздки, яка так і не відбулася.

Вона не відчувала тривоги. Лише дивний, стриманий спокій.

“Нічого. Впораємося. Мама не порцелянова”, – вперто повторювала вона про себе.

– Їдеш все-таки? – мама стояла в дверях, демонстративно тримаючись за серце. – Ну що ж… їдь. Тільки якщо щось трапиться – не звинувачуй себе потім.

Олена не відповіла. Просто застебнула валізу. І вперше – не подивилася в очі.
***
Поїзд рушив м’яко, відстукуючи колесами по рейках заколисуючу мелодію. За вікном – зелені поля, дачні будиночки. Олена відкинулася в кріслі й заплющила очі.

Телефон задзвонив уже через десять хвилин після відправлення.
На екрані – “Мама”.

– Оленко… тиск… здається, 160 на 90… – голос ображений. – Ти там розважаєшся, а я тут…

Олена відповіла стримано. Підказала, які пігулки прийняти. Поклала слухавку.

За годину знову:

– Донечко, де мої ліки? Ти їх кудись переклала. Я тепер нічого не можу знайти без тебе!

До вечора Олена вже звично здригалася від кожного дзвінка. Але цей був від Марії Іванівни, сусідки з третього поверху. Голос у неї був бадьорий, майже веселий:

– Олено, ти не хвилюйся. Твоя мама сьогодні сама в магазин сходила. Я з вікна бачила. Потім із Вірою моєю на лавочці сиділа, насіння лущила, голосно розмовляла. Каже, почувається, як “огірочок”. Тож усе під контролем.

Олена не відразу відповіла.
Вона просто сиділа і дивилася у вікно. Поля змінювалися лісосмугами, ліси – рідкісними станціями. І саме в цій тиші прийшло просте усвідомлення:

Світ не звалився. Без неї – теж можна.

Ранок у санаторії почався з… тиші.
Перші хвилини Олена просто лежала. Не поспішала вставати, не перевіряла телефон, не ловила звуки тривожного кашлю за стіною. Ніхто її не чекав, не кликав, не потребував її просто зараз. І це було дивно… і добре.

У їдальні вона вперше за роки снідала не поспішаючи, не поглядаючи на годинник.
На сніданок їй принесли вівсянку із запеченим яблуком і корицею, свіжий сир із вишневим варенням і справжню каву – не розчинну в кухлі на бігу, а заварену, ароматну, зігріваючу.

– На арт-терапію підете? – сива жінка за сусіднім столиком простягнула їй барвистий буклет. – Сьогодні акварель, завтра ліплення. Кажуть, там добре. І танці вечорами є.

Увечері Олена влаштувалася в дерев’яній альтанці, з книжкою в руках – тією самою, що три роки лежала на тумбочці, “на потім”. Тепер це “потім” нарешті настало. На колінах лежав невеличкий блокнот з її першою за багато років акварельною роботою.

Вона дістала телефон і, на секунду похитнувшись, відкрила чат із сином.
“Дімко, привіт. Знаєш, я сьогодні малювала аквареллю. Уперше зі школи. І навіть на танці записалася. Уявляєш?”

Відповідь прийшла майже одразу:
“Мамо! Це круто! Ти не уявляєш, як я радий за тебе. Пришли свою фотку? Дуже хочу на тебе подивитися”.

Олена переключила камеру на себе. У відображенні екрана з’явилася вона.
Не змучена жінка з тьмяним поглядом і натягнутою посмішкою. А хтось інший.

Очі – спокійніші. Обличчя – м’якше. Постава – трохи вільніша.

Вона не виглядала щасливою, як жінка із рекламного буклета. Але вона точно більше не була зломленою.

Вона зробила знімок і, перш ніж відправити, затрималася на секунду. У цьому кадрі була жінка, яка нарешті обрала себе. І не попросила вибачення.

Хороша донька – не професія

Через 10 днів Олена піднімалася сходами свого будинку, тримаючи в руках сумку і коробку зефіру. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, – не від втоми, а від дивної суміші тривоги і передчуття. Ці майже два тижні без дзвінків, скарг і “Оленко, у мене тиск” тепер здавалися майже казкою.

Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла мама – у своєму улюбленому халаті в квіточку і з легким рум’янцем на щоках. Губи підібгані, погляд уважний, але не докірливий.

– А, повернулася, – пробурмотіла вона, але якось без колишньої драми. – Проходь, я пиріг спекла.

Олена зняла взуття, повісила сумку на вішалку і пройшла на кухню. Вона очікувала старої сцени: безладу, скарг, відчуття важкості. Але все виглядало інакше.

Банки з крупами акуратно стояли на полицях за розміром, чайник уже кипів, кухлі блищали чистотою.

На столі – контейнер із пакетиками, підписаний мамою: “ранок”, “день”, “вечір”. Усе організовано. Без її участі.

– Ну ось, – сказала мама, розливаючи чай по кухлях. – Була в кардіолога минулого тижня.

Вона зробила паузу, ніби перевіряючи, як Олена відреагує. Та лише кивнула і сіла навпроти.

– Він каже, що я сама собі тиск “накручую”, уявляєш? Може, справді… – тут мати запнулася, ніби щось заважало продовжити, – може, справді, досить уже… психувати з кожного приводу.

Її голос звучав інакше. Не примхливо, а тихо. Трохи навіть винувато.

Олена дивилася на неї – і раптом побачила не звичну тінь безпорадності, яку мати так довго носила, а відлуння тієї жінки, якою вона її пам’ятала в дитинстві: зібраної, стійкої, з характером і впертим поглядом.

Поки мама ставила на стіл блюдо з пирогом, Олена дістала з сумки коробку зефіру – той самий, який мама купувала ще в дитинстві на свята.

– Давай просто поп’ємо чаю, мамо, – сказала вона, м’яко посміхаючись.

Олена відрізала собі шматок маминого пирога і раптом подумала:

“Адже бути хорошою донькою – не означає бути жертвою.”