-Ну що, дівчатка, прошу за стіл! – урочисто сказала Тетяна. – Посидимо разом по сімейному, відзначимо. Як же ж час летить, треба ж! Сорок років минуло, а ніби вчора я сюди прийшла!

Тетяна бігала, поралася, накривала на стіл.

Бутербродики з ковбаскою. Салатик, який сама готувала. Пиріжки гарячі. Смачнющі! І тортик…

Ну і трошки ігристого, за життя, за дружбу, за все хороше.

“Дівчаткам” поспішати нікуди. Наталці сорок сім. Вона спочатку у магазині працювала.

А останні п’ятнадцять років – на пошті. І Зіну Михайлівну з собою привела.

З ними не занудьгуєш!

А ще Тетяна колишню начальницю поштового відділення покликала.

А як без неї! Наставниця, багато років разом працювали. Та не просто працювали – жили дружним колективом.

А тепер Інна Федорівна на пенсії, з онуками сидить.

Тетяна й сама все життя пропрацювала на цій пошті поряд з будинком. Ну так вийшло. Закінчила школу, в училище не вступила.

Батьки з молодшими братами у квартиру бабусі та дідуся переїхали.

А Тані двокімнатну квартиру в п’ятиповерхівці залишили.

Таня була неймовірно щаслива. Вона ж доросла, їй уже вісімнадцять.

Влаштувалася Таня на пошту працювати, ну не сидіти ж на харчах у батьків.

Вона тепер сама собі господиня. А їм ще молодших треба виховувати.

Думала Таня – попрацюю поки що на пошті, зручно, поряд з будинком.

А потім вирішу, що робити далі. Колектив чудовий – Інна Федорівна, начальниця, одразу почала Танею опікуватися.

Все показала, розповіла. Робота зрозуміла, нескладна. Але нічого немає постійнвшого, аніж щось тимчасове.

Прижилася Тетяна на пошті. Журнали з газетами розносила, пенсію стареньким. Потім їм комп’ютери поставили, стало легше.

Долі у Тетяни з дівчатами майже однакові. Розлучення, і матері-одиначки, як Таня.

У них і дітки тут виросли, зі школи ходили до мам на роботу. І їли тут, і уроки робили.

Тетянин Михайлик із Оленки донькою, манікюрницею із салону краси, все дитинство разом провели.

Тепер одружені, онучка-красуня Ірина у Тетяни.

А сама Тетяна Андріївна тепер завідувачка поштового відділення, Інна Федорівна їй посаду кілька років тому передала…

-Ну як ви тут без мене, дівчата? Як же з вами добре, якби не онуки, я б так і працювала, ех! – Інна Федорівна підняла келих. – Ну що, за нас, за наш дружний колектив, здоров’я всім та щастя, подруги!

А що, Тетяна наша як? Керує? – звернулась вона до Наталки й Зіни.

-Ще й як, – Наталка і Зіна переглянулися і голосно розреготалися. – Все встигає. І бандерольки прийняти, і переклади оформити, і з симпатичними дядечками поговорити!

-Це з якими ще дядечками, ану-но детальніше, – Інна Федорівна закусила салатиком, взяла пиріжок. – Ох, і добре у вас, дівки!

А ти до нас частіше приходь, Інно Федорівно. Що тут іти, в сусідньому ж будинку живеш. І внуківприводь, у нас тут, рахуй, усі наші виросли. З посилок та бандеролей вежі будували. На старих бланках малювали. Васильку вантажнику допомагали. Всі людьми виросли, приводь!

-Ну гаразд, дівчата, приведу… То що говориш за дядечко до нашої Тетяни залицяється?

Тетяна зашарілася, аж пиріжок відклала.

-Та є один. Вчора знову приходив. Розлучений. Син у нього в іншому місті вчиться, надсилав щось синові, гроші переказував. Квиток знову купив лотерейний…

-Та не через це він приходив, – влізла в розмову Зіна Михайлівна, не витримала. – Прийде та й чекає, коли наша Тетяна Андріївна вийде. До нас із Наталею не йде, явно до неї!

-Ну і чудово, Тетяно! А раптом і справді? А раптом хоч ти поживеш заміжньою, може й непогано це? – Інна Федорівна знову підняла келих. – Ну що, дівчата, за любов! Ти, Наталко, взагалі молода! Он, бери приклад з Тетяни. Може й на весіллі ще погуляємо, га Тетянко?

…Через два дні знову зайшов до них на пошту Костянтин Миколайович. І очима Тетяну Андріївну шукає.

Зінаїда Михайлівна гукнула:

-Тетяно, на тебе тут чекають!

Костянтин Миколайович збентежився, заметушився.

-Та я тут квиток перевірити, – і лотерейку дістав.

-Знайшов причину, щоб Тетянку свою побачити, – подумала Зіна й посміхнулася.

Тетяна Андріївна теж збентежилася, але вигляду не подавала.

-Давайте, зараз перевіримо, – сказала жінка.

Програму увімкнула, квиток перевіряє.

Якось Костянтин Миколайович у неї вже вигравав.

Сказав, що вона йому приносить щастя, на виграш ще квиток узяв.

Номер записала, перевіряє… І раптом Тетяна ахнула. Вона не вірила своїм очам!

Жінка перевірила номер ще раз.

-Та не може бути! – вигукнула вона.

Тетяна побіліла, очі розгублені.

-Костянтине Миколайовичу, дивіться, це ваш виграш! – сказала вона.

Він дивиться – а там цифри з нулями, що й не порахувати. Виграш величезний…

-Отримувати не в нас, – Тетяна Андріївна повернула дорогоцінний квиток, пояснила, як виграш отримати.

За щасливчиком зачинилися двері…

-Ну ось, не повернеться тепер, – сказала Наталя. – Тетяно, невже й справді буває такий виграш?

Але наступного ранку двері поштового відділення відчинилися. І увійшов Костянтин Миколайович. При параді, у новому костюмі, з букетом розкішних квітів.

-Тетяно Андріївно, доброго ранку! Я до вас. Я ніяк не міг наважитись, та й що я вам міг запропонувати. Хто я і хто ви! Ви – красуня, начальниця, приголомшлива жінка.

А я – пенсіонер, старий холостяк. За душею ані гроша. А тепер ви мені щастя своєю ручкою з пачки дістали.

Витягли щасливий квиток, як моя мама ще говорила.

Тетяно Андріївно, будьте моєю дружиною! Зробіть мене щасливим на все наше довге спільне життя!

Він став на коліно і простягнув їй квіти.

Усі заплескали від захоплення, навіть ранні відвідувачі пошти.

Весілля зіграли невеличке, були всі свої.

Інна Федорівна була рада.

-Я ж казала, як відчувала, чим це діло закінчиться! Гірко!

…Незабаром Тетяна Андріївна пішла з роботи – чоловік попросив. Хоче з нею на море поїхати.

Потім дачу будуватимуть. Планів у них багато! Подруг вона у ресторані зібрала – відзначити свій вихід на пенсію.

Шкода звичайно було йти, Тетяна навіть заплакала.

Але обіцяла заходити, поряд же ж живе… На своє місце Тетяна Андріївна Наталку порекомендувала.

Може і вона витягне свій щасливий квиток!

КІНЕЦЬ.