Колишній мій зять моїй доньці подзвонив, вони вже давно розлучені. Сказав, що у Львові живе, розійшовся з тією жінкою, заради якої мою доньку залишив і просив Світлану до нього повернутися. Я вмовляла її не робити цього, та донька мене не послухала. Тепер дзвонить і плаче, дитину чекає, а я не беру телефон
Я давно вже немолода жінка, мені 57 років.
На жаль чоловіка не стало давно, тому я вже чимало років сама. Важко було сприймати втрату, адже він у мене був дуже доброю людиною, завжди підтримував мене. Хоча ми й не жили багато, але достаток вдома був і ми жили не гірше більшості людей, які оточували нас.
Коли чоловіка не стало, я намагалася все більше працювати, адже вдома на мене чекав лише сум.
Моя єдина донька була вже одружена, мала свою сім’ю: чоловіка та сина.
Світлані, особливо, часу на мене не було, вона жила своїм життям, своїми турботами і я розумію її.
На перших порах вона до мене часто приїжджала з онуком, а коли зрозуміла, що я трішки відійшла, то стала приїжджати зрідка, вважала, що я вже сама маю розбиратися зі своїми емоціями, бо у неї часу для мене немає.
Але шлюб моєї доньки був зовсім невдалим. Чоловік постійно гуляв, вона була з дитиною вдома, постійно мовчала, бо щиро кохала його.
Звісно, що мені було шкода свою дитину, я чим могла допомагала їй. Часто брала онука до себе, щоб вона могла десь піти з подругами відпочити, чи з чоловіком піти кудись.
Я бачила, що донька щиро кохає зятя, але й сама думала, що, можливо, нагуляється він, а потім все добре у них буде, заспокоїться і буде ще гарна сім’я.
Я просто до останнього мала надію, так, як ми з чоловіком дуже добре багато років жили. Хоча, ще по молодості, він зрадив мені, та я пробачила, ми тоді ще були зовсім молодими. Після того чоловік дуже змінився, в усьому мені догоджав і був радий, що я зберегла сім’ю.
Та коли я зрозуміла, що зять змінюватися не буде, бо він зовсім не дорожить своєю сім’єю, стала просити доньку, щоб вона розлучилася. Та донька не слухала мене.
Жили вони так до тих пір, поки зять не залишив мою доньку, він просто пішов до іншої.
Тоді Світлана з онуком прийшла жити до мене. Мені шкода було, що в неї така доля, тому я огорнула їх любов’ю та турботою і допомагала чим могла.
Що там було з зятем, я не знаю далі, навіть чути не хотіла про нього, знала лише єдине, що він з тією пані десь у Львові живе.
А пів року тому моя донька знову зі своїм колишнім чоловіком спілкуватися почала. Він сам їй зателефонував, став скаржитися на своє важке життя. Розповів, що давно розійшовся з тією жінкою, сумує за Світланою, дуже шкодує про все. І моя донька розтанула.
Світлана знову стала такою щасливою, сказала, що хоче таки мати хорошу сім’ю, вона досі щиро кохає чоловіка і хоче їхати з Івано-Франківська у Лівів.
Я дуже просила свою доньку не робити помилок. Я сто разів їй пояснила, що такі люди не змінюються і не варто собі й далі псувати життя. Я вважаю, що вона молода і має будувати своє життя, поки ще є шанс і роки молоді і думати про сина, а не про колишнього, який лише зраджував їй.
Та донька й слухати не стала і вже збирала сумки.
Я тоді дуже розсердилася на неї і сказала, що коли чоловік її знову залишить, то щоб вона і не думала до мене повертатися, я ніколи більше її не прийму, адже вона сама робить найбільшу помилку в житті.
Донька з зятем трохи пожили разом, а потім він знову взявся за старе. Тепер Світлана мені дзвоне щодня, плаче, не знає що робити і вона, до того ж чекає дитя.
Поки чоловік десь ходить ночами, вона з дитиною вдома сидить і хвилюється, а їй цього робити не можна, так як вона чекає дитину.
Донька запитує мене, що їй робити. А що я їй можу сказати тепер?
Мені шкода її, бо я мати, але я сердита на неї. Чому я все життя маю вирішувати її проблеми? Що я маю зараз зробити?
Та я не хочу вже, щоб вона їхала до мене. Я так втомилася від її проблем і зараз вже просто не можу сама все вирішувати за неї. Вона доросла людина, сама вибрала таке життя. Хіба я не права?
Останній раз донька сьогодні мені 5 разів дзвонила, а я телефон так і не взяла. Чи можливо я дуже погана матір?
КІНЕЦЬ.