Я дуже рано вийшла заміж, не обдумавши до ладу це рішення. Була зовсім молода, та й чоловік також. Ми прожили разом лише три роки і розійшлися.

Залишилася спільна дитина, заради якої ми вирішили підтримувати дружнє спілкування. Нині синові пішов шостий рік.

Не можу нічого поганого сказати про колишнього чоловіка. Він виконував всі запропоновані судом зобов’язання: забирав сина у вихідні, справно платив аліменти і без проблем висилав мені гроші  – наприклад, якщо син казав, що хоче плавати, я обирала басейн, а чоловік оплачував.

Але з роками він поступово став рідше приїжджати, почав вітати сина з днем ​​народження вже не особисто, а телефоном. Я чогось такого й чекала, тож особливо не засмутилася. Але буду чесною, якихось почуттів до сина батько не відчував, що було видно. Звичайно, за сина мені було сумно: він таки чекав на тата.

Тож якось перед черговим днем ​​народження я зателефонувала колишньому і попросила його таки приїхати на свято. Поки чоловік невпевнено казав, що він, мабуть, не зможе приїхати, я почула на задньому плані жіночий голос. Нічого не кольнуло, не тріпнулося – ми давно відпустили один одного. Але цей голос був сердитим.

Я розібрала щось на кшталт “це ще хто”, і чоловік сказав, що передзвонить пізніше.

Загалом з’ясувалося, що в нього з’явилася дівчина, і стосунки у них йшли до весілля. Молода і вродлива, але, як він зізнався, владна. Оскільки я знала чоловіка, то чудово зрозуміла, що він мав на увазі: майбутня друга дружина мала ще той характер.

Мені вже можна було нічого не пояснювати. Я зрозуміла: колишнього чоловіка на наших святах більше не побачу. Довелося мені довго й делікатно розмовляти із сином. Пояснювати йому всі ці дорослі складні взаємини було марно – для цих справ син все ж таки ще маленький. Я постаралася пояснити, що тато дуже зайнятий.

Син засмутився, але все зрозумів – на відміну від другої дружини мого колишнього чоловіка.

Вона не просто заборонила батькові бачитись із сином, але ще й взялася за мене. Чоловік згодом розповів мені, що ось вже призначено дату весілля, і залишилася остання обставина. І пов’язана вона зі мною.

– Що таке? – здивувалася я, судомно згадуючи, де ми могли так помилитися з документами, що тепер колишній не може одружитися.

– Треба буде, щоб ти взяла собі своє дівоче прізвище.

– Навіщо? – я прямо скривилася від таких перспектив.

У нас це було все. Нескінченна паперова тяганина, від якої обидвоє вимоталися. Вдруге через таке проходити я точно не хотіла б. Хіба на це знайшлася б серйозна причина.

Але причина, яку видав чоловік, змусила мене підняти брови в повному здивуванні.

– Марина попросила, щоб ти більше не носила моє прізвище, розумієш? – почав мій делікатний і ввічливий колишній чоловік.

Я чула крізь рядки: моя нова дружина хоче, щоб ти повністю відвалила від мене, і навіть прізвище я забираю назад.

– Навіщо їй це? – помовчавши, запитала я.

Чоловік пояснив: наречена так його любить, що не хоче ні з ким ділити. І навіть одна думка про те, що хтось носить його прізвище, викликає у неї огиду.

Я спочатку думала, що це жарт. Але виявилось, що ні. Молода стерва вирішила, що мені нормально житиме з прізвищем, відмінним від прізвища моєї дитини, на її забаганки.

– А її не бентежить, що твоє прізвище носять ще тисячі людей по всій країні? – знущально запитала я.

– Ну, будь ласка, Ліля, – попросив колишній чоловік, – увійди в становище.

Я так і не зрозуміла, чому це я повинна входити в становище, та ще й таке безглузде. У нього нова сім’я, ось нехай сам і розуміється на нюансах характеру своєї нареченої.

Навіщо йому така владна дружина? Хіба вона його любить, якщо висуває такі вимоги? Тепер я ще й боюся, що наш з дитиною спокій похитнеться.

Я не піду на поводу у цієї дівчини, не змінюватиму прізвище. Я не повинна це робити! Але вона нам напевно тепер жити не дасть.

КІНЕЦЬ.